Василю Осіпчуку було 26, коли у ніч на 26 квітня 1986 року сталася аварія на Чорнобильській атомній електростанції. Він став одним з тих, хто ліквідовував наслідки вибуху. Після трьох місяців безперервної роботи в зоні АЕС, ліквідатор потрапив на лікування у Німеччину. Утім коли у 2014 потрібно було захищати Україну — не вагаючись мобілізувався до Збройних сил. Пройшов Дебальцеве, Іловайськ, Волноваху.
Нині пану Василю 65 років. Суспільному розповів, що очолює громадську організацію ліквідаторів "Союз Чорнобиль України" в Умані.
Пан Василь — військовий. Коли сталася аварія на Чорнобильській АЕС, служив в Умані. На ліквідацію наслідків катастрофи його відправили у 1987 році. Він потрапив до інженерного батальйону та займався захороненням радіоактивної техніки.
Його частина базувалася в селі Корогод, за п'ять кілометрів від АЕС. Працювали з технікою, яку більше не можна було використовувати. Ремонтували спеціальні машини — ІМРІнженерні машини розгородження.
"Це щось на зразок танків без башт, які використовувалися для очищення та транспортування забруднених матеріалів. Машини ламалися, а ремонтувати їх доводилося прямо на території станції. Після цього техніка поверталася на Буряківку — місце, де захоронювали все заражене".
Тоді, розповів Василь Осіпчук, страху не мав:
"Щоб було страшно, як б не сказав. Просто неприємно. Бо ти знаєш, що в будь-якому випадку ти отримаєш радіацію. Перший тиждень — найважчий. Потім люди звикали. Працювали по дві-три години, щоб не перевищити дозу опромінення. Мінялися групами. Та деякі фахівці, як-от механіки чи радіаційні інженери, працювали і по вісім годин".
Василь Осіпчук розповів: в один день на Буряківці загинули одразу четверо його товаришів. Проте ніхто з підрозділу не відмовився від виконання завдання.
"Ніхто не сказав: «Я не поїду». Навіть після цих смертей. Просто виходили на завдання, працювали, міняли один одного. Ми стримували радіацію, щоб вона не розлетілася по Європі".
За його словами, захист у них був мінімальним — респіратори, які навіть не рятували від пилу, насиченого радіонуклідами.
"Їсти треба, пити треба, дихати теж треба. А у пилу — радіація. Машини їдуть — пил підіймається, ми йдемо — пил підіймається. Ми всі розуміли, що вдихаємо її (радіацію – ред.)".
Одним із неприємних відчуттів, пригадав пан Василь, було те, що люди боялися їх та сторонилися.
"Ми ж носили окрему форму, називалась вона ВСО і, коли люди бачили, що ми в цій формі ідемо, вони думали, що ми всі заражені і вони сторонилися нас. Вони вважали, що хто там побував, то всі заразились. Воно дуже було помітно, особливо 1986-1988 роки, а там вже 1989 рік, то вони вже звикли".
Пан Василь додав: тоді хоча б раз на тиждень намагався зателефонувати додому, адже на його дзвінок чекала дружина та двоє маленьких дітей.
"Там черги були на пошті, величезні черги, а робило, здається, десять автоматів в той час на пошті, аби подзвонити".
Поки працювали в зоні відчуження — жили в покинутих домівках у Корогоді.
"Харчування було хороше, митися теж треба, ну кожен день одяг міняли, щоб змити з себе реактивний бруд, все для цього було. А ввечері кіно крутили в їхній конторі, покрутили кіно, хто хотів — ішов, хто хотів — відпочивав. Нас по десять разів ніхто нікого не строїв, всі знали свою задачу, звечора всі роз'їжджалися".
Вже після відбуття із Чорнобильської зони через два місяці Василя госпіталізували у Німеччині.
"У Чорнобильській зоні я пробув три місяці і сім днів. Як тільки я потрапив у чисту зону — відразу стало погано. Мене вночі забрали до госпіталю. Реакція організму була моментальною — виразка шлунку, стрибки тиску, хронічне виснаження".
Після повернення до України в 1993 році він продовжував служити, а згодом разом з побратимами створив місцеву організацію ліквідаторів.
"Масштабна організація з'явилася тільки в 1996 році. Ініціатором був Юрій Трохимович Березовський. Молодець, зібрав нас, об'єднав. Бо багатьом вже не було з ким згадати ті часи".
Скільки людей залучили до ліквідації, додав, точно не знає ніхто. В Умані, за його словами, налічувалося близько 550 ліквідаторів.
"Деякі після розпаду СРСР виїхали — хто в Білорусь, хто в Казахстан, хто в Росію. Тому точну цифру сьогодні не назве ніхто".
Нині ж про участь Василя у ліквідації, питають онуки:
"Вони вже питають. Я їм усе показую — нагороди, фотографії. Вони мені вже скільки фотографій порвали звідти, з Чорнобиля".
У 2014 році, після початку антитерористичної операції, знову став до лав Збройних сил України.
"Я пройшов Дебальцеве, Іловайськ, Волноваху. У 2022 знову мобілізували. Але вже за станом здоров'я мене відправили назад. Але була одна така цікава історія, коли я в перший день повномасштабного вторгнення пішов до військкомату, дружина зібрала форму, нагороди й закопала в погребі, щоб не дістались ворогу. Після того як повернувся, ще тиждень потім шукали, де вона їх закопала, бо вона забула".
Нагадаємо, у ніч на 26 квітня 1986 року на четвертому енергоблоці Чорнобильської АЕС стався вибух із викидом радіоактивних речовин. Близько 200 тисяч людей евакуювали із зон забруднення. 26 квітня в Україні відзначають День пам’яті Чорнобильської трагедії.
