"Його футболка пахне потом, димом, і, мабуть, чоловічим дезодорантом. Рука не піднялась її попрати. Ми поклали футболку у його кімнаті".
Ірина Синельник з Черкащини служить в артилерійській бригаді. Серед дорогих їй нині речей — футболка, яку вона не може випрати, бо втратить єдине, що лишилося від її сина — його запах. Його одежина береже запах поту, диму і чоловічого дезодоранту.
Дмитро Сінельнік мобілізувався за власним бажанням 18 вересня 2023 року до Добровільного формування територіальної громади. Після навчання потрапив на Вугледарський напрямок, де командував стрілецьким взводом. Мав позивний "Дімон", загинув 1 квітня 2024 року під час мінометного обстрілу, прикривши собою побратима.
"Послали йому літню форму і вареники, не знали, що сина немає вже серед живих"
На Вугледарський напрямок Дмитро потрапив взимку — 25 січня, тож літній одяг залишив вдома, розповіла Ірина.
"У нас було листування останнє, мабуть, ми два рази встигли переписатись: 31 березня і 1 квітня. 31 березня я написала йому «Син, добрий день. Як справи, що поробляєш?». Він написав, що готує хлопців, щоб заводити їх на позицію цієї ночі. Потім 1 квітня він написав: «Приготуйте мені літню форму»"
Втім, після 1 квітня, Дмитро на зв'язок більше не вийшов. Посилку сину пані Ірина з чоловіком відправила 3 квітня. До пакунка додала вареники та різні смаколики:
"Ми в середу відправили посилку, всю передачу приготували, але він ні 2, ні 3 квітня вже не заходив в телефон. Знаєте, війна. Різні бувають ситуації. Загубив телефон, можливо. Я йому третього числа написала «Син, ми все зібрали, і тобі передали. Туди, куди ти нам сказав». Ми навіть не знали, що сина немає вже серед живих".
4 квітня Ірину викликало керівництво частини, у якій вона служить:
"Мене викликало керівництво і запросили до себе. Я зрозуміла, що щось сталось, але я не могла повірити. І дали мені лист: «Дмитро Юрійович, при виконанні бойового завдання, загинув під містом Вугледар»".
Про те, як загинув Дмитро, Ірині вже пізніше розповіли його побратими:
"Приїхали побратими вже після поховання. Вони сказали, що коли були на позиціях, був сильний мінометний обстріл, а Дмитро виводив хлопців. Частину він вивів, а другу частину ще виводив. І під час обстрілу Діма, фактично, закрив побратимів спиною своєю. Хлопці залишились всі живі. Загинув один командир, тільки Дмитро. Другий хлопець, який йшов після нього, отримав поранення, але залишився живий. Діма хлопців своїх врятував, а сам загинув".
Дмитро неодноразово рятував побратимів від загибелі, ризикуючи власним, розповіла Ірина:
"За час служби він отримав невеличку контузію, коли вони вийшли від позиції, прилетів КАБ близько до того місця, де хлопці відпочивали. Все погоріло: продукти, одяг. Та він витягував хлопців. Також була ситуація, коли один з його побратимів попав в розтяжку. Була прив'язана граната, Діма помітив, що побратим йде і вже наступив на розтяжку, то він витягнув його. Побратим залишився живий".
"Хочеться кричати на весь світ, але я не зламалася"
На згадку про сина в Ірини залишилась його футболка, яку вона не наважилась попрати:
"Ті речі, які збереглися, побратими переслали нам. Той рюкзак, що ми йому складали, той баул, що ми йому складали, і таблетки купляли, медичні препарати — все повернулося. Його футболка пахне потом, димом, і, мабуть, чоловічим дезодорантом. Рука не піднялась її попрати. Ми поклали футболку у його кімнаті".
Аби вшанувати пам'ять про Дмитра, Ірина встановила його портрет на Майдані Незалежності в Києві:
"Хочеться кричати на весь світ, бо дуже болить. Діма зараз на Майдані Незалежності в Києві. Стоїть прапор із його зображенням, його позивним і шевроном бригади. Одного разу ми туди приїхали, а там, поряд прапора Діми, ще майже десяток прапорців — його побратими. І щоразу більше і більше".
Батько Дмитра мало не щодня приходить до сина та фотографує могилу, щоб відправити світлину дружині Ірині:
"Батько Діми майже кожного дня приходить на могилу поливати квіти. Фотографує її та скидає мені світлини. Роздає дітям цукерки. Його у серпні 2024 року нагородили нагрудним знаком "За гідність і патріотизм". Я заради Діми тримаю себе в руках. Я одразу думала, що піду звільнюся зі служби. Але взяла себе в руки. Все думаю, а що сказав би Діма? Ні, не зламалася, я в частині, я спілкуюся часто з дітьми, при можливості я їм приділяю увагу. Більше буду брати участь в їхньому вихованні, в їхньому житті. А ще нам треба поставити пам'ятник, який буде вартий сина".
У Дмитра залишилось двоє дітей: донька Анна та син Дмитро:
"У Діми донька Аня. Вона дуже тяжко прийняла і переживає загибель. І хлопчик маленький Діма. Йому майже два роки. Старший Діма спілкувався з ним останній раз, коли вони в Дніпро приїжджали. Його відпустили на декілька днів. І він був із сином. Син до нього постійно очками моргав. Коли Діма старший загинув, маленький Діма взяв фотографію його і почав моргати до нього. Важко було дивитися на маленького сина, який моргає, закриває очки, дивиться на свого тата на фотографії".
Дмитра поховали у Хацьках. Йому назавжди залишиться 33 роки.
"Зараз ти це розумієш, але не можеш змиритися з тим, що ти поховав дитину. Морально нестерпний біль. Материнський біль про втрату дитини".
Та за мету Ірина нині має знайти місце загибелі сина:
"Коли я отримала повідомлення про загибель сина, в моїй голові заперечення: цього не може бути, це не зі мною, як таке може статись. Зі слів побратимів, Діма загинув миттєво. Але де те місце, останнє, де він був живий? Я хочу його бачити, притулитись руками до землі, по якій він ходив, той окоп, який попав під обстріл росіян і забрав життя сина. Я обов’язково буду в цьому місці".
Надсилайте новини про події з життя на Черкащині
