У Великому Кучурові Чернівецької області усім селом зустріли 21-річного військового Дениса Шептуна, який провів у полоні сім місяців. Туди потрапив торік з оточення під Кураховим, що на Донеччині.
Спершу російські військові утримували його у підвалі на своїх позиціях, бо хотіли неофіційно обміняти на свого бійця. Коли це не вдалося – повезли в СІЗО, де полонених змушували вчити російський гімн, а також постійно розповідали, що Україна не хоче їх обмінювати. Суспільне Чернівці ділиться спогадами військового про обмін, зустріч з близькими після реабілітації та планами на майбутнє.
"Сидів у закритому підвалі"
У 2021 році Денис потрапив на строкову службу й, коли почалося повномасштабне вторгнення, продовжив служити у силах протиповітряної оборони на Харківщині. Згодом захищав небо й над Одесою.
У 2023 році хлопець підписав контракт на три роки, і його перевели на службу у 157-му окрему механізовану бригаду Сухопутних військ. Бійці бригади воювали під Покровськом та Кураховим. У боях за останнє місто – Денис потрапив у полон.
"Двоє людей нас покинули, а побратим, з яким тримали оборону, згодом помер від поранення. Я був в оточенні та відрізаний від зв'язку з командуванням", – каже Денис.
Денис розповідає, що до Нового року російські військові утримували його в підвалі на позиціях. Приносили дві банки тушкованки та літр води, які хлопець мав "розтягнути" на тиждень.
"Потім у них була ротація, й за мною почали наглядати інші люди. Давали вже мені цигарки, солодощі. Трохи краще ставилися".
Хлопець каже, спершу російські військові хотіли неофіційно обміняти його на бійців зі свого підрозділу, які потрапили у полон. Але зробити це їм не вдалося. Тоді Дениса перевезли в СІЗО, де він провів наступні місяці.
"Нам казали, що Україна не хоче нас обмінювати"
Перший тиждень у СІЗО Денис провів в карантині. Там українських військових змушували вчити гімн. Хто не вчив або вивчив частину, того били. Опісля були бараки, де також вчили російських пісень. Полонених погано годували, також їм постійно хотілося солодкого, бо організму бракувало цукру. Денис каже, найбільше мріяв про обмін та повернення додому.
"Як ми з хлопцем розмовляли – "на священну землю". Зробити перший крок на священній землі. Якось нас вивели на штаб і питали, чи хочемо на обмін. Я спочатку не повірив, коли мене викликали. Я сказав, що, звісно, хочу. І мене просто повернули на барак. Хлопці підходили, питали, то казали: "Все – скоро поїдеш на обмін".
Денис каже, невдовзі його відвели в ангар, де вони орієнтовно 15 годин чекали, коли привезуть інших військовополонених. Увесь час російські військові говорили, що полонених відвезуть в інші колонії чи СІЗО та, що Україна не хоче їх міняти. Хлопець починав сумніватися в обміні.
"Думав, що не може такого бути, але потім пригадував, як хлопці розповідали, що обміни переривалися, і їх відправляли в інші "зони". І думаю такий: "Ну все, отже, обмін мені вже не світить. Але ми прилетіли в Білорусь. У нас були зав'язані очі та руки. Кажуть, все – зривайте. Ви майже вільні. Ми розривали той скотч зубами, допомагали одне одному", – пригадує Денис.
"Вітаю на святій землі"
З літака полонені пересіли в автобуси. Там був телефон – один на всіх, й військовим дали змогу по черзі телефонувати рідним. Денис каже, він на весь автобус подзвонив мамі й сказав, що вже в Україні.
"А вона сказала, що вже знає. Побачила списки. Потім зателефонував дівчині. Вона теж, відповіла, що бачила мене в списках. Знала, що я повернусь, і чекала. З автобуса ми вийшли з хлопцем, з яким разом були в полону. Подивилися один на одного, й нам відібрало мову. Кажемо один одному: "Вітаю тебе вдома, на святій землі". Ми нарешті дочекалися цього моменту. Він настав", – каже Денис.
Мати Дениса розповідає, що спершу його вважали зниклим безвісти, а ближче до Нового року офіційно підтвердили, що хлопець перебуває в полоні.
"Сім місяців він був у полоні. Нам казали, що ми можемо з ним сконтактувати, але, коли ми вже планували, то сина обміняли. Я, звісно, плакала від радості. Ми їздили до нього, коли він проходив реабілітацію", – розповідає мати Лілія.
Коли Денис повертався з реабілітації, його зустріли всім селом. Як тільки хлопець вийшов з машини, орієнтовно сотня односельців почали йому аплодувати та дякувати. Були й діти, а також інші військові.
"У нас зникли безвісти 21 хлопець. Людина, яка нас захищала, приїхала з полону, і це – неймовірна радість, як для родини, так і громади. Люди плачуть. Це наш обов'язок. Ми сьогодні тут, щоб наші діти бачили та розуміли. Це – найбільша реабілітація, коли [військові] відчувають, що ми їх любимо", – каже Великокучурівський сільський голова Василь Тодеренчук.
Денис каже, що слідкує за сторінками громади у соцмережах, тому знав про заплановану зустріч. Водночас не очікував, що вона буде саме такою. На зустрічі зібралися його однокласники, знайомі та близькі родичі.
"Я не думав, що це буде настільки прекрасно. Так багато діточок. Вони – супер. Емоції від того, що військових не забувають та поважають. Зараз вже хочеться прийти додому, сісти й просто поспілкуватися з близькими", – розповідає Денис.
Хлопець каже, що має повернутися на службу, водночас планує скористатися своїм правом на звільнення. Каже, за три роки на фронті, багато чого побачив. А зараз хоче створити сім'ю.
Повідомляйте про важливі події з життя вашого міста чи села команді Суспільне Чернівці — пишіть на пошту редакції новин: [email protected]
Читайте Суспільне Чернівці у Telegram: головні новини
