Одинадцятий рік триває російсько-українська війна. Розуміння, що мій близький – там, де смерть, є у кожної людини, чиї рідні на війни. Тож важливо навчитися вибирати: чи я зараз страждаю, чи мене чомусь може навчити ця ситуація.
Як тим, хто очікує своїх рідних із військової служби зберегти своє психологічне здоров'я, Суспільному розповіла практикуюча психологиня Наталія Мисан.
Пані Наталю, окрім того, що ви є практикуючою психологинею з досвідом понад 20 років, ви ще маєте й особистий досвід. Ваш син — учасник бойових дій у Попасній, брав участь в обороні Бахмута. Скажіть, як ви давали собі раду, коли очікували його?
Знаєте, говорити про поради й інколи використовувати їх самій на практиці — це буває доволі непростий процес. Інколи вони так розбігаються — теорія з практикою. Але все ж таки, я певно, вже аналізуючи цей досвід, можу сказати, що мені давали якусь силу такі сенси, як віра і внутрішнє розуміння того, на що я можу вплинути в цьому житті. Що я більше впливаю на себе, на свої якісь емоції, на ту поведінку, яка пов'язана особисто зі мною, і на свої особисті погляди, які в мене є.
Чи всі родини, де є військовослужбовець, потребують психотерапії? Як ви відчували по собі? Чи потрібна була вам допомога при тому, що ви сама психологиня?
Я зверталася за допомогою, коли відчувала, що не справляюся. Але я впевнена, що точно не всім потрібна психотерапія, не всім потрібні навіть психологи, тому що є така річ, яка називається вивчена безпорадність або надбаний оптимізм.
Якщо взяти, до прикладу, вислів психотерапевтки Едіт Егер, яка пройшла концтабір і на сьогодні ще жива, то вона писала, що на концепті навченої безпорадності найдужче ми страждаємо тоді, коли переконані, що, ніби, не маємо змоги впливати на власне життя, і, ніби, жоден наш вчинок не може покращити наслідків нещастя. Тобто, ми дуже часто можемо орієнтуватися на те, що ми не справляємося, ми попали в складні ситуації, нас карає доля… Дуже часто люди говорять про це, але, водночас забувають, що у кожної людини всередині є та сила, на яку можна спертися. І коли ми дивимося на тих жінок, які готують їсти, збирають гроші на дрони, чи якісь ще збирають речі, щоб допомогти хлопцям, то можемо говорити, що вони якраз спираються на той оптимізм, на ту силу внутрішню, яка їм дає можливість долати тривожність і страх.
Бо розуміння, що мій близький там, де смерть, є у кожного із нас. Тож саме отаку поведінку я б, напевно, давала як приклад, на що можна спиратися і дивитися, що роблять інші в цій ситуації.
Чи здатна кожна людина виявити в собі цей потенціал і скористатися ним, як ви вважаєте?
В першу чергу, це залежить від кожного із нас, що ми приймаємо.
Бо ситуація, яка пов'язана з концтаборами, якщо ми говоримо про Віктора Франкля, чи Едіт Егер, свідчить про те, що вони якраз спиралися на те, що мені вибрати зараз: страждати, чи я вибираю, чому мене може навчити ця ситуація. І от саме питання, що мене може навчити ця ситуація, дає якраз інший погляд.
Я тоді не дивлюся на страждання, а дивлюся, що мені варто робити, що долати, чому треба навчитися. І є таке розуміння – посттравматичне стресове зростання. Це тоді, коли я, проживаючи якусь складну стресову ситуацію, наскільки змінюю кут свого життя, що я починаю розуміти, заради чого мені варто жити, де мої мрії, про які я забула, і я їх починаю реалізовувати, розуміючи, що життя швидкоплинне.
Поговоримо про військових. Скажіть, чи всіх військових змінила війна?
Я впевнена, що всіх. Точно так само, як будь-яка ситуація, змінює кожного із нас.
Єдиний момент, що ми відрізняємося тим, як ми реагуємо на ці складні, травматичні, стресові події, і як ми далі вибираємо проживати своє життя. Якщо запитати будь-кого із хлопців — вони змінилися. Якщо запитати будь-кого із жінок: дружин, мам, які тут чекають, — вони також змінилися.
Від кого залежить більшою мірою психологічний клімат у сім'ї? Від тих, хто вдома чекають, чи від колишніх, чи теперішніх військовослужбовців, і жінок, і чоловіків?
Я думаю, що це процес і від одних, і від інших залежить. І не можна на когось перекидати, що хтось повинен відповідати за когось.
Важливо, щоб і військові могли розуміти, що тут чекати — теж не дуже проста ситуація. І ті, які чекають, розуміли, що там хлопці не танцюють, а займаються вкрай складною справою — забезпечують безпеку своїх близьких. Бо кожний з них стоїть в першу чергу за своїх близьких і рідних.
Я розумію, що кожна людина — це індивідуальність і кожен випадок слід розглядати окремо. Однак, чи є якісь, бодай, загальні правила, на які особливості у своїй поведінці чи в поведінці свого чоловіка військового варто звернути увагу, для того, щоб не згаяти важливого часу, звернутися до спеціаліста і отримати чи то консультацію, чи то допомогу?
Багато про сон говорять, що сон порушується після переживання будь-яких таких складних ситуацій. Якщо тиждень-другий людина не справляється і її стан емоційний погіршується, то це вже є певний сигнал до того, що варто звернутися до фахівця і попрохати: допоможіть мені, я не розумію, як мені це налагодити… Спеціалісти можуть ще говорити про симптоматику таку, наприклад: багато внутрішньої агресії, гніву. Дуже часто ми зупиняємося, правда, і говоримо: та ми самі якось впораємося.
І залишається один із міфів, що психолог — це якийсь фахівець, який повинен поставити діагноз, або кудись завести і поставити людині клеймо. Психологи – це якраз люди, до яких можна звернутися і вони допоможуть розглянути вашу ситуацію і знайти з вами якийсь шлях рішення.
Потоваришувати, перш за все?
Щось на кшталт того. Я наводжу дівчатам ще інколи ось такий приклад. Кажу: дивись, ти пов'язана ниточкою енергетичною з чоловіком. І от по цій ниточці, якщо в тебе тут є багато хвилювань, то як ти думаєш, що буде бігти? Чи потрібно там твоєму чоловікові хвилювання? А якщо ти хочеш спокою, то що тобі треба зробити? Треба подивитися і зрозуміти, що ти хочеш, щоб по цій ниточці бігло.
Чи можете ви навести якийсь приклад конкретний, що Вам, що спадає зараз прямо на думку, вдалося допомогти жінці, чи, взагалі родині?
Коли жінка втратила сенси, бо взяла на себе роботу чоловіка, і її опанував страх, що їй щось треба робити за чоловіка, то ми з нею поступово маленькими крочками будували її життя на побутовому рівні. І дійшло до того, що їй треба було на подвір'ї покосити траву, а в неї була коса і вона її пофарбувала в рожевий колір. І говорить мені: "Я її пофарбувала в рожеве, я ж дівчинка!". І оце було вже тим моментом, коли ця жінка почала розуміти, що щось вона може робити, є дещо, що дасть змогу їй спокійніше почуватися і вона може виконувати цю роботу.
Наскільки частою є практика звернення жінок до психолога з приводу питань, які стосуються саме сім'ї, її збереження?
Доволі частою. І частіше до психолога все ж приходять жінки, бо вони беруть на себе функцію бути берегинею. Ця функція десь генетично нам передається. Та й кожній жінці хочеться, щоб було тепло, комфорт і любов в її родині. Дівчата дуже багато звертаються і не обов'язково індивідуально, вони дуже полюбляють приходити на групові заняття. Чому? Тому що поруч вони бачать таку ж саму жінку, яка щось подібне проживає. І от це "подібний до подібного" дає можливість їм зрозуміти, що я не сама. Вони починають дружити, в них утворюється якась невеличка спільнота і це дуже важливо.
Колективні терапії ефективніші чи має бути індивідуальний підхід і кожна жінка має обрати те, що їй до душі?
Тут, скоріше за все, має обрати те, що їй до душі, тому що не всім підходить групове і не всім підходить індивідуальне. Є ті, які приходять індивідуально. Є ті, які залишаються надовго індивідуально, їх не так багато, тому в кожної є свій ресурс, який ми пробуємо просто відкрити і показати: дивися, отут він є і жінка рухається далі сама. Просто знайшли, де ресурс.
Я хочу поговорити трішки про майбутнє. Як психологічний стан сьогоднішніх батьків може позначитися на здоров'ї їхніх праправнуків, які народяться через 100-150 років?
Ви знаєте, не так багато, хто взагалі замислюється про праправнуків. Це таке важливе питання, коли ми говоримо про генетичну пам'ять нашої нації. На сьогодні є наукові експерименти, коли людина за допомогою зміни своїх думок, зміни своїх переконань змінює той генетичний код, який є всередині неї. І якщо вона змінила генетичний код, то вже генетично ця людина передає далі щось зовсім інше.
І я думаю, що сьогодні ми якраз користуємося тією генетичною силою, яка залишилася від козаків і козачок, про яких ми з гордістю говоримо і спираємося на нашу історію. Ми є історією для тих поколінь, які будуть за нами, і це важливо теж пам'ятати. Нація починається з мене, і якщо я хочу щось змінити, то я змінюю в собі щось. Тому я закликаю, будь ласка, у вас є у кожної ресурс, є можливості, є сила змінити щось і стати спокійнішою, кращою, впевненішою, бачити, власне, своє життя і світити саме сьогодні, не коли-небудь, а саме сьогодні, бо хлопці теж потребують цього світла і тепла.
Насамкінець хочеться якихось загальних порад. Що є червоними лініями в психологічній поведінці жінки, в психологічній поведінці чоловіка військового?
Я думаю, що перший — це повага один до одного війна, як одна із тих вкрай складних ситуацій в житті дає розуміння, що цінність іншої людини дуже важлива. Друге — це розуміти зони впливу, а також те, що, в першу чергу, я можу змінити себе і свій погляд, свої певні переконання, свої емоції. І третє — якою я хочу бачити наші стосунки, якщо ми говоримо про стосунки чоловіка і жінки в родині. Найчастіше кожна жінка бажає, щоб вони були наповнені любов'ю, прийняттям і нас ніхто не переробляв. Тому оця повага і розуміння того, що я хочу дати можливість іншій залишитися таким, або такою, якою він, або вона є. Але в першу чергу навчитися самому це приймати.
