Медикиня з Черкащини Іванна Котурбаш взяла участь у 29-й Українській антарктичній експедиції на станції "Академік Вернадський". В Антарктиді вона пропрацювала рік й нині повернулась додому в Україну.
Про свій шлях до Антарктиди та екстремальні умови праці вона розповіла Суспільному.
Розкажіть, будь ласка, як ви потрапили до складу антарктичної експедиції? Чому ви вирішили подати заявку?
Мене на це спонукав мій чоловік. Колись ми мріяли разом поїхати лікарями в інші країни на гуманітарні місії. Проте війна значно змінила наші плани. У 2023-му саме чоловік показав мені відбір, який оголосив Національний антарктичний науковий центр і повірив у мене, що я зможу його пройти.
А як проходив відбір?
Відбір відбувався в декілька етапів. Перший етап — це подача документів. Він починається орієнтовно наприкінці липня і триває до середини серпня. За цей час треба зібрати досить великий пакет документів.
Потім була співбесіда та двотижневий табір. Саме після цих етапів кандидати формувалися у два повноцінні склади — основний і резервний, ми довгий час не знали хто є в якому і всі готувалися як для основного. За цей період ми вивчали всі наукові напрямки, які є на станції, а це досить великий перелік: геолого-геофізичні, гідрометеорологічні, океанографічні, геокосмічні, біологічні та медико-фізіологічні. Саме останніми й займається лікар на станції. Тобто, не лише лікувальною роботою, а й науковою. Також ми ознайомлювалися із технікою безпеки, експлуатацією станції та всіма викликами, які могли трапитися під час зимівля.
Ще у нас був медогляд. Він був дуже детальний, адже потрібно розуміти стан здоров’я людини й чи зможе вона виконати покладену на неї роботу.
Коли вам повідомили про результат, які були ваші відчуття?
Відчуття були змішаними, адже первинно я увійшла у резервний склад. В основний склад я перейшла тоді, коли лікарка з основного складу відмовилася. Тому своє погодження на участь у 29-й Українській антарктичній експедиції я отримала пізніше за всіх інших учасників.
Колись думали, що потрапите у таку експедицію?
Про Антарктиду думки були, але вони були, скоріше, як мрія. Чому мрія? Тому що ми хотіли з чоловіком поїхати в експедицію разом, а в українських антарктичних експедиціях можна було бути лише одному лікарю. Тобто ми не розглядали варіант, що ми будемо десь жити окремо близько року. Проте хто ж знав, що чоловік буде майже чотири роки служити на Донецькому напрямку, адже він там працював ще до того як почалася повномасштабна війна. Тоді ми й ухвалили рішення, що якщо вже будемо ще один рік нарізно, то я втілю нашу спільну мрію про експедицію, а потім і чоловік після перемоги спробує пройти відбір на експедицію.
Коли дізналися, що будете брати участь у цій експедиції, чи була якась спеціальна підготовка після першого етапу?
В моєму оточенні є багато лікарів, які були учасниками або нашої антарктичної експедиції, або брали участь в експедиції в інші країни, або в миротворчих місіях. І вони часто розказували що потрібно знати та вміти. Тому моя підготовка тривала вже до експедиції. До речі, зараз в Україні наскільки розвивається сімейна медицина, що багато з її представників розширюють свої знання та навички, наприклад, виконують УЗД. Я не була винятком і здобула цю навичку ще за рік до експедиції. Мій чоловік допоміг мені удосконалити знання з невідкладної медицини, тому я використовувала шанс побачити чоловіка та повчитися у нього. У себе в Каневі я здобувала травматологічні та хірургічні навички.
Спеціальна підготовка в мене була по стоматології, бо з цією галуззю медицини я стикалася лише в книжках або ж сама була пацієнткою. З цим мені допомогли друзі сім’ї, які мають власну клініку в Черкасах. Зараз мої рідні і друзі жартують, чи можна до мене записатися на пломбування зубів, я ж своєю чергою жартую, що це можна лише учасникам 29-ї української антарктичної експедиції.
Розкажіть, будь ласка, про табір — що там відбувалося?
Нам створили умови максимально наближені до тих, які побутують на станції. Це була закрита територія, де ми вчилися жити в умовах закритого колективу. Під час табору ми отримали важливу інформацію про все на станції: науку, життя, погодні умови, важливість станції для України, тобто нас навчали всьому чим жила станція і заради чого працювала. Саме тому кожен з нас чітко розумів свою роль та мету зимівлі.
От, наприклад, кожна зимівля складається з команди науковці та команди життєзабезпечення. В нашій експедиції команда науковців складалася з дев’яти людей, по три людини на кожний напрямок. Тобто, три біологи, три метеорологи й три геофізики. А команда життєзабезпечення — з п’яти: дизеліст, механік, лікар, кухар і системний адміністратор. Ми, як команда життєзабезпечення, маємо розуміти, що роблять наші науковці та максимально їм у цьому сприяти. Наша станція має велику кількість тривалих досліджень, які започатковані ще британцями й ми їх продовжуємо. Наприклад, саме на цій станції за британських часів було відкрито озонову діру, а найтривалішими є метеорологічні дослідження, що проводяться безперервно з 1947 року.
Коли ви прибули вже на саму станцію, які були ваші перші відчуття, перші враження?
Складно відповісти, я вже навіть сильно не згадаю. Зараз більше відчуваються емоції від'їзду. Хоча пам'ятаю момент, як вперше під'їхали човном до станції. Оскільки станція розташована на острові, то його потрібно обійти збоку, щоб побачити станцію. І тут, човен завертає і тобі відкриваються одна за одною будівлі станції, однозначно це перехоплює подих. Саме тоді приходить остаточне розуміння, що так, саме ти будеш тут працювати. Далі намагаєшся знайти якісь знайомі обличчя, я пам’ятаю як мене зустрів лікар і відразу почав вводити в курс справи.
Зазвичай кожен з майбутніх зимівників контактує з учасником експедиції, що на той момент перебуває на станції (зазвичай кожен спілкується з тією людиною, роботу якої буде продовжувати, наприклад, лікар переймає досвід у лікаря) і дізнається всю важливу і потрібну для роботи інформацію.
Які завдання ви виконували там?
Першочергове завдання — це, щоб моя команда максимально не хворіла, або якщо хворіє, то максимально швидко могла повернутися до свого звичайного стану здоров'я.
Наступне — виконання науково-дослідної програми. Досліджувався стан зимівників та їх адаптаційні можливості. Тобто, наскільки людина призвичаюється в цих умовах та як змінюється функціонування організму. Це дуже важливо, адже отримані дані протягом певного часу відкриють змогу прогнозувати адаптацію людей за певних умов та створювати рекомендацію для наступних експедицій. Також ці знання є корисними не тільки для антарктичних умов, але і для різноманітних закритих колективів та колективів, що працюють за напруженого графіку.
Чи були протягом року експедиції моменти, коли медичні знання були критично важливими?
Характерна особливість лікаря на станції — те, що він постійно перебуває в режимі готовності та очікування. Кожного разу, коли хтось із моїх кудись їхав або йшов, то було хвилювання, щоб нічого не трапилося. Також часто приходили думки "аби вистачило моїх знань та вмінь". Для себе я завжди мала колег, з якими могла консультуватися за різних ситуацій та в різний час. Станція "Академік Вернадський" має з Україною різницю в п'ять або шість годин залежно від пори року. Проте, я мала тих, до кого могла зателефонувати навіть о другій чи четвертій годині ночі за Київським часом.
Досить складним був період, коли була так звана антарктична зима. Навколо нашого острова було все забито льодом, а це значно ускладнювало можливість евакуації. Тому я хвилювалася аби в цей період не було нічого такого, що потребувало її, наприклад перелом зі зміщенням кісток, або травма хребта, або складні операції. Такий логістично складний період триває близько двох місяців і значне полегшення приходить, коли він закінчується. Тоді вже розумієш, що навіть якщо щось трапляється, що виходить за межі моєї компетенції, то можна отримати допомогу ззовні.
Можливо, ще були виклики, з якими довелося зіткнутися в полярних умовах, окрім медицини?
Найбільшим викликом є логістика. Це стосується всього, що є на станції. Наприклад, ми замовляємо медикаменти один раз на рік і веземо їх із собою з України. І протягом всього року ми працюємо з тим, що залишилося з попередніх років та тим, що привезли безпосередньо ми. І це працює із всім, що необхідно для нашої роботи на станції — продукти, паливо, різноманітні розхідні матеріали. Коли ти на станції, то в тебе немає можливості піти в магазин чи аптеку і взяти те, що, як виявилося, бракує. Тут потрібно вчитися працювати з тим, що є.
Також ми завжди думаємо про станції як про другий дім і стараємося підтримувати її у гарному стані. Тобто, щось хочеться удосконалити, щось хочеться додати. Проте це також вимагає логістики. Наприклад, є потреба у портативному рентгенапараті або іншій медичній апаратурі, і тут потрібно продумувати як це все доставити на станцію.
Важливим є продумати, що з особистих речей потрібно взяти, адже місце обмежене. Ми брали із собою по два телефони, щоб у випадку, якщо один ламається, або псується, то ми завжди мали резервний, щоб зв’язатися з рідними.
Що було найважчим в роботі на станції?
Для всіх нас, хто був в складі експедиції, найважчим був період без рідних. Тому що в нашій країні війна, багато з нас має рідних у містах, що постійно під обстрілами, у багатьох із нас рідні або друзі стоять на захисті нашої країни. Ми постійно за них хвилювалися. Ми розуміли наскільки ми далеко від наших рідних, в середньому це 15 тисяч кілометрів і що не можемо бути поруч з ними в цей момент, тому старалися підтримувати та турбуватися на відстані.
Чи було таке, що вас надихало там, давало сили далі працювати?
Насправді — все. По-перше, люди, з якими працювала, рідні, друзі, навіть люди, з якими познайомилася вже в Антарктиці онлайн. Ця підтримка була безцінна.
По-друге, це умови, в яких ти перебуваєш. Вони особливі. Окрім цього, не всі можуть потрапити в Антарктику та ще й працювати там рік. Протягом року ти бачиш, як там все змінюється, розумієш для чого це все треба. Попри те, що там кольори білі та сірі та їхні відтінки, кожного дня тебе обов’язково щось здивує. Можливо, якийсь айсберг, якась поведінка тварин, можливо, навіть природа, той самий сніг.
Також надихали ще туристи, які приїжджали і які відвідували нас. Якщо це були українці, то ми могли поспілкуватися на різні теми й старалися завжди допомогти один одному. Наприклад, мене завжди запитували чи потребуємо ми щось з медицини, таким чином я могла домовитися за певні медикаменти, які закінчилися або які були потрібні і мені їх передавали, або привозили. Якщо ж це були іноземні туристи, то ми їх знайомили із нашою станцією, із всім тим, що ми робимо, з Україною загалом та із війною у нашій країні. Люди, з якими ти познайомився під час експедиції, завжди чимось особливі й залишать свій спогад у житті.
Тому можу сказати, що мене все ж надихали люди. За період зимівлі ти знаходиш друзів. У певні моменти життя вони є твоєю підтримкою на станції.
Розкажіть, будь ласка, як проходило ваше повсякденне життя в Антарктиді?
У мене не було сталого графіка, як, наприклад, у поліклініці. Моя робота залежала від звернень людей і це не було у фіксовані години. Тобто, якщо хтось хворіє, вони до мене звертаються. Але можна було використати цей час на допомогу комусь із зимівників. Наприклад, біологам й поїхати з ними на виїзди. Наші біологи займалися трьома великими науковими напрямами на станції й можна було комусь з них допомогти. Наприклад, поїхати на відбір проб води, або бути супроводом на дослідження, наприклад, китів. Кожен кит має унікальний хвостовий плавець, це як відбитки наших пальців, і наші біологи намагалися зловити кадр із хвостами, щоб додати їх до загальної бази і можна було оцінювати переміщення китів в океані.
Найбільш завантаженим на станції вважається кухар, тому що його день чітко структурований — на першу годину дня йому потрібно приготувати обід, а на сьому годину вечора — вечерю. Сніданок кожен зимівник готував собі сам. Насправді це важко кожен день готувати на 14 людей і робити меню збалансованим та різноманітним. Саме тому, коли ми мали вільний час, то могли допомогти: щось принести, щось почистити, за чимось послідкувати, щось помішати.
Свій день я старалась збалансувати таким чином, щоб графік прокидання був у той самий час. За день у мене було декілька важливих саме для мене справ: навчання, щоб удосконалити свої знання, та спортивний зал, щоб підтримувати себе у формі, адже не завжди погода сприяла виходу за межі станції.
Чи не було такого, що вам довелося проводити якусь операцію?
Ні. На щастя, таких операцій як апендектомія чи інших хірургічних втручань не було. Звичайно, первинна хірургічна обробка рани була часто, проте це не є складною процедурою.
Розкажіть, будь ласка, які емоції у вас були, коли повернулися додому?
Коли повернулася додому, то були різні емоції: і радість, і розгубленість, і навіть сум. Проте, я не можу сказати, що були якісь негативні емоції, озираючись розумію, що кожна емоція була як нормальна реакція на зміну умов. Ще був такий момент, коли ти сидиш і думаєш, а чи точно я там був? А потім — та ні, мабуть, вже ж був. Дуже швидко час пролетів.
Чи хотілося б ще раз повернутись на станцію?
Поки що не можу сказати. Багато лікарів, які там були, кажуть, що орієнтовно через пів року або через рік з’являється бажання ще раз бути учасником експедиції. Що ж побачимо ближче до того часу!
Чи можете із цієї подорожі виділити один спогад, який з вами залишиться назавжди?
Перший спогад, що прийшов на думку, — це день народження. Кожен з нас на станції зустрів свій день народження і дуже великі емоції принесли вітання від команди та той момент, коли тобі виносять торт. Кожен торт готувався саме під іменинника. Спочатку я бачу на кришці над тортом дві половинки апельсина, у які вставлені свічки. У нас були такі, що потрібно було гасити всією командою, вони не гасли з першого разу. І потім підіймають кришку, а там… на моєму торті трафаретом зобразили мого домашнього улюбленця — білку. У мене було таке захоплення — ось це, мабуть, ті емоції найсильніші.
