"Він подзвонив до моєї дружини, каже: Віта, ти не переживай, Рома живий, але йому відірвало ногу. Це дослівно. Вона каже: ну, слава Богу, живий".
Черкащанин Роман Романенко під час виконання бойового завдання у Торецьку наступив на міну, через що втратив ногу. Він — спецпризначенець уже понад двадцять років. Коли створили об'єднану штурмову бригаду Нацполіції "Лють", Роман був одним з тих, хто до неї долучився. Нині ж, після поранення, він знайшов відраду у спортові та дебютував на чемпіонаті України з гирьового спорту.
Про службу, поранення, реабілітацію та підтримку дружини Роман Романенко розповів Суспільному.
Це — друга публікація із проєкту Суспільного "Із фронту — до спорту". Ми поговорили із захисниками та захисницею, які отримали ампутації, але не зневірилися й досягли успіхів у спорті та підтримують інших військовослужбовців.
Романе, розкажіть, будь ласка, ким ви були до початку повномасштабного вторгнення?
Свою карʼєру в поліції я починав з підрозділу "Беркут". Починав із рядового бійця, згодом був командиром відділення, заступником командира взводу, командиром взводу. Після Революції гідності ми одні з перших брали участь в антитерористичній операції. Посвідчення учасника бойових дій мені видали у 2015 році. Тобто, коли розпочалося повномасштабне вторгнення, у мене вже був досвід виїзду у гарячі точки, але це не порівняти з повномасштабною війною. Потім, з початком повномасштабної війни, я був у Черкасах. Потім були ротації на щойно звільнені території, — у Херсоні нас залучали.
Коли з'явилася "Лють", я долучився до цієї бригади. І там очолив роту, зі мною разом поїхало 15 колег. Весною 2024 року були вже залучені до операцій в складі батальйону спеціальних операцій "Еней". Брали участь в обороні міст Вовчанськ і Торецьк.
Як ви отримали поранення?
Це були окраїни Торецька, ми тоді ще контролювали повністю все місто, бої велися на окраїнах. У мене в групі були поранені, один, на жаль, загинув. Ми виходили на точку евакуації, саме під час виходу по маршруту слідування, я наступив на протипіхотну міну. Це було вдень, як раз я перебігав відкриту ділянку місцевості, через те й менше дивився під ноги, адже була більша загроза дронів.
У той момент я не думав про те, що у мене відірвана нога, а думав про те, що лежу на відкритій місцевості і зараз почнуть працювати і по мені, і по моїх хлопцях, якщо засічуть дрони. Мене хлопці запитали, чи можу сам пересуватися, а в мене був важкий рюкзак, я на спині лежав, спробував — не можу, було дуже повільно. Вони сказали, що до мене вийдуть.
Попри те, що навколо були міни, вони вийшли, мене евакуювали спочатку в прикриття, — в місце, яке не видно з дронів. Мені відразу наклали турнікет на гомілці, максимально близько до поранення, мені відірвало лише частину стопи, саме п'яту. Але я зрозумів, що ноги не буде, тому що немає опорної частини.
У той момент, коли накладали турнікет, я ще відбивав геодані. Бійці з нашого підрозділу, вискочили туди, куди не виходить броня, на легковій машині, і евакуювали мене і всю групу.
Як відбувалася евакуація?
Біль дуже страшний був. Я от спілкувався, передавав дані, але в ті моменти, коли мені не треба було передавати, я кричав, бо мені так було легше. Там кричати було не страшно, бо те, що тебе почують — нічого, страшно було, щоб дрони не побачили. За руку мене тримав мій боєць, хоч він сам був поранений. У нього було стегно поранене і тільки затампоноване. Ми його якраз і виводили. Ну, і так вийшло, що він надав допомогу мені. Але я мріяв про обезболювальне, не переживав, що там з ногою. Ну, на щастя, десь за дві з половиною години мене евакуювали. Помолився та покричав.
Коли ви сказали рідним про поранення, як вони дізналися?
Мій заступник — це мій близький товариш. Наші жінки спілкуються, ми час проводили разом. Він подзвонив до моєї дружини, каже: "Віта, ти не переживай, Рома живий, але йому відірвало ногу". Це дослівно. Вона каже: "ну, слава Богу, живий".
Як проходила ваша реабілітація?
Першу операцію мені зробили в черкаській лікарні. Далі мене перевели в лікарню МВС. Там був дуже хороший реабілітолог. Ще в мене шви були, але ми вже працювали над відновленням рухливості ноги та над тим, щоб запобігти атрофії м'язів.
Потім мене відправили у Київ, — повторно робили операцію по корекції кукси. Там на високому рівні лікарі, дуже якісно прооперували. Після Києва зникли фантомні болі, які були просто страшні. Я не знав, як з ними житиму далі. А після Києва, через декілька днів після операції, я перестав приймати препарати від фантомних болів.
Ще на допротезному рівні, коли я міг пересуватися на милицях, то виходив у парк і по парку годину безперервно пересувався на милицях, щоб зробити таке кардіо. Вішав на себе нагрудний пульсометр, намагався підтримувати певну частоту пульсу і робити таке навантаження.
Спочатку у протезі я був по п'ять-десять хвилин. Далі час перебування в протезі збільшувався, збільшувалося навантаження. Хоч, наприклад, я ще не міг пересуватися без милиць з протезом, але я вже займався веслуванням на тренажері.
Ви маєте постійний протез зараз?
Нині у мене якісний протез від фонду Superhumans, на якому можна не лише пересуватися, а й займатися спортом. І також у мене є стопи від фонду U+. Але протез я мінятиму у зв'язку зі зміною антропометрії.
Як ваша дружина, сімʼя вас підтримували?
Вона мене підтримувала і допомагала в першу чергу тим, що виховувала двох моїх доньок, одній з яких на той час було рік, а другій — сім. Це найкраща у світі жінка, тому що подбати про саме дороге, що в мене є, про двох моїх дітей, незважаючи на те, що сталося зі мною, і продовжувати вести домашнє господарство, займатися школою, вихованням одної такої маленької, не зламатися, не сісти і не опустити руки. Вона в мене великий молодець і мої дівчата також великі молодці.
Коли я приїхав з протезом, зняв його, а менша донечка, якій було трошки більше року, взяла протез і з сяючими очима сказала: "Нозя, одінь бігом". Вона не хотіла, щоб я вже ходив без нього. Зразу вона мене бачила на милицях, на кріслі колісному. Коли я прийшов на протезі, вона підскакувала, раділа. Вона і зараз каже, щоб костилі я викинув.
Ви займалися спортом до поранення, яким саме? Що спонукало вас повернутися?
Я завжди займався — перед пораненням я дуже захопився гирьовим спортом. У мене були великі плани — хотів виконати спортивні нормативи. Розумів, що вже і вік ближче до сорока, але бачив приклади. Тому після того, як відірвало ногу, почав шукати в інтернеті, чи є гирьовики без ніг на протезі — не знайшов.
Вирішив, що буду першим і, в принципі, був. Я виступав на чемпіонаті України з гирьового спорту у категорії ветерани не по здоров'ю, а ветерани по віку. Нещодавно. І в мене це вийшло.
Це був дебют на чемпіонаті України з гирьового спорту, як пройшли змагання?
У мене були такі плани — я думав, виконаю нормативи в перший день змагання в одній вправі. Але не вийшло, у мене вилетіла гиря, з'явилися вже думки: куди ти поліз, переоцінив себе. Зі мною на змаганнях був мій друг Євгеній Дорошко, він мене тоді підтримав.
І на наступний день змагань, я вже робив набагато краще, але далеко до гарного результату. Але збоку на помості був чоловік Микола, титулований спортсмен, він виступав у цей день серед ветеранів. Він, по-перше, виконував вправу однією рукою, а по-друге, зробив на два повторення менше ніж я. Він не робив більше повторень, ніж я, і поставив гирю з поваги до мене, щоб віддати мені цю медаль. Це також дуже стимулювало.
Ви займаєтеся спортом на базі МСК "Дніпро". Як дізналися про установу?
Мій друг Євгеній Дорошко також займається гирьовим спортом. Це людина, з якої енергія так і пре. Ми з ним дуже близько спілкуємося. І після мого поранення він зразу прийшов до мене. Він навіть хлопців з МСК, коли я був у черкаській лікарні, попросив прийти нас підтримати. Вони відповіли на запитання, як живеться із протезом. Протезне життя людей в інтернеті завжди: зробив, стрибнув. Ніхто ж не показує, як йому там ввечері, як йому натирає, як він протез міняє, які у нього фантомні болі. А тут прийшли хлопці, які відповіли на ці запитання, підтримали, показали, що можна бути активним.
І далі, тільки я отримав свій перший протез, ще він був пробний, Женя мене загітував на одні змагання, далі вже і я його. Ну, і тим більше, МСК "Дніпро" великі молодці, вони підтримують ветеранський спорт. З великою радістю мене в свої ряди прийняли.
Саме ці люди своїм прикладом показали, що після поранення можна бути спортсменом, і навіть більш успішним, тому що з'являється більше часу. Раніше як — у тебе служба, ти крадеш для спорту час, його мало, а зараз, на етапі реабілітації, можна було більше займатися, більше часу приділити собі.
Для вас спорт — відновлення?
Я завжди у спортові знаходив розраду. Коли я був на бойових, у мене в машині була гиря 16 кілограмів, у періоди, коли перебув на пункті тимчасової дислокації підрозділу, її діставав, робив там якісь комплекси з нею. Хлопці також займалися, з собою таскали гантелі, завжди займалися. По-перше, це можливість позбавитися негативних емоцій, дати додатковий гормональний стимул для організму. А по-друге, у військових підрозділах це дуже необхідно для виконання задач.
Плюс до того — це можливість спілкуватися, зустрічатися з іншими людьми. Багато хлопців, які раніше зовсім не займались спортом, якраз після поранень, після ампутації, приходять в оці колективи саме за спілкуванням. А згодом вони отримують оцей смак перемоги і досягають великих результатів.
Як діти та дружина підтримують вас у спорті?
Дружина в усьому підтримує, знаходить час, глядить дітей. Наприклад, коли я вдома рву гирю, то менша донька має бути на руках у дружини, бо вона прийде і стане біля мене теж буде щось підіймати. Старша донька в мене теж займається спортом, брала участь у чемпіонаті області по карате.
Як змінилося ваше життя після поранення?
Змінилося кардинально, тому що я 20 років був в підрозділі, був постійно задіяний, постійно в русі, постійно у відрядженнях, в роботі, затримання, обшуки. І тут, якби не спорт, то лише дім, п'ять місяців лікарні. Без спорту це було б важко. А так, слава Богу, в нас зараз лікарні сучасні, там є спортзали. Наприклад, у Києві і веслувальний тренажер є, і бігові доріжки. Тобто, спорт дає можливість заповнити той вакуум, який виникає після того, коли стаєш відірваний від служби.
З плюсів — я побачив як ростуть мої доньки. Я з'їздив на реабілітацію з сім'єю у Карпати, провели разом там час. Тобто спорт та сім'я заповнили час. Дай Бог, може, буду корисним хлопцям, які далі продовжують служити. Вони також про мене не забувають, завжди провідують.
Які маєте плани на майбутнє?
Я хотів би виконати спортивні нормативи в гирьовому спорті. Це, що стосується мене особисто, як спортсмена. І ще до поранення, до повномасштабної війни, мені хотілося займатися з дітьми, тим самим гирьовим спортом. Я не дарма маю освіту тренера-викладача і я її отримав якраз перед повномасштабним вторгненням. Коли перша освіта була — це кар'єра, то друга — для душі. Хотілося б реалізувати себе як тренера. І, звичайно, може своїм прикладом десь показати, допомогти хлопцям.
