Житель Івківців, що на Чигиринщині, Назар Лавріненко "бетонні джунглі" та діловий одяг змінив на життя господаря своєї землі. Власноруч "з нуля" створив етнографічно-розважальний комплекс, куди навіть попри повномасштабну війну приїздять туристи з усієї Черкащини та країни.
Нині на території колишнього колгоспу "Нове життя" — просвітницько-розважальний комплекс "Зерноленд". Про шлях із науковця — в підприємці — історія від першої особи.
В один момент зрозумів: це не моє
"Я працював в університеті 10 років. Захистив дисертацію на кандидата наук, видавав книжки, монографії, путівник Черкащини «Від краю до краю». Але в один момент я зрозумів, що то не моє. З дітками гарно, але то теорія, а хочеться практики. Я зайнявся туристичним бізнесом. Туристичний бізнес не витримав ситуації в країні. А тут зʼявилася можливість створити етнографічний музей. Мені, як історикові, цікава була практична етнографія. Спеціалісти слухають, вони теорію знають, а от практичного застосування не знають — це дає лише практична етнографія. Ось так я зробив музей, розробив у ньому екскурсію. Можна сказати, що це був прикол, хобі. Можливість зайнятися етнографією.
Коли зробили музей, і трапилися міха до кузні, справжні, двоконтурні. Думаю: це знак, що треба робить кузню. Отак зробили кузню.
Потім випала нагода зайнятися теслярством: туристів треба харчувати, десь розміщувати. Треба столи, треба лави, а в нас немає ресурсів купувати меблі нові. Вони дуже дорого коштують, тому вирішили все робити за старою схемою — власними руками. Спершу не виходило. Перші сім столів були експериментальні, тренувальні. А далі уже восьмий, дев'ятий, десятий. І це вже була реміснича справа, коли ти робиш 20 таких столів, 20 таких, як вийшов восьмий".
Повернення на батьківщину
"Івківці — це моя батьківщина у першу чергу, бо я тут народився. Все життя я прожив нерозривно з Івківцями. Якщо я хоч раз сюди не приїздив на вихідні — це для мене світ зупиняється. Тому, я вернувся сюди, і тут себе відчуваю гармонійно.
Я не хочу нікуди звідси їхати. Мені навіть в Черкаси поїхати другий раз — напрягає. Мені подобається тут: маса справ, якими не встигаєш займатися, а то ще й в те місто їхати треба. Я мрію, аби в селах буяло життя. Ось, наприклад, раніше це була людна вулиця. Тут жила бабуся, далі жила ще. Хата біля хати, була наче в центрі забудова. А зараз це пустка.
Село дуже старе. Раніше тут було кочове поселення, тобто в ярах, в долинах жили люди гуртом. І це 12 кілометрів на девʼять кілометрів від хати до хати. Село дуже велике. Я останню нову вулицю для себе впізнав у віці 41 року. Я в цьому селі народився, прожив, а були такі кутки, де не ступала моя нога.
Ми нарахували тут 87 мешканців. Уже померло десь пʼятеро, тому зараз близько 70 з гаком. А було 2500. Цифра наближається до нуля. І безперечно цей нуль колись наступить. Жити в селі ніхто не хоче".
Надсилайте новини про події з життя на Черкащині
