14 червня на фестивалі "Миколайчук Open" у Чернівцях відбудеться національна прем'єра документальної стрічки "Перший ряд" за участі ветерана Олександра Будька з псевдо Терен. Перед національною премʼєрою Суспільне Чернівці поспілкувалось з Тереном.
— У стрічці йдеться про ветерана, який через війну втрачає ноги, їде на протезування до США та долучається до балетної трупи. Тут вам доводилося грати? Адже ви проживали цю трансформацію після поранення.
— Ваша правда. Складно сказати, що це гра, тому що це історія про мене, це не історія про вигаданого ветерана, який втратив ноги. Це фактично моя історія, яка була, яку вони в той момент спіймали, зафільмували.
Я дав поштовх для подальшої ідеї виступу на сцені — і так дав їм ідею, навіть не усвідомлюючи того, до створення чогось масштабного, більшого фільму. Вони змінили вектор руху цього фільму, бо мали знімати фільм виключно про балетну трупу в еміграції. Але трапилось так, що ми познайомились і якимось магічним чином все перегралося і знявся цей фільм.
— Рік тому в інтерв'ю ви говорили, що дуже не хотіли, щоб вас запрошували на різні майданчики через інвалідність. Але водночас ви казали про те, що якщо вже і запрошують до різних проєктів, то ви хочете це використовувати, аби доносити щось своє. Якщо розглядати цей фільм як певний майданчик, то що ви хотіли донести і чому ви взагалі погодились на цю історію?
— Першопочатково я був як проміжний персонаж. Бо вони вже відзняли якусь кількість матеріалу. Але через ту ідею, що я захотів танцювати, вони подумали й через два місяці сконтактували зі мною і сказали: "Ми подумали, і хочемо зняти фільм більше про тебе".
Я погодився, бо зрозумів, що це класно, і це може надихнути інших людей не тільки в Україні, а й у світі, до того, що немає обмежень, крім як в нас в голові.
І найважливішим було висвітлити події в Україні, тому що я не просто так втратив ногу через агресію Росії, і весь світ мусить побачити наслідки війни в Україні.
Але в тому числі і побачити український дух, силу і потужність, що люди після поранення не здаються, а продовжують творити й жити далі.
— І вам довелося трошечки навчитися танцювати?
— Насправді так. Були хореографії, фактично репетиції щоденні, кількагодинні. Тому так, це була не просто для фільму репетиція, були репетиції для того, щоб виступити на сцені, для публіки — 3 тисячі глядачів і, власне, здивувати, що мені, сподіваюсь, вдалося.
— Ви сказали про закордон. Минулого року цей фільм показували на Нью-Йоркському фестивалі. До речі, фільм продюсувала акторка Сара Джессіка Паркер. Ось як там сприйняли цю стрічку, яка була реакція глядачів?
— У Нью-Йорку сприйняли дуже гарно цей фільм. Після фільму і на кінці фільму люди плакали, людям було щемко дивитися це.
І це головна спосіб, як можна донести до людей інформацію. Тому що сухі факти, сухі новини людям вже не цікаві. "Загинули люди? Добре, вчора теж загинули, нічого цікавого". А коли ми показуємо історію через справжнє проживання людської болі і життя, все сприймається значно ближче і глибше.
Тому вдалося донести і до американської публіки, зокрема, ось той біль, який ми проживаємо щодня зараз в Україні. І проживали, і будемо, на жаль, проживати через певну бездіяльність суспільства в Америці, в Європі.
Бо їхня влада не діє і суспільство теж ніяк не тисне на владу або недостатньо тисне. Тому важливо було донести це і показати, що потрібно щось змінювати і у ваших руках, і ваших силах це зробити.
Людям потрібно доносити щось через те, що можна відчути, доторкнутись до чогось. А тоді значно глибше це доторкає саму людину і вони стають просякнуті цим всім і проживають це.
Бо навіть видно, що після фільму ми поїхали на захід, який був приурочений для меценатів, котрі допомагали фільму. І люди про нього говорили, говорили про проблеми війни в Україні.
Говорили про те, що це варто припиняти, якось варто сприяти цьому всьому. Тобто це не було: "О, клас, гарний фільм, всім до побачення". Ні, люди зрозуміли проблематику, зрозуміли те, що цей фільм показав. І, як мені здалося, те, що я бачив і чув, що дійсно їх ця проблема зачіпає.
— Але якщо говорити про вашу роль в суспільстві зараз, через вашу медійність, через ваш YouTube-проєкт, говорячи про доступність, і спілкуючись з ветеранами. От ви бачите ефективність від цих майданчиків, можливо, десь більшу ефективність в культурному полі.
— Безумовно, є дуже позитивні зрушення в суспільстві. Чим більше люди будуть розуміти і бачити, що ветерани і люди з інвалідністю беруть участь в суспільному житті, рівносильні, як і люди без інвалідності, знімаються в YouTube-проєктах, в якихось масштабних телевізійних проєктах, беруть участь в кінофестивалях, це буде усталеною нормою, воно вже стає нормою.
Потрошки, звичайно, ми не можемо за 3 роки, це не такий великий час, зрозуміти що все — ось ці люди є і все. І ми їх приймаємо. Так суспільству потрібен час для адаптації, так само і ветеранам, які отримали поранення, потрібен час для адаптації.
Тому так. Чим більше люди з інвалідністю будуть з'являтися в інфопросторі, в медійному просторі, тим більше і швидше буде ця нормалізація. І, скажімо, вона буде більш безболісна для обох верств населення.
Національна прем'єра документальної стрічки "Перший ряд" відбудеться 14 червня о 15:30.
Що відомо про стрічку "Перший ряд", режисер — Міріам Гуттман + Q&A
Група українських танцюристів в еміграції формує нову балетну трупу — United Ukrainian Ballet. У Вашингтоні Олексій, один з провідних артистів балету, знайомиться з Олександром "Тереном" Будьком — військовим, який втратив обидві ноги у війні з Росією. Між ними зав'язується дружба, й Олександр приєднується до балетної трупи, щоб узяти участь у хореографічній постановці на сцені в Каліфорнії (США).
Повідомляйте про важливі події з життя вашого міста чи села команді Суспільне Чернівці — пишіть на пошту редакції новин: [email protected]
Читайте Суспільне Чернівці у Telegram: головні новини
