26-річний шкільний учитель із Черкас Микола Малігонов до повномасштабного вторгнення виступав як стендап-комік із гумористичними номерами. Втім війна змусила забути про артистичне хобі. Нині вчитель поєднує основну роботу з волонтерством.
Із коміка — у волонтери
З початком повномасштабного вторгнення Микола Малігонов зрозумів, що більше не зможе жартувати перед публікою. Біля шкільної дошки, на сцені та в приватних розмовах із друзями йому хотілося говорити про важливі й складні речі.
"Раніше за маскою клоуна я ховався, бо так було простіше жити, було менше вимог. З великомасштабною війною став серйознішим, припинив уникати серйозних тем й почав приймати виклики та їх вирішувати. Став від цього отримувати задоволення".
Учитель і волонтер на питання, як змінила його війна, відповів:
"Товариш бачив мене за пів року до війни, і через дев'ять місяців після повномасштабки. Сказав мені, що минулого разу бачив хлопчика, а зараз перед ним чоловік. Додав: ніби дві різні людини".
Допомагати військовим почав ще з 2015 року у студентські роки — долучався до благодійних концертів, збирав передачі в зону АТО. Коли почалося повномасштабне вторгнення, Микола був на роботі в школі, пригадав:
"На третій день війни у нашій школі уже були військові — черкаські нацгвардійці. Почали спілкуватися з ними. Дізнався про потреби, почав їм допомагати. Маю багато товаришів, які повномасштабне вторгнення зустріли в Лисичанську, Сєверодонецьку. Розпочалися поїздки на фронт".
Вперше у зону бойових дій Микола Малігонов поїхав 1 березня.
"Просто звернувся до своїх друзів: треба допомогти хлопцям. Стільки-то грошей треба, оце треба купити. Люди допомогли грошима, я все купив. Із товаришами стрибнули в автомобіль і поїхали до Лисичанська".
10 броників у подарунок
У Лисичанську Миколу чекав друг дитинства Олександр із побратимами. Він з 2015 року по контракту служив у 26-й окремій артилерійській бригаді. 3-го березня хлопці вже жили в лісі за Лисичанськом. Попросили каримати, спальники і намети, бо поки тривала ООС, військові жили в будинках. З початком повномасштабного вторгнення на Схід перекинули багато сил, тож їх як підготовлених артилеристів, вивели за місто. Перші запити були для покращення їхнього побуту у лісі.
"Я привіз одне, а в процесі розмови з'ясувався новий запит. У військовій частині не було достатньо бронежилетів. Коли хлопців почали розвозити в різні кінці Черкаської області, для виконання завдань, потрібні були бронежилети. На початку війни бронік був чимось із серії “вау”.
У процесі пошуку бронежилетів Микола познайомився із волонтером з Одеси, який подарував йому 10 бронежилетів.
Три магазини — п'ять хвилин бою
"У якийсь момент військові просили додаткові магазини до зброї. Магазини купували у звичайних зброярських крамницях. Друг мого дідуся працює в одній з таких. Тож закуповували ці магазини практично по собівартості. Якось везли в автомобілі 200-300 магазинів. На блокпосту ближче до Луганщини нас зупинили: “Є зброя в машині?”. Кажемо: “Зброї немає, але є багато магазинів”. — “Покажіть”. — Відкриваємо. А хлопці кажуть: “А можна нам, хоч штук з 10?”
"Три магазини, як казали самі хлопці, — це п'ять хвилин бою. А далі потрібно із пачок патрони діставати і в ці магазини розкладати. І якщо в тебе тільки ці три магазини, то ти п'ять хвилин боєць, а далі десять хвилин не стріляєш, а заряджаєш магазини. Маючи п'ять-шість готових магазинів, — це 10 хвилин активного бою, а зазвичай активний бій стільки і триває. Дуже рідко, коли це триває довше".
"Де ти береш гроші на ці поїздки?"
Коли в кінці квітня росіяни втекли з-під Києва, страх війни у деяких черкащан минув. Миколі почали закидати: “А де ти береш гроші на ці поїздки?”
"Оголошував про запит у соцмережах, використовував донати. Мій батько до війни мав бізнес, то ж якісь його зв'язки допомагали. Просив у його друзів. Допомагав шкільний колектив Черкаської санаторної школи. Більшість колективу і батьки досі є постійними донаторами".
"В одному із інтерв'ю почув слова Сергія Притули, що благодійний фонд — це спосіб об'єднати однодумців, аби разом допомогти і створити щось велике, масштабне. Далі запитав у гугла, що потрібно для відкриття фонду. Пошук показав перелік документів, і на день народження — 22 травня, я офіційно відкрив власний благодійний фонд. З'явилася перша офіційна можливість звертатися до підприємств не як волонтер, а як благодійна організація. Ми змогли масштабуватися".
Тоді, за словами Миколи, розпочалися серйозні збори:
"Ми почали збирати на автомобілі, дрони, тепловізори. Стало простіше розповідати людям, що ми благодійний фонд, маємо звітність, фейсбук, інстаграм-сторінку. Піднялася довіра. На подальші закиди: “Де береш гроші на поїздки”, кажу: “В мене є благодійний фонд”. Ось документи. Почали працювати із закордонними благодійниками, які привозили гуманітарну допомогу. З минулого літа, крім Донеччини/Луганщини, почали їздити бусом на Південний напрямок з гуманітарною допомогою для людей. Ще почали їздити на Харківщину, коли її частину деокупували. Їздили туди, куди зазвичай люди не доїжджали, бо нас супроводжували військові".
"Працюю, щоб мати можливість жити в цій країні"
За 18 повних місяців повномасштабної війни Микола Малігонов мав одну-дві поїздки на місяць. Розповів: гроші збирає по запитах військових чи цивільних. Додатково завжди везуть воду, енергетики, сухі душі. У збір додає батареї, дрони, броню.
"За цей час із моїм товаришем Юрієм Петровичем Лищенком, власником автотранспортного підприємства, за його особисті кошти і кошти його друзів придбали 13-14 автомобілів. Більше ніж 300 автівок безоплатно підготували та пофарбували в цеху для військових у Черкасах".
Микола цього літа мав п'ять поїздок на позиції. Нещодавно "притягли" для ремонту два автомобілі.
"Я волонтер, який їздить в гарячі точки. До мене телефонують хлопці і кажуть, що зараз перебувають за п'ять кілометрів від нуля, і питають, чи можу я їм щось доставити. Кажу: “Можу. Завтра виїжджаю”. Коли буваю там, усвідомлюю: те, що роблю, — не найскладніше із того, що зараз можна робити, щоб мати можливість жити в цій країні".
Поєднати учителювання і війну: задача із зірочкою
На початок війни Микола мав половину ставки вчителя. До того ж перші пів року освітяни працювали дистанційно. Поєднувати викладання і волонтерство було легше. Коли Микола вийшов викладати на повну ставку, то у школі довелося бути п'ять днів.
"Я викладаю в 5-6 класах предмет “Здоров'я, безпека та добробут”, колишній “Основи здоров'я”, у 7-х класах хімію, а в 9-х читаю “Фінансову грамотність”. Насправді це складно поєднувати, тому що я не люблю уроки, коли вчитель приходить і читає з підручника. Люблю, щоб дітям було цікаво. А для цього готуватися до уроків доводиться декілька годин ввечері. Якщо паралельно ще в голові є завантаженість збором, поїздкою, то це все непросто поєднати".
Микола розповів, що коли почав викладати предмет “Здоров’я, безпека і добробут”, побачив, що програма і підручник складається з тих самих теоретичних знань, які ще йому давали у школі. Почав додавати туди більше практики. А кращої практики, ніж збереження власного життя і здоров'я на війні, не може бути.
"Я став привозити на уроки дітям бронежилети. Мої учні знають, який вигляд має бронежилет, чому він такий і що він повинен захищати. Усі мої учні одягали протигази, розуміють, навіщо це. Ми з ними спілкуємося, як психологічно тримати себе в екстремальних ситуаціях. Війна — це постійний стрес для всіх, а для дітей — ще більший. Мої знання, як зберегти себе в екстремальній ситуації, їм допомагають".
Микола Малігонов переконаний, що те, що розповідають, дітям важливо одразу прикріплювати до того, де вони це в житті зможуть використати.
"На уроки я приношу з собою турнікет. Але ми не одразу вчимося ним користуватися. Починаємо розмовляти, чому нашому організму потрібна вода, чому нам потрібен кисень, а потім, коли розуміємо, що вода і кисень транспортується по організму через кров, ми підходимо до того, чому людина помирає через втрату крові. І далі ми вже за 10 хвилин до кінця уроку, пробуємо, яким чином турнікет зупиняє кровотечу".
Дітям важливе практичне застосування — раз, і щоб їм показували це цікаво, в ігровій формі, пояснив Микола.
"Не працюють розмови з дітьми із серії “Ви повинні гарно вчитися, щоб мати гарну зарплату”. Можу прийти на урок і сказати: “Вам платять не за те, скільки роботи ви виконали. Вам платять за те, наскільки ви незамінні для суспільства”. А вони: “А як це?” — “Ну, дивіться, якщо ви можете виконати ту саму роботу, як і мільйон людей, вам заплатять 10 тисяч, якщо ту саму роботу, як 100 тисяч людей, вам заплатять 100 тисяч, а якщо ви одні, або там вас п'ятеро людей на весь світ, хто може зробити цю роботу, ваша зарплата буде необмеженою”.
Маєте новину про події з життя на Черкащині? Надсилайте сюди
Читайте нас у Telegram: головні новини Черкащини та України
Дивіться нас на YouTube: найцікавіші новини Черкащини та України
