Черкаські ветерани, які втратили кінцівки, з 2014 року і дотепер долають схожі проблеми і зіштовхуються із подібними задачами. Троє захисників з інвалідністю, які пережили ампутації в різні роки, поділилися своїм досвідом.
Історія перша
Два місяці їздив на візку, а тепер стрибає з парашутом
Денисові Шеренговському з Черкас 29 років. До поранення служив у 11-му прикордонному загоні. У травні 2022 року біля Новомихайлівки на Донеччині потрапив під артобстріл, де втратив ногу. Протезуватися почав у Києві.
"У вересні-жовтні у столиці було багато обстрілів. Протезування затягнулося. Міг тиждень-півтора очікувати на прийом, бо не було світла, без якого не можливо зробити протез".
Звик до протезу теж не відразу. Розповів, що на перших етапах швидко худла культя. Через це протез доводилося постійно підганяти.
До поранення і служби Денис Шеренговський займався різними видами спорту: плавав на байдарках, грав у великий теніс. Однак без ноги, пристрасть до фізичної активності та жага до випробування своїх можливостей не зникла:
"Поїхав у Татри — Польські Карпати. Стрибнув з парашутом. Хотів мотивувати інших хлопців, які отримали поранення, що це можливо: і з парашутом стрибнути, і в гори сходити. Коли піднімаюся в гори, відчуваю великий кайф, в горах так мальовничо. Сьогодні йдеш: каміння. Завтра: вузькі стежки, рослинки дряпають ногу, дощі. У Карпатах ми піднімалися під Вухатий камінь і йшли Чорногірським хребтом. Похід без підйому зайняв три дні. Два дні ми підіймалися, і вже по цьому хребту вийшли на Говерлу".
Денис здійснив найвищий у Польщі, 90-метровий банджі-стрибок.
"Хоч маю невисокий зріст, але нормально бігаю на короткі дистанції. Сподіваюся у майбутньому буде можливість спробувати себе ще в бігові".
У Дениса велика сім'я, і родинних справ має вдосталь. Утім дещо змінив підхід до них:
"Є багато чим зайнятися. Недавно вибирали картоплю. Присідати і збирати картоплю я вже не можу, але цьогоріч брав на плечі мішок, відносив у двір з городу і висипав. Домашні справи, якщо треба щось у квартирі відремонтувати, я 100% роблю те саме, що до поранення".
Денис пересувається і громадським транспортом, і на авто. Травма дозволяє пристосуватися і продовжувати жити:
"Бувають різні ампутації. У когось коротші, у когось довша культя. Всі по-різному ходять. У деяких дійсно немає можливості ходити без якоїсь опори. У мене немає коліна. Чим довша культя, тим зручніше ходити".
До повномасштабної війни Черкаси, як і вся Україна ще не зіштовхувалися з такою великою кількістю людей з інвалідностями. Багато людей буде на інвалідних візочках, вважає Денис.
"Я теж два місяці їздив на візку. Були моменти, коли не міг піднятися. Батько, мати і дружина були поряд. Якщо треба було кудись, приїздили і допомагали мені".
Захисник розповів: підтримка родини — це те, що "тримає". Одному подолати труднощі, з якими зіштовхуєшся після поранень та ампутацій, значно складніше.
"Їжджу в госпіталі, лікарні спілкуюся із хлопцями. Деякі не розуміють, що таке протезування. Я теж спочатку не розумів. Перший час з дружиною, матір'ю дивилися в інтернеті, що можливо на даний момент. Їздили з батьком по Києву, обирали в різних центрах протезування, спілкувалися. Люди, в яких немає підтримки, батьки з інших міст, немає дружин, залишаються наодинці з купою проблем".
Денис додав: багато побратимів питає про збір документів для отримання протезу, хтось питає, які протези кращі. Є багато конкуруючих протезних центрів, де можна ставити собі якісні протези. Усе оплачує держава.
"Дещо мені після поранення стало недоступним. Не можу підіймати вагу понад 20 кілограмів. У руках можу нести тільки 10-15, а на спині трішки більше. Це не та вага, яку піднімав до поранення. Колись моя робота була пов'язана із заміною бетонних стовпів. Зараз 100% не можу такого робити".
Денис хотів би отримати ще одну освіту. Вивчитися на агронома. Розповів, що хоче отримати грант для відкриття власної справи в сільському господарстві.
"Серед моїх знайомих немає людей, які після повернення з війни почали зловживати алкоголем чи іншим. Чув про таке. Має бути більше ветеранських хабів, де можна зустрітися, підтримати один одного. Я б у такий хаб прийшов за консультаціями, як отримати грант, як відкрити і організувати бізнес. На початковому етапі тяжко зрозуміти, як це робити".
Після ампутації Денис зробив собі татуювання на здоровій нозі: "українську вишиванку" — орнамент Середньої Наддніпрянщини.
Історія друга
"Фінляндія — ідеальна для життя ветеранів з ампутаціями. Але я хочу повернутися в Україну, щоб щось змінити"
30-річного Віталія Мізіна мобілізували до лав ЗСУ у березні 2022 року. Лейтенант 66-ої окремої механізованої бригади імені князя Мстислава Хороброго отримав важке поранення. Чудом вижив після того, як 17 травня 2022 року росіяни поцілили ракетами по казармах навчального центру ЗСУ у Десні. Втратив руку і ногу.
"Не хотів би, щоб хтось відчував те, що і я. Правою рукою береш свою ліву руку і згортаєш з себе її рештки. Розумієш, що права уже не твоя рука. У мене було зламане також ліве плече, бо я приземлився на нього у процесі руйнування поверхів бараку від потрапляння ракети. Плече рухалося, але боліло. Подумав, що просто вивихнув ключицю. Плече зрослося неправильно. Довелося робити операцію. Зараз у мене скуті рухи, не можу підняти вцілілу руку вище, ніж мені потрібно".
Затисненого між рештками будівлі Віталія поливали водою, давали попити Кричали: "Давай, говори з нами!". Коли захисника вдалося розблокувати, він сам підповз до рятувальників.
"Мене зачепили на жорсткі ноші. Вихід був під кутом, на верх сходами. Після жорстких нош переклали на легкі і підняли нагору. Я побачив довгоочікуване світло. Чув коментарі: “О, Господи”, “О, боже”, “Та ну, це гайки”. “Не факт” — один був коментар. Потім мене все-таки переклали, медсестра сказала: “Беремо, вперед, погнали!” Я заїхав в швидку. Я був ще при свідомості, тримав руку, щоб вона просто не теліпалася. Вона вся спеклася. Уже тоді знав, що її не буде. Майнула думка, що в мене залишаться дві ноги, але не буде руки. Зможу їздити на машині".
Коли Віталія піднімали сходами лікарні, він побачив чоловіка зі свого підрозділу. Привітався і сказав: “Я цілий, але не знаю, чи весь”. Потім військового відключило.
"Я був у госпіталі в Десні, Київському госпіталі, в Опіковому центрі. Близько тижня був без свідомості".
Пережитий досвід і врятоване життя змусили Віталія Мізіна більше цінувати кожен момент. Із скептичного, жорсткого чоловіка зробили більш м'якого, люблячого і навіть віруючого.
"Плануєш, живеш, а потім один момент все. Коли лежав під завалами у вогні, попрощався з кожним з сімї: з батьками, з синами, з дружиною. Сумував, що дружина залишиться одна. Данило (син — ред.) не знатиме по факту тата. Тільки фотографії. Коли попрощався, звернувся до Бога: "Все. Готовий”. Було жарко, все палало, і раптом на мене полилася крижана вода. Я був невіруючою людиною, а в той момент це було щось божественне. На війні, і правда, немає атеїстів".
Більше року Віталій перебуває на реабілітації у Фінляндії, а родина — рік. У зв'язку з втратою кінцівок його життя дуже змінилося.
"Через те, що у мене було зламане плече, я не можу ні голову собі помити, ні в душі потерти себе. Рука не відпрацьовує навіть за себе, не те, що за дві. З однією рукою не одягннш лайнер на культю. Відповідно неможливо одягнути протез самостійно. У мене перша група інвалідності. Не можу жити без людини, яка мене супроводжує".
У Фінляндії дуже розвинена інфраструктура для таких людей, як Віталій. Поділився:
"У нас будинок пристарілих сприймають за покарання для літньої людини. А тут це нормально. У тих, хто живе в такому будинку, все пристосоване для комфортного життя: для їзди у візках, є велика ванна кімната. Поряд живе багато літніх фінських людей. Окремо в них їдальня, спортзал, є окремий персонал. Окремо є корпус, де живуть люди, ходять, окремо живуть люди лежачі, окремо корпус, де люди з психічними захворюваннями. Виходять, щось собі махають. Ходять своєю компашкою. Але усе контрольовано і організовано. Тут є усі умови".
На певному етапі реабілітації, коли Віталій Мізін став рухливішим, його перевели в інше місце. Там менша вже ванна кімната, немає де пересідати. Є кілька поручнів — і цього достатньо.
"Після операції у мене рухливіша рука, можу вже помити голову. Мені потрібно тільки спину помити".
Наступна можлива операція — це збільшення культі. Віталій їздить на фізіотерапію. Безкоштовно йому дали новий візок, де керування налаштоване під одну руку. Окремо видали візок, під пересування по дому. Ще військовому дали електровізок, який може набирати швидкість 10 кілометрів на годину і має 2 режима їзди: в кімнаті і надворі. Ним можна з'їздити до магазину, погуляти з дітьми.
"Молодший син — Данило сидить у мене на коліні, йому дуже подобається, ми навіть дитячий візочок не беремо з собою. Деякі люди дивляться, що це за такий цікавий чувачок, що руки і ноги немає. Дивуються, що я лечу на всіх парах, і ще й дитина сидить збоку. В Україні б подумали, що їду на "точку" гроші збирати", — жартує ветеран.
Фіни звертають увагу на Віталія і дивуються, бо він один такий. Його вже всі знають, розповів:
"Навіть не думаю, що б було в Україні. Мені нереально пощастило. Коли їхав сюди, я сумнівався. Думав, може Німеччина, чи США. Але Фінляндія — нереально класна країна в плані ставлення до таких, як я".
Українцям є чому повчитися у фінів. У них надзвичайно висока організація охорони здоров’я.
"Мою маму, яка приїхала сюди, і працює в школі в селі на кухні, здивувало, що вона купує в школу рукавички, щоб мити, іноді соду, хімічні засоби, а тут вони пачками просто висять, різні розміри. У кожній кімнаті є вання, туалет, душова. Реанімаційні засоби є в кожній кімнаті. Це дає відчуття безпеки. Не потрібно буде шукати дефібрилятор. Або для аналізу купувати рукавички, ватку, перкис водню і скарифікатор".
Тут добре, але ми тут чужі, додав Віталій Мізін. Після того, як реабілітацію закінчить, він збирається повернутися в Україну.
"Усе від нас залежить. Я вам гарантую: об'єднання ветеранів буде надзвичайно сильне. Ми справді будемо вирішувати. Звісно, будуть і падлюки, що "під шумок" лізтимуть до влади, прикриваючись військовими, записуватимуться в "герої". Я хочу повернутися для того, щоб щось змінити".
Захисникові у найскладніші моменти дуже допомагає сім’я.
"Без дружини, без сім'ї мені просто не було б заради чого боротися і жити".
Віталій задумався, що буде в подальшому робити без руки і ноги. Раніше чоловік позиціонував себе як людину, яка працює, не скільки головою, як руками. Працював стропальником, кровельником, таксистом. Прийшов до плетення із паракорду. Плете браслети, брелки, підвіски, тримачі для ножів, нашийники для собак. Близько години-півтори іде на один виріб. Чим складніше, тим довше.
"Колись, ще до війни, я зламав руку, і почав дивитися відео, як плести. А потім прилаштував собі станок, навіть сплів пару варіантів браслетів. Склав усе в ящик і забув. Нагадала дружина: спробуй щось сплести. Ми пішли в магазин і придбали звичайний штатив для взуття, спробував за допомогою руки це робити. Непогано вийшло".
Дружина допомагає Віталію робити відрізи, чіпляє. І потім обробляє в кінці: обрізає, обпалює, робить фінішну обробку виробів. Свої роботи Віталій продає через сторінки у Фейсбуці та Інстаграмі.
"У майбутньому хотілося б мати власну майстерню з виготовлення аксесуарів із паракорду. Зараз я збираю партії з 50 замовлень і відправлю на Україну, а потім моя сестра відправляє уже людям на адреси. А коли я буду в Україні, то можу відправити замовлення на наступний день. Потребую замовлень, тому що вони мені допомагають відновлюватися психологічно і розвиватися у своїй справі".
Історія третя
"Знайшов себе у спорті та роботі з дітьми"
40-річний Сергій Прядка з Черкас покинув перспективну роботу у Польщі, щоб у 2015 році підписати контракт. Не міг лишатися осторонь, коли росіяни влаштували українським військовим Іловайський котел. Служив у 30-й та у 54-й механізованій бригаді. Отримав поранення 2 лютого 2017 року, коли евакуював поранених. Через майже шість років після ампутації, Сергій розвиває дитячий вітрильний спорт, бере участь у спортивних змаганнях і представляє інтереси громади у Черкаській міській раді у якості депутата.
"Коли ми вивозили поранених, у машину залетіла протитанкова ракета. Мені повідривало пальці на лівій нозі, подробило стопу, відірвало праву ногу, а медсестра загинула на місці".
Сергій отримав сильну контузію. Пригадав — все було, як в тумані:
"Коли виповз з машини, у мене не було вже ноги, кров текла. Зима. Сніг. Думав: потрібно відповзти від машини, бо вона зараз вибухне. Відповзав, і за мною тяглися дві червоні смужки. Інша нога теж була зламана. Відкритий перелом".
Коли Сергія привезли до госпіталю, і він прийшов до тями, до палати прийшов психолог. Сказав: “У тебе настрій кращий, ніж у мене. Чіпати не буду”. Через чотири місяці після виходу із госпіталю у Харкові, Сергій вже брав участь у змаганнях для ветеранів “Сильна нація”.
"Коли йшов на війну, розумів, що можуть поранити, або убити. Коли бачиш, як гинуть хлопці, розумієш, що це може трапитися в будь-який момент. Навіть зараз немає гарантії, що ти зранку прокинешся. Усі ми граємо в лотерею. Зараз почалося те ж, що було в 2014 році: “Війна десь там, а ми ж "платимо податок на армію".
Сергій вважає, що кожен чоловік повинен захищати країну. Каже, що більшість його знайомих хлопців, які переживають поранення і ампутації, тримаються гідно.
"Важче психологічно тут на місці. Намагаюся менше ходити до магазинів, бо, буває, стоїш у черзі, а люди удають, ніби тебе на протезі немає. Коли пропускають у чергах, це цінно, бо на протезах важко стояти. Наче й бігаєш, але ти від машини сходив кудись і все. Небагато походиш на протезі. Буває, що сильно находжуся, і ліва нога болить так, що пару днів можу взагалі не ходити".
Люди байдужі, але суспільство поступово змінюється.
"Не можу з дружиною походити парком. Приїхав на тренування, потренуюся, і поїхав. Ходжу на невеликі відстані. Не можемо три квартала ходити просто так. Протез натирає, і ти потім взагалі ходити не зможеш. Але особливої допомоги в побуті я не потребу. Живемо з дружиною у приватному будинку. Навіть траву кошу. Ми на протезах такі ж самі, як і інші люди. Нам просто важче ходити".
Є знайомі хлопці, які при відносно легших травмах важче переживають свій стан, розповів Сергій:
"І ампутації бувають дуже різні. Коли у тебе ампутація до коліна, вона "легка". Людина може і бігати на протезі. В автомобілі ти педалі можеш натискати на протезі, бо в тебе коліно є. А от коли коліна немає, це вже гірше. Якщо у тебе одна нога здорова, і висока ампутація, це ще більш менш. А от коли в тебе вже дві ноги немає, то це гірше. Або, коли в тебе руки немає. У Черкасах є хлопці й без двох рук. Це важко фізично і психологічно".
Сергій додав: підтримка сім'ї — надзвичайно значима:
"Дружина зі мною була весь час. Коли це трапилося, вона через три години вже була в лікарні. Жила в зоні АТО за кілометр від позицій, щоб бути поряд. Це важливо".
"Зараз держава більше іде на зустріч ветеранам. Раніше, коли отримував поранення, військового просто списували з армії. Зараз я навіть із першою групою, можу відновитися у військкоматі чи військовій частині десь у тилу і працювати".
Наприклад, друг Сергія Віталій отримав поранення, має ампутацію двох ніг, зараз служить.
"Раніше було по-іншому: ти або служиш, або оформлюєш інвалідність і пенсію. Зараз мій друг служить, іде у відпустку і оформлює групу інвалідності. Якось один лікар говорив мені: “Ти повинен вдома сидіти”. Кажу: "Хочу, як звичайна людина, жити, ходити, бути корисним суспільству”.
Але морально важко дивитися, як здорові накачані чоловіки безтурботно прогулюються містом, розповів ветеран.
Як депутат Черкаської міської ради Сергій просуває програми для дітей з інвалідністю. У Черкасах створили програму і виділять кошти, щоб придбати автомобілі для інвалідів 1-2 групи з ампутаціями.
"Це звичайний автомобіль з автоматичною коробкою. Ставлять ручне керування, і людина не залежить ні від чого. Ти просто сів і поїхав. У мого друга Віталіка машина на механіці. Але їздить по місту на таксі. Він переробив свою машину, але боїться їздити по місту, бо важко".
Сергій постійно тренується, бере участь в Іграх ветеранів. Каже: спортивні змагання дуже мотивують:
"До нас у Київ приїздила американська збірна. Спілкувалися з їхніми ветеранами. Їх там дуже підтримують. Хоче бізнес, йому допомагають із бізнесом. У нас зараз теж іде до того, щоб менеджер курував, підтримував, допомагав у бізнесі".
Утім власне призначення кожен має знайти сам:
"Кожен веретан сам повинен знайти те, що йому подобається. Йому не можуть нав'язати. Я, наприклад, розвиваю дитячий вітрильний спорт уже три роки".
Щодо протезування, то ветеранам можна обирати, де вони самі бажають протезуватися: чи державна, чи приватна протезна майстерня. Держава це оплачує.
"В основному хлопці обирають приватні, бо фахівці там використовують новітні напрацювання, їздять на підвищення кваліфікації".
Сергій часто на спортивні змагання їздить за кордон. Там пересічні громадяни ставляться до ветеранів краще, ніж в Україні. Складається таке відчуття, що ти захищав не Україну, а їх, розповів Сергій Прядка:
"Коли є нерівності асфальту, то на протезі чи на візку це дуже відчувається. Пристосовуєшся, викручуєшся. Не те, що на візку пересуватися, на протезі важко ходити. Щоб переробити інфраструктуру міста для людей на візках чи протезах, у нас має бути архітектор на візку. Тоді щось буде змінюватися. У Харкові більше все облаштовано. Мабуть тому, що Кернес на візку пересувався".
У нас Черкасах лише два номери одного готелю пристосовані для людей на візку. Навіть щоб провести якісь змагання, місто не може розмістити учасників на візках.
"Це ще старе мислення робити “на відчепись”: ми ж зробили три номера, що ви ще хочете? Роблять криві пандуси, чи ті, по яких не можна заїхати в будівлю. На них ніхто не може виїхати, навіть жінка з дитиною на візочку".
Сергій вважає, що на наступні вибори буде більше військових з пораненнями, і тоді все може змінитися.
"Коли мені запропонували участь у виборах, я не хотів іти. Але хлопці підтримали: нехай хтось буде із наших там. Із ампутаціями на протезі я, мабуть, один в Україні, хто пройшов. Бо хлопці балотувалися, але їх просто використали".
Міняти сприйняття людей без кіцівок треба зі школи, вважає захисник. Проводити якісь заходи. Але нове покоління уже набагато толерантніше.
"Учора ходив в "Епіцентрі", на мене дід з бабою тикали пальцем. Неприємно було. Допомагати ніхто не поспішає, але дивляться, як на мавпочку".
Раніше люди приховували, що у них є протези. Українські ветерани пішли шляхом американців. Ходять на протезі, в коротких шортах. Не роблять косметику на протезі.
"Надихаюся такими, як я, друзями-ветеранами. Наприклад, Вадим Свириденко, втратив у 2014 році у Дебальцево руки і ноги. Він отримав поранення. Пролежав кілька діб, і йому пообморожувало руки і ноги. Він — уповноважений президента по реабілітації. Їздить по всій Україні. Найперший брав участь в забігові, був на “Іграх Нескорених”. Він мене реально надихає".
Маєте новину про події з життя на Черкащині? Надсилайте сюди
Читайте нас у Telegram: головні новини Черкащини та України
Дивіться нас на YouTube: найцікавіші новини Черкащини та України
