Андрій Хом’як з Житомирщини — ветеран російсько-української війни. Після тяжкого поранення в 2022 році втратив обидві ноги. Пройшовши реабілітацію, відкрив власну справу з виготовлення дерев’яного декору та займається ремонтом автомобілів для військових. Про свій бойовий досвід, процес відновлення та підприємницьку діяльність Андрій розповів у новій серії проєкту Суспільного "Ветеранська справа".
Андрій Хом’як — водій за спеціальністю. Вперше сів за кермо в 13 років. Суспільному розповів, що керування машиною допомагає йому долати панічні атаки.
"Я водій за спеціальністю, військовий водій. На легкових їздив мало, в основному керував ЗІЛами, працював на лісовозі. Автомобілі дуже любив — це мені привив вітчим. Памʼятаю, як у 13 років він посадив мене за кермо "Славути" — це було неймовірно. Вітчим займався дровами, я їздив із ним у рейси. Він ніколи мене не будив — треба було виїжджати о п’ятій ранку, і я сам, як штик, вставав, щоб сісти за кермо. Я любив це, а зараз без машини взагалі ніяк. У мене були серйозні панічні атаки, і я знаю, що багато хлопців від цього страждають. Я божеволів. Але коли панічна атака накриває, я сідаю за кермо, вмикаю музику, виїжджаю на трасу — і все проходить. Я про все забуваю, відволікаюся від усіх думок", — сказав Андрій.
За словами Андрія Хом'яка, у 2015 році підписав контракт із ЗСУ та потрапив до 30-ї окремої механізованої бригади. Відслуживши три роки, вирішив не продовжувати військову службу.
"У 2014 році мій найближчий товариш, друг, братан пішов на строкову службу, і саме тоді почалася війна. Він потрапив у зону АТО. Коли приїхав у відпустку, ми зустрілися, поспілкувалися, але я відчув, що між нами з’явилося непорозуміння. Я його не розумів абсолютно. Тому підписав контракт і потрапив до 30-ї бригади — це був мій свідомий вибір. Я хотів служити саме в частині, яка перебуває в зоні бойових дій. З 2015 по 2018 роки служив на контракті, але військова служба мені не підійшла. У мене досить складний характер: якщо мені кажуть "роби ось так", а я вважаю, що це неправильно — буду сперечатися до кінця. А в армії це не працює. Коли контракт завершився, я вирішив не продовжувати його. Ми були в Андріївці, Волновасі, Зеленому Гаю, перебували на "лінії відведення" — це вважалося "третьою лінією", оскільки ми були танковим батальйоном і забезпечували вогневу підтримку. Я особисто в активних бойових діях не брав участі", — розказав ветеран.
З початком повномасштабного вторгнення Андрій вступив до лав 26-ї артилерійської бригади.
"Коли почалася повномасштабна війна, я був у Житомирі. Мама зателефонувала зранку і сказала, що війна розпочалася. У першу хвилю мобілізації я мав би потрапити в 30-ту механізовану бригаду, але автобус уже був повністю завантажений, а повертатися додому я не хотів. Вони кажуть: "Ось на Бердичів, у 26-ту бригаду". А я ж водій — мені все одно куди", — говорить Андрій.
22 березня 2022 року поблизу Києва Андрій Хом'як зазнав тяжкого поранення, внаслідок якого втратив обидві ноги.
"Ми готувалися до виїзду, і наш начальник штабу, який ще трохи з "совдепівської" армії, влаштовував шикування, щоб по банці тушонки роздати. І це, насправді, погубило людей. По нас відпрацювали касетними мінами. Я відбігаю від машини, падає одна касета — мені "прилітає" в бік. Я впав. А друга — між ноги. Ногу одразу відірвало, вона збоку лежала. Мене на нашому черговому УАЗику повезли в лікарню. Я пам’ятаю, як ми їхали, як нас зупинила поліція в Києві. Я був у свідомості", — пригадав Андрій.
Зі слів Андрія, коли його привезли до лікарні, там було багато поранених, і лікарі не встигали надавати допомогу всім одразу. Один із лікарів побачивши поранення Андрія сказав, що тут вже все.
"Ми в’їхали в лікарню, і там хлопців дуже багато було, я розумів, що лікарів на всіх не вистачить. Лікар розрізає мені штани і каже: "Тут все, рятуємо кого можна". Я не пам’ятаю, чию руку взяв — чи медсестри, чи анестезіолога — і питаю: "Що він таке каже? Не все! Я сюди доїхав". Анестезіолог каже: "Він бореться, давайте і ми поборемося", — розказав ветеран.
Андрій Хом'як розповів, що пізніше лікарі повідомили йому: ампутація другої ноги неминуча, інакше його не вдасться врятувати.
"Прийшли лікарі і кажуть, що мусять ампутувати мені другу ногу, бо вони б з нею мене не врятували. А перед цим я попросив у медсестри телефон, щоб зателефонувати мамі. Кажу їй: "Я трохи поранений, але я вже в лікарні, все вже добре". Медсестра це почула і лікарю розповіла, адже якщо б їм не вдалося мене врятувати, то що б вони моїй мамі сказали? Лікар зателефонував мамі й сказав, що в мене немає ноги. Потім я підписав дозвіл на ампутацію другої ноги. Волонтери принесли мені телефон, записали номер мами, і я її набрав. Говорю, а мама питає: "А як друга нога?". А я: "Яка друга? В мене немає другої ноги?". Вона ще цього не знала", — пригадав Андрій.
За словами ветерана, у Київському госпіталі він лікувався 11 місяців. За цей час медичний персонал та товариші по палаті стали для нього другою сім’єю.
"Я хрестив дитину сусіда по палаті разом з іншим нашим товаришем. Для мене це було дуже важливо — я радий, що мені довірили таку відповідальність. У лікарні я зрозумів, що мені доведеться жити без ніг. Тому почав поступово адаптуватися: орендував квартиру на добу, сам собі готував, самостійно за собою доглядав. Так я звикав до побуту", — говорить Андрій.
Реабілітацію Андрій проходив в ізраїльському центрі "Левінштейн", де згодом став амбасадором клініки.
"Я погано тримав баланс, сидіти було важко. В Ізраїлі мене навчили утримувати рівновагу — я навіть зміг сидіти на шматку пінопласту на воді. Там же почав ходити в спортзал, займатися, плавати в басейні. Мені це було цікаво", — поділився ветеран.
Після повернення з Ізраїлю Андрій Хом'як мав багато ідей для власної справи, але зрештою зупинився на деревообробці. Отримавши виплату за поранення, він вирішив вкласти ці кошти у власну майстерню.
"Я розраховував на виплату за поранення та грант, нехай і не великий — 500 тисяч гривень, і все б запрацювало. Але процеси "стопнулися". Купуєш станок — до нього потрібна витяжка, різне додаткове обладнання, і це все витрати. Як би це не звучало, але моя виплата за поранення — це всього лише місячна зарплата директора "Укрнафти", — сказав Андрій.
Зі слів Андрія, разом із столяром Іваном вони вирішили придбати термокамеру, адже не прагнуть масового виробництва, що вимагає великої кількості деревини.
"У нас мало хто знає, що таке термодеревина, для чого вона і чому коштує дорожче за звичайну. А вона дорога, бо її виготовлення — дуже трудомісткий процес: півтора місяці деревина висушується до нуля в одній камері і майже два тижні — в іншій. Це не фарбований колір, вона наскрізь така. Нею можна оздобити кухонну стінку — вона не боїться вологи та жиру. Монтується такими пластинами на клею — красиво, просто, якісно", — пояснив ветеран.
"Це дерев'яні стовпи, які використовуються в декорі біля каміна. Верхня частина стовпа фарбується у вишневий колір, покривається золотою поталлю, лакується і приклеюється. Але перед цим її потрібно добре затерти, щоб не залишалося задирок", — пояснив столяр Дмитро.
"Ця деревина — дуже "пересмажена", це ясен. Покрита дошка буде оброблена маслом, але якщо замовник забажає, можемо покрити поліуретаном", — додав столяр Іван.
Андрій Хом’як також займається ремонтом автомобілів і передає їх військовим на передову.
"Я намагаюся допомагати, адже війна ще не закінчилася. Декілька машин ми вже зібрали, а останній раз був дуже розбитий позашляховик. Ми привезли його в Житомир, придбали необхідні деталі, і майстер погодився його відремонтувати. Він сам переселенець із Донецької області — класний фахівець. Потім машину повернули хлопцям на фронт. Зібрали гроші на запчастини та паливо, зробили все максимально швидко — тепер вони їздять", — розказав ветеран.
Під час реабілітації Андрій Хом'як допоміг військовим придбати тепловізор, який згодом врятував життя вісьмом захисникам.
"Коли я лежав у госпіталі, отримував зарплату — 100 тисяч гривень на місяць. Хлопцям був необхідний тепловізор, шкарпетки, павербанки. Головне — тепловізор. Вони забрали його ввечері, а вранці зателефонували мені й сказали, що цей прилад врятував їм життя. ДРГ намагалася до них проникнути, але вони вчасно помітили їх. Уявіть, якби цього тепловізора не було — батькам цих восьми хлопців могли повідомити найстрашніше. А якась "дрібниця" врятувала їхні життя", — сказав Андрій.
За словами ветерана, головне — не втрачати віру в себе та свої сили.
"Хлопцям, які отримали поранення чи втратили кінцівки, важливо не використовувати це як засіб маніпуляції в сім’ї. Я знаю, як іноді буває — коли людина починає жаліти себе й тиснути на жалість інших. Але цього робити не можна. Не "жувати соплі", а залишатися мужиком. Якщо потрібно відкрити двері дівчині в машині — то взяти їх і відкрити", — сказав Адрій Хом'як.
У попередній серії Суспільне розповідало про ветерана, розвідника 95-ї та 46-ї десантно-штурмових бригад Назара Двірченка. Після повернення з фронту заснував громадську організацію "Палай", щоб допомагати військовим адаптуватися до цивільного життя.
Також в проєкті "Ветеранська справа" Суспільне поділилося історією Олександра Виговського зі Звягеля — ветеран Збройних сил України з 25-річним досвідом служби. Після звільнення з армії розпочав власну справу, відкривши пекарню, а згодом — станцію технічного обслуговування, де працюють колишні військові.
Військовослужбовець і підприємець Володимир Сербін разом із дружиною у Житомирі відкрив дитячий центр та кав’ярню.
Підписуйтеся, читайте, дивіться новини Житомирщини на наших платформах тут:
Telegram | Instagram | Viber | Facebook | YouTube | WhatsApp
