48-річний черкащанин Едуард Білий на псевдо "Едос" загинув 21 червня 2023 року від поранень, що отримав під час артилерійського обстрілу на Луганщині. Рідні і близькі воїна, хочуть, щоб усі знали, що є люди, які не бояться пожертвувати собою, аби українці жили в мирі. Тож створили петицію про присвоєння військовому звання "Героя України".
"Не знаю, чи побачимося ще", написав 3-го червня Едуард сестрі Руслані Неадс і попросив про відеодзвінок. Це була остання їхня розмова. Руслана разом з донькою Еліною тоді сказали, що люблять його.
Руслана з 2015 року мешкає в Австралії.
"Коли я була в Черкасах востаннє, то не було помітно, що в країні йде війна. Люди там живуть нормальним життям. Коли Едіка призвали, його відмовляли на роботі, мама. Але він вважав, якщо не піде він, інший теж не піде, то росіяни прийдуть у Черкаси, окупують інші території і міста, знищать усе на своєму шляху. Я хочу, щоб люди знали і розуміли, якою ціною дістається наша незалежність, щоб він був як приклад для наступних, щоб на нього рівнялися, щоб люди не забували, що якщо ми українці, то нам свобода не так просто дається".
"Я без нього не жила. Коли народилася, він уже був"
Едуард Білий народився 26 вересня 1974 року в селі Мизинівка на Звенигородщині. Там закінчив середню школу. З 1991 року родина переїхала до Черкас, а Едуард навчався у Шевченківському гідромеліоративному коледжі, отримав фах техніка-гідромеліоратора. У 1994 році пішов служити у внутрішні війська. Завжди хотів присвятити життя службі. Казав: хочу тільки у внутрішні війська. "Служитиму народу України".
Брат любив коротко стригтися, був худорлявим, додала Руслана:
"У нас такий рід, худенький. Не дуже високий. Але міцненький. Він фізично працював. За себе постояти завжди міг. Мав добру посмішку і голосний сміх. Не знаю, скільки часу мені потрібно, щоб біль стих і я звикла. Я без нього не жила. Коли народилася, то він уже був".
"Ура! Мама дівчинку купила"
"Бабуся розповідала: коли я народилася, він приїхав до неї, сам приїхав, це йому було 10 років. Зліз з автобуса, треба було бігти через вулицю із зупинки. Зі слів бабусі, він біг через вулицю і кричав: "Ура! Мама дівчинку купила!".
Коли народилася Руслана, був 1984 рік.
"У Союзі декретів, як зараз, не було. Мама повинна була повернутися на роботу, коли мені було 1,5 року. Бабуся та 10-річний Едік займалися мною. Він підліток, а треба маленьку дівчинку глядіти. Пам'ятаю: мені 4-5 років, а йому 14-15, хочеться в футбол. То він мене по стадіонах тягав. Так і прищепив мені любов до футболу. Досі дивлюся з родиною футбольні чемпіонати, вболіваю".
"Треба було швидко дорослішати"
Коли Едуардові було 16, а Руслані 6 років, трагічно загинув їхній тато. Був 90-й рік, коли розвалився Союз, і мати залишилася з двома дітьми.
"Едікові треба було швидко дорослішати і ставати опорою для сестри і для матері. Він допомагав, як міг на той момент, хоча він ще вчився у коледжі. Коли прийшла повістка на строкову службу, ми знали дату відправлення. Відгуляли проводи. Але виявилася якась плутанина: ми приїхали в той день, на який у нього мало бути відправлення, з речами, приїхали в військкомат у Звенигородку, а відправлення вже було. У документації щось наплутали. Він дуже засмутився. Сказали, що призовники ще в Черкасах. І ми усією родиною, своїм ходом, автобусом, стоячи, не було місць сидячих, їхали зі Звенигородки в Черкаси, щоб встигнути".
"У вихідні не відпочиває, а допомагає іншим"
В армії брат Руслани мав різний досвід, але цілеспрямовано йшов за своєю метою до кінця. Хотів працювати для людей. Після служби подався в слідство, в Придніпровський райвідділ в Черкасах. Взяли його, тому що в армії отримав старшого сержанта, дослужився до звання командира взводу. На службі в міліції його відправили до Одеської поліцейської академії довчатися.
"У прийнятому рішенні він був впертим, збити було неможливо. З мамою чи зі мною, він був піддатливий, жіночі прохання його завжди розчулювали. Він умів слухати і чути людину".
Хоч одружився у 22 роки, останнім часом жив у цивільному шлюбі. З першою дружиною прожили 10 років та спілкування не підтримували, і з сином Ростиславом теж.
"Такі, як ви нам потрібні у Черкасах"
У 2014 році розпочалася війна на Донбасі, і він пішов у військкомат. Хотів іти добровольцем.
"Йому сказали: "Івановичу, нам такі, як ви нам потрібні у Черкасах". Не взяли тоді", — розповіла Руслана. Додала:
"Повістка прийшла торік — у 2022-му. Сказали, що не вистачає командирів середньої ланки. Він хотів служити. Він не думав, що загине. Хотів зробити свій внесок".
Едуард любив говорити фразу "Служу народу України", пригадала сестра. Був завжди проукраїнським за Україну стояв "горою".
"Останні три роки працював на зерновій компанії. У нього була бронь — був головним в охороні. Коли йому дали повістку, він на наступний день пішов на комісію. Усе пройшов. Йому перетелефонували та за пару тижнів забрали".
"Сказали йому, як його сильно любимо. Це був останній раз"
Едуард потрапив у бригаду, яку сформували на базі правого сектора:
"Вони відбирають тільки людей з «Україною в серці». Які не бояться все віддати за нас. Він потрапив у протитанковий батальйон. Був командиром відділення протитанкових керованих ракет Першого стрілецького батальйону 67-ї окремої механізованої бригади".
Їх кидали на Ямпіль і Кремінну. На позиціях у Діброві Едуард із побратимами тримали оборону. Російська армія переважала в кількості 10 до 1.
"Вони йшли на завдання, і знали, що не повернуться. Він написав 3-го червня мені і попросив по відеодзвінку поговорити. Сказав, що не знаю, як буде, і чи ми зможемо побачитись ще. Ми поговорили останній раз по відео разом з Еліною (донькою Руслани і племінницею Едуарда - ред.) з ним і сказали, як ми його любимо. Це був останній раз, після цього ми списувалися лише текстовими повідомленнями, він був поранений — контузія та хімічне отруєння, але не долікувавшись, не відпочивши, він повів своє відділення на позиції, в бій проти, ворога, який переважав у кількості".
"Кров просто витекла. Він недовго мучився"
Загинув Едуард Білий під Дібровою в Луганській області. Потрапив під артилерійський обстріл: на позицію залетіла міна. Він був зі своїм відділенням із 13 людей.
"Двоє лишилося живими, але пораненими. Витягували тих, хто загинув. Несли їх ще кілометр від позицій до машини. Через ліс поряд техніка не могла доїхати. Це майже кілометр до машини, щоб завантажити і евакуювати загиблих. У нього дуже була пошкоджена нижня частина тіла. Нам його показали тільки до половини. Сказали, що поранення внаслідок вибуху. Я так зрозуміла, що кров просто витекла. Він недовго мучився".
Руслана згадала, що Едуард ніколи не говорив про смерть. Любив життя і людей. Був чуйний. Ішов швидко на контакт і на допомогу. Був позитивним, великим роботягою, любив жартувати. Був покладливий. Можна було йому довірити усе, що завгодно. І не боятися, додала жінка.
"У вільний час поїхати на рибалку, наловити рибки, посмажити шашлик, посидіти біля річки, поспілкуватися з людьми. Любив борщ. Рибку — смажені карасики, солоні оселедці. Мав багато друзів. Ніколи не думав про можливу загибель. Коли ішов на війну, знав, чого ішов".
Поховали Едуарда Білого у Черкасах на Четвертому кладовищі на Алеї Слави.
Маєте новину про події з життя на Черкащині? Надсилайте сюди
Читайте нас у Telegram: головні новини Черкащини та України
Дивіться нас на YouTube: найцікавіші новини Черкащини та України
