7 разів вивозили на розстріл, вербували для здачі позицій ЗСУ, катування струмом у полоні: історія оборонця Чернігова

7 разів вивозили на розстріл, вербували для здачі позицій ЗСУ, катування струмом у полоні: історія оборонця Чернігова

Історія оборонця Чернігова
Колишній військовополонений, боєць 1-ї окремої танкової Сіверської бригади Олександр Антоненко. www.youtube.com/@SergiyPeichev

Боєць 1-ї окремої танкової Сіверської бригади Олександр Антоненко у березні 2022 року обороняв Чернігів. Він тримав позиції на одній із найскладніших ділянок фронту — на висоті поблизу села Новоселівка. Саме там росіяни взяли його в полон разом з кількома побратимами, а ще кількох добили пострілами на місці.

Про бої на висоті, катування у Вишневому, вивезення на розстріл та спроби росіян його завербувати, а також про полон у Курську та знайомство з Олексієм Анулею в російській Тулі колишній військовополонений розповів в інтерв’ю на YouTube-каналі Pressing.

Далі з його слів. Розповідь відредагована та скорочена.

Висота у Новоселівці

Ми фактично були як смертники. Висота була дуже важлива. Командування нам сказало, що цю висоту потрібно тримати за будь-яку ціну, бо це вже в'їзд в Чернігів. Якщо падаємо ми, по факту росіяни заходять у місто.

Так вийшло, що група розділилася. Тобто всі знялися. І ми просто розуміємо, що все, тут і залишимося. Тоді командир прийняв рішення — основну групу вивезти вглиб міста, але поставлена задача — тримати висоту, все одно мала бути виконана.

Історія оборонця Чернігова з 1-ї танкової бригади
Заправка біля висоти поблизу Новоселівки. www.youtube.com/@SergiyPeichev

Залишили найвідповідальніших. Це було на везіння: чи встигнуть наші підійти або прийняти якесь рішення. Не встигли.

Коли росіяни прорвали наші позиції, ми потрапили в оточення. Нас залишилося четверо живих. Всі ми потрапили в полон. Всі інші хлопці загинули. Росіяни з кулеметів на наших очах добивали їх.

Там був такий старший групи "Варяг". Він "днрівець". І він ще казав нам: «Будете дякувати Богу, що ми вас залишили живими». В принципі, після відео з відрізанням голови, я реально зрозумів, що так.

Історія оборонця Чернігова
«Варяг», «днрівець». www.youtube.com/@SergiyPeichev

Коли росіяни взяли нас повністю в кільце, двоє з моєї групи були в одному окопі, він як нора. Туди тільки вдвох можна влізли. Ми так робили, щоб там чаю попити, зігрітися якось. Вона повністю закрита. Її з дронів не було видно. І ми з напарником були в цій норі. Ми мовчали, думали: раптом не помітять. Росіяни засунули автомат в отвір і чергою почали стріляти. Мого побратима зачепило. Він подав звук. Нам дали 10 секунд, щоб вийти або нам кинуть в нору гранату.

Росіяни, коли мене вже допитували, то все робили акцент: де тут найманці, в яких готелях, де націоналісти, "Правий сектор", азовці? Я казав, що немає тут нікого. Вони не вірили.

Історія оборонця Чернігова з 1-ї танкової бригади
Олександр Антоненко біля висоти поблизу Новоселівки. Суспільне Чернігів

На мою думку, місто вистояло, тільки через те, що мирне населення пішло воювати. Фортифікацій потужних не було. Ми 3 березня 2022 року заїхали на ці позиції. Були тільки окопи. Та й самі хто в чому були: в кедах, кросівках. Нам дали зброю, але бронежилетів, касок, нічого в нас не було.

Катування у Вишневому

Від Чернігова до села Вишневе 35 кілометрів. Під час повномасштабного вторгнення тут був командний пункт російських військ, які наступали на Київ та Чернігів. У селі були дві катівні, на спостережних вежах розставили снайперів. Люди могли пересуватися вулицями, розставивши руки та дивлячись на землю.

Перший допит в мене був в якійсь маленькій роздягальні. Нас по одному заводили. Останні лежали, інших били. Біля того приміщення був запах трупів. Тоді, у березні 2022 року, було холодно: вітер, протяг в ангарах, куди нас перевели.

Історія оборонця Чернігова з 1-ї танкової бригади
Перша катівня, за словами Олександра Антоненка, у Вишневому. www.youtube.com/@SergiyPeichev

У Вишневому нас тримали три тижні. Годували десь разів чотири. Прямо на підносі лежала каша з однією пластиковою ложкою. Останні п'ять днів нас взагалі не годували.

Історія оборонця Чернігова з 1-ї танкової бригади
Пластикова ложка, яку знайшов в ангарі Олександр Антоненко. З неї росіяни годували полонених у березні 2022 року. www.youtube.com/@SergiyPeichev

Історія оборонця Чернігова з 1-ї танкової бригади
Ангар у Вишневому, де росіяни тримали військовополонених. www.youtube.com/@SergiyPeichev

Чотири ложки з'їв, все, до іншого, щоб іншим вистачило. До полону я важив 70 кілограмів, а приїхав з полону — 55 кілограмів.

Як вивозили на розстріл

Кілька разів на тиждень мене вивозили на розстріли. Ставили на коліна біля якоїсь водойми і стріляли біля голови. Так росіяни намагалися змусити працювати на них. Я запитував їх: а чому вибір саме на мене впав? Вони це пояснювали так: ти місцевий, з Чернігова, у тебе є автомобіль, і ти знаєш всі дороги.

Вони хотіли, щоб я здавав позиції українських військових. Я тягнув час. Потім, коли вже ускладнення у мене з ногами пішло, я практично на ноги стати не міг, я подумав, що росіяни, мабуть, почали втрачати інтерес до мене. Потім мене перестали вивозити на розстріли.

Коли наші з "Градів" накрили їх позиції, там багато двохсотих росіян було. На той момент я думав: нас реально зараз розстріляють просто, та й все.

Українські колонії з російськими не порівняти

У в'язниці я пробув чотири роки за крадіжки у 1990-ті роки. Я відбував покарання в Харківській колонії №25 з 2004 по 2008 роки. Це найжорсткіша зона в Україні.

У нас в колонії був бунт — спроба поламати систему. Чотири людини самі себе вбили. І потім почали запитувати у всіх: кого, що не влаштовує. Можна було відмовитися від роботи, не працювати в три зміни, а у дві або в одну, по бажанню.

Я теж підтримав цей бунт. Тоді мене посадили в штрафний ізолятор. Я там отримав нормально дубинками, але це, в принципі, й все. Тобто, з російською колонією не порівняти.

Курськ. Тула. Росія.

Після України нас перевезли в Курськ. Там мені на лобі намалювали зеленкою зетку (Z), бо я відмовився співпрацювати з росіянами. Якщо тобі малюють зетку, відповідно до таких людей ставилися з "великою любов'ю".

Історія оборонця Чернігова 1-ї танкової бригади
"Зетка", яку на лобі намалювали росіяни Олександру Антоненку. www.youtube.com/@SergiyPeichev

Коли в Курському СІЗО дізналися, що я раніше відбував покарання, то вони ще більше мене катували.

В наметовому містечку, куди нас привезли, поклали на землю обличчям вниз. І в такому положенні ми постійно лежали. У мене затекли ноги та почали боліти. На прохання змінити положення, в мене спитали: де болить найбільше та палкою побили ще більше.

Потім я вирішив сказати, що малював раніше. Можливо, зацікавилися б, я б когось намалював. Я ж портрети писав, пейзажі. На Андріївському узвозі мої роботи продавалися, за кордоном виставки були. До коронавірусу я малював, потім продажі впали і я пішов працювати газозварювальником.

Історія оборонця Чернігова 1-ї танкової бригади
Одна з картин Олександра Антоненка. www.youtube.com/@SergiyPeichev

Так ось, я кажу: може вам якісь картинки намалювати. Так мене в камеру завели і побили ще більше.

У Курську було набагато жорсткіше. Там просто забивали людей. Наприклад, коли мене тільки привезли, ти роздягаєшся, поки голий — тебе б’ють з усіх сторін. Це: дубинки, електрошоки, ноги, руки. Там ніхто не дивився куди бити. Тобто і в голову, по корпусу, по ногах. Приїхав я об 11-й, в камеру зайшли ми о 17-й. Весь цей час нас били.

Тут від одного удару можна померти. Був момент, коли на нашому прийомі хлопця забили практично одразу. Тобто він ще навіть не встиг роздягтись. В цьому нам з Анулею допомогла наша фізична підготовка. Я раніше єдиноборством займався, десь блок міг поставити або спробувати якось згрупуватися.

Я втрачав свідомість разів 10, якщо не більше на таких побиттях. На допиті один питає, інший б’є. Потім дізнаються нові, що я сидів і починають бити знову. Електрошоки підключали до тіла, геніталій. Мені ребра зламали. Від болю я сходив в туалет під себе. Не витримав. В той момент я вже почав жалкувати, що мене не закидали гранатами на висоті у тій норі у Новоселівці.

Після допиту мене спочатку підстригли, потім завели під холодний душ і заливали льодяною водою. Потім мокре тіло били електрошоком. І в задній прохід його засовували. Запитували: чи є діти, сім’я і далі бити продовжували. Кажучи: тобі твої статеві органи вже не потрібні будуть.

Чого в них така зацикленість на цих сексуальних знущаннях? Я так розумію, це просто ненависть до українців.

Росіяни також змушували хлопців цілуватися від нудьги. Це при всіх: «Хлопці, давайте, цілуйтесь». І вони в щічки поцілувалися. Росіяни такі: «Ні, в губи». Це для них така забава.

Жінки медики більш зневажливо ставилися до нас, ніж навіть чоловіки-росіяни. Тобто вони ще більше підбурювали: що ви з ними панькаєтеся, що ви з ними сюсюкаєтеся.

Знайомство з Анулею

Олексій Ануля з Чернігівщини був кікбоксером і з початком повномасштабного вторгнення пішов служити кулеметником в 21-й окремий стрілецький батальйон. Брав участь в боях за Лукашівку. На початку березня 2022 року потрапив у полон.

У Курському СІЗО нас спочатку в одній камері тримали. Потім перевели і мене в ту камеру завели першого, а потім завели Анулю. І я стою такий, скелет.

Ануля забігає на мене дивиться. І він потім вже сказав: «А що з нами далі буде?».

У нас в камері були абсолютно різні люди. Були люди реально божевільні, з яких так само знущалися, і ніяких знижок їм не давали.

Також в СІЗО були й цивільні. Їх не міняють взагалі. Бо так Росія визнає, що бере їх в полон. У військових ще хоч якийсь шанс є.

А насправді в Тулі десь, якщо брати по камерах, близько 50 цивільних було.

Тульська область, куди потрапив Олександр, звілені з полону українці порівнювали з пеклом на землі. Їх тримають у будівлі нижче на фото. В мережі є поодинокі відео російських зеків, які зізнавалися в катуваннях.

Історія оборонця Чернігова 1-ї танкової бригади
Колонія в Тулі. Росія. www.youtube.com/@SergiyPeichev

Як і Ануля, я в полоні присідав, віджимався. Це для нас був спосіб зігрітися. Перший раз я від присідання втратив свідомість — це я присів близько п'ятсот разів. Найбільше я наприсідав 1226 разів. Якби мені сказали, що я зможу стільки присісти, я б не повірив.

З Олексієм ми познайомилися вже в полоні. До того ми не були знайомі. На мій день народження, 30 листопада, він каже: «Подарувати у мене немає нічого. Дарую, що є». Він бере свою пайку, свій шматок хліба, і віддає мені. Навіть зараз сльоза накатується від цих спогадів.

Я просто розумів, що це не просто якась річ. Це те, завдяки чому людина може вижити. Тобто, на той момент у нас хліб — найважливіший був. По факту шматочок хліба – це такий найдорожчий подарунок в житті. І саме тоді ми з Анулею здружилися.

Психологиня, яка ставила експерименти

До нас в колонії приїжджала жінка-психологиня і над полоненими фактично ставилися експерименти. Після її відвідувань постійно якісь нововведення вводилися. Одного разу нас почали піднімати вночі. Іншим разом — зменшили кількість їжі. Потім почали бити не дубинками, а водопровідними трубами.

Коли хлопців забивали в карцері у мене вже на психологічному рівні були приступи. Тобто, я тільки чув стогін хлопців, мене ще не б'ють, а я в епілепсії.

Як годували у полоні

У Тулі давали ввечері капусту квашену, солену до такого ступеня, що таке відчуття, наче оцту туди налили. Раз нам оселедець дали, ти починаєш його їсти, а таке відчуття, що туди мішок солі засипали. Я доїдав разом з кістками, з хвостами, і те, що після хлопців залишалося, я теж не гидував. Я їв щоб вижити. Хоч якась доля білка, фосфору.

Вода була така, що почали зуби у всіх сипатися. У мене, до речі, і знизу, і зверху вставні щелепи зараз.

Обмін та повернення додому

Зайшли, сказали — з речами на вихід. Перше, що мені прийшло в думку: в іншу камеру переводять.

Я збираюсь і розумію: щось таке відбувається. Ми стоїмо, чекаємо. Там чотири людини нас було. На коліна встали, руки за спину, і так чекали.

Нас привезли на аеродром. Я почав виходити, а йти не можу, в мене проблеми з ногами. Стояв конвой спецназу по боках і мене підганяють, підштовхують. Я падаю, ніс розбивається, голову розбив. Нас вже грузять не в воронки, а в цивільні автобуси.

Я вже тоді подумав, може й правда на обмін. Потім привезли в якийсь будинок, вже з басейном. По периметру охороняли нас.

Чесно кажучи, коли я перші фотографії свої зробив, я сам був в шоці. Коли на себе кожен день дивишся зверху, так воно якось не так виглядає. А коли вже дивився з боку, то зовсім інша картинка.

Історія оборонця Чернігова
Олександр після російського полону. www.youtube.com/@SergiyPeichev

Нас привезли в Суми спочатку, там медогляд був. Нас погодували, перевдягли, помили. І нам дали телефони кожному зателефонувати додому.

Через декілька днів приїхала родина. Я пробігаю жінку і потім дивлюся, це ж дружина моя, а в неї сльози на очах, що я пробіг далі. Я біг до доньки, бо спочатку її помітив здалеку.

За час проведений в полоні я отримав нагрудний знак "Золотий хрест".

Підписуйтесь на Суспільне Чернігів і на інших платформах: Telegram, Facebook, Viber, YouTube.

На початок