Уманчанин Олександр Запорожець пішов до військкомату в перший день повномасштабного вторгнення. Тоді ще не знав, що рятуватиме життя — стане військовим медиком. Нині йому 32 і він має інвалідність.
Про порятунок того, кого вважали загиблим та кулю снайпера, яка його покалічила, Олександр розповів Суспільному.
Олександр Запорожець — з Умані. 24 лютого 2022 року відстоявши чергу до військкомату, потрапив в роту охорони. Вже наступного дня його відправили на службу. Каже, все сталось за покликом серця, утім потай від рідних.
"Хлопців, які попали до військкомату зранку 24 лютого, то їх одразу забрали по частинах. А я ж тут в Умані лишився, рота охорони була в Умані. У 58 бригаду я потрапив у травні. Це напрямки — Донеччина, Луганщина. Ну спершу був там просто стрілець, потім став стрільцем-санітаром".
Розповів, що бажання рятувати життя людей передалося у спадок — бабуся та дідусь працювали все життя в лікарні.
"Я так чи інакше в дитинстві грався зі скальпелями і шприцами, а тут — прийшлося. Тоді взагалі нікого не було, ніхто дотичний до цієї справи ніяк не був. А потім, в міру обставин, я став виконувачем обов'язків ротного медика, бойового медика роти. Пройшов навчання".
"Чесно, це занадто велика відповідальність. Тому що від твого рішення залежить життя людини. Від твого швидкого рішення залежить все: він або живе, або мертвий".
Зі слів Олександра є два випадки, про які він і досі шкодує:
Я тоді ніби там зробив все правильно, але скоріше за все, що я міг зробити більше. Принаймні мені так здається зараз".
Проте є і такі, якими хлопець пишається.
"Я одного разу викопав чоловіка, на якого вже всі сказали, що він вже все. І завдяки тому, що я не зупинився, він залишився живий. Це було в Бахмуті, під час одного з боїв, був сильний обстріл і одного з побратимів засипало землею".
Під час свого останнього бою, в листопаді 2022 року, Олександр отримав поранення.
"Ой, це сумна історія. Я просто-непросто по-безглуздому підставився. Не можна було так робити, як я зробив. Але що зробиш? Назад нічого не вернеш. Ми стояли вже на останніх рубежах перед Бахмутом. І це вже десь п'ятий чи шостий день нашого там перебування був. Там були дуже страшні бої. Нам було там дуже тяжко: холодно, мокро, постійний дощ, постійне болото. Одного разу мені повідомили, що на позиції трьохсотий. Я пішов за ним.
Ми дуже довго до нього добиралися. І так вийшло, що до того часу, поки я дійшов, там вже було п'ятеро трьохсотих. Того чоловіка, який був на першій позиції, ми почали евакуювати. І так вийшло, що в мене була велика сумка. Там великий червоний хрест. А вони таких люблять.
І мене поцілив снайпер в руку. В ліву руку. Скоріше всього, що він цілився не в руку, а в серце".
Олександр отримав тяжке поранення. Проте після того, як його підстрелили, ще десь півтора кілометра пройшов пішки сам та разом з побратимом допоміг евакуюватись п’ятьом товаришам.
"Дочекався евакуації, розказав, де я заховав хлопців поранених, тому що вони не могли самі переміщуватися і, відповідно, я їх теж не міг витягнути. Ну далі, далі вже було не так тяжко, тому що оцих п'ять днів в Бахмуті вони були дуже тяжкими".
Потім — декілька операцій та майже рік реабілітації.
"Мене просто, чесно вам хочу сказати, все бісило. Я був дуже розчарований в цьому житті, я не знав, куди приткнутися і що робити. Повертатися на старе місце роботи мені просто-таки не хотілося".
Вже, коли почав оформлювати групу інвалідності знайшов роботу в тамтешньому управлінні праці, в секторі ветеранської політики.
"Якщо чесно, робота дуже сильно допомагає, тому що вона допомагає не думати про всякі дурниці. Ну, в міру того, що я звик спілкуватися з військовими, мені більш-менш зручно. Я розумію, про що вони говорять. Я розумію їхній біль. На мою думку, їм теж легше зі мною спілкуватися. Принаймні, я так хочу думати і хочу старатися, щоб їм легше було", — розповів Олександр.
