Встановив протез ока, проходить реабілітацію та лишається на посаді бойового медика. 21-річний прилучанин Костянтин Ложкін у 2022 році добровільно приєднався до ЗСУ, а вже через рік у травні втратив ліве око під час мінометного обстрілу.
До служби у ЗСУ 21-річний прилучанин Костянтин Ложкін доєднався коли був на четвертому курсі медичного коледжу. У перший місяць повномасштабного вторгнення росіян хлопець допомагав облаштовувати блокпости та готував "коктейлі Молотова". Перше бойове завдання отримав вже на наступний день. Це було село Красне неподалік Нового Бикова. Далі – дев’ять місяців на півночі області, а наприкінці березня – відрядження на Донбас.
За тиждень хлопець потрапив під перший обстріл, а за два місяці – отримав поранення. Це сталося 27 травня о третій ночі під час виходу на передові позиції.
"Чую свист і розумію, що це мій. Не знаю, внутрішнє відчуття підказало: чи в мене летить і мене «задвохсотить», або щось буде і мене поранить. І тут відбувся «прихід». Через п'ять секунд проходить ця білина перед очима і починає боліти око і голова. Біль від ока закриває цю біль від голови. Я перевертаюсь, кричу, що я 200, рукою прикриваю око і відчуваю потік крові, яка іде з ока і кричу, що я 300", — говорить Костянтин Ложкін.
Військового поранили уламки від міни, які розірвалася за кілька десятків метрів. Костянтин був єдиним медиком у команді, тому наступні пів години тримався без знеболюючого. До стабілізаційного пункту його евакуювали побратими із 54 розвідбату.
"Або плакати і лежати, поки тебе хтось відтягне, або самому збирати себе в кулак і йти. Я не знаю звідки в мене взялися ці сили. Я відкинув всіх і побіг так сам до цієї машини. В плитоносці, з РПС (ремінно-плечова система, — ред.). Відкрив задні двері і сів. У мене з носа, з рота текла кров, дуже багато. Я і наковтався багато".
За пів години хлопця відправили до Краматорська. Там він дізнався, що в нього влучили три уламки – від двох міліметрів до двох сантиметрів. З мамою він зв’язався через годину після поранення.
"Подзвонив і сказав, що я 300-й і у мене немає ока. Вона була дуже засмучена, плакала".
У листопаді Костянтину за власні гроші поставили протез ока. На реабілітації він перебуває і досі.
"Моя посада залишається зі мною. Потім можливо щось зміниться. Можливо я повернуся до своєї роти, буду їх підтримувати. Або стану інструктором. Війна загартувала. Я ні про що не шкодую, те, що відбулося. Воно пішло мені на користь, щоб це все пройти. Навіть ця втрата ока вплинула на мене, на мій кругозір, відношення до себе, до життя, до всього. Якщо потрібно втратити — втратиш. Нікуди не дінешся. Є хлопці, які набагато більше зробили, ніж я. Навіть зараз роблять. Герої не тут".
Підписуйтесь на Суспільне Чернігів і на інших платформах: Telegram, Facebook, Viber, YouTube.
