Житомирянин Дмитро Гладишевський нині проживає в Києві, працює інструктором із першої допомоги тактичної медицини у кількох організаціях. У 2013 – 2014 роках був учасником Революції гідності. Про участь у Майдані, перші виступи проти учасників Революції гідності на вулиці Грушевського у Києві, про події у Житомирі Дмитро Гладишевський розповів в ефірі Українського радіо Житомир в розмові із журналісткою Наталією Кулініч.
Дмитре, розкажіть, ким ви зараз працюєте?
Я є інструктором першої допомоги тактичної медицини в організації, яка називається Ukrainian First Aid Movement. Також я старший інструктор із першої допомоги в благодійному фонді "24.02" і волонтер громадської організації "Мотохелп", де також виконую обов'язки інструктора з першої допомоги.
Як давно ви займаєтесь цим? Ще до початку повномасштабної війни?
До "Мотохелп" вступив у 2015 році просто як волонтер. Переїхав до Києва з Житомира, і мені була цікава ця діяльність, допомога мотоциклістам на дорозі. І згодом фокус діяльності організації змістився саме в бік надання домедичної допомоги. І далі вже почав розвиватися в цьому напрямі, проходити різні курси, з 2018 року почав сам проводити курси домедичної допомоги. І досі викладаю. А з 2023 року навчаюся в Тернопільському медичному університеті за фахом парамедик.
Чи часто доводить свої знання застосовувати на практиці?
Оскільки моя освіта формально ще не закінчена, я поки не маю права надавати медичну допомогу, але домедичну маю право так само, як і будь-який пересічний громадянин України в рамках закону. Але в рамках нашої волонтерської діяльності в "Мотохелпі" я потрапляв в різні ситуації на дорозі, коли доводилося надавати медичну допомогу. І важкі випадки, і простіші випадки.
Із 2018 по 2022 роки ми брали участь у пілотному проєкті Служби екстреної медичної допомоги Києва. Ми підсилювали екіпажі швидкої допомоги на волонтерських засадах. Тобто мали можливість отримувати виклики на вуличні випадки по столиці, виклики на швидку допомогу і виїжджати паралельно з бригадами швидкої допомоги і теж надавати там допомогу.
Розкажіть, скільки вам було років, де ви в той час проживали, чим займалися, коли починалися події Революції гідності?
Мені в той час було 30 років. Тоді проживав у Житомирі, але дружина навчалася в Києві і батьки дружини жили в Києві, тому ми часто їздили з Житомира до Києва. І коли все починалося, ми якраз були в Києві.
Вперше ми пішли на Майдан, коли Найєм закликав всіх збиратися. Я тоді, чесно, взагалі не хотів нікуди йти, тому що у мене ще були спогади про участь у подіях 2004 року.
А ви були тоді учасником тих подій у 2004 році?
Так. Я поїхав туди в складі "Тризубу" охороняти наметове містечко в разі, якщо там будуть напади. Лякали чимало: під'їжджали, підвозили тітушок, але ми там пробули тиждень, і Слава Богу нічого не відбулося. Я спочатку дуже надихнувся, але потім все, що розверталося після цього в країні підкосили мою віру. Я максимально відійшов від громадського активізму, вирішив, що я, як у нас люблять казати, "поза політикою". Плюс родина, дитина, максимально занурився в звичайний побут, який нас і привів до того, де ми зараз є.
Саме тому у 2013-му я спочатку не дуже хотів йти, мене дружина затягнула на Майдан. В перший день постояли там, послухали. Але потім, коли дізналися про побиття студентів, на ранок одразу зібралися, накупили два мішки "всього на світі", ліків і так далі і повезли в Михайлівський собор.
І тоді вже почалося. Два місяці регулярно бігали туди як на роботу. Приносили та привозили необхідне, волонтерили, сніг прибирали. Коли почалися заворушення на вулиці Грушевського, ми якраз знімали кригу з бруківки, щоб можна було її звідти діставати. Тоді я ще не був знайомий ні з волонтерами Червоного Хреста, ні з "Мотохелпом", хоча вони там були. Ми познайомилися тільки через два роки.
Дмитре, а що найбільше згадуєте сьогодні про ті дні? Який момент для вас був найбільш емоційним?
Власне, той день, коли все почалося. Коли Сергій Коба, один з очільників "Автомайдану", щось сказав, і всі побігли на Грушевського. Коли спалили перший автобус. Коли в нас летить бурківка і коктейлі, а я дивлюся — на Грушевського в перукарні сидить такий собі хлопчик, його там стрижуть гарненько — ось такий "сюрчик". Добре пам'ятаю цей день.
Ну і далі це вже коли почався "жестяк" 19 лютого 2014 року. Ми були в Маріїнському парку, приїхали із друзями, з колегами, я тоді був у Демократичному альянсі в Житомирі. Ми приїхали туди на мітинг у неділю, здається, і почалася заворуха.
Пару годин вже все це відбувалося — кидання камінням, відтиснення, і в якийсь момент одному з колег прилетіла світлошумова граната прямо в ноги, трошки посікло ноги уламками. Ми почали виводили його, і нам, можна сказати, повезло, бо там почалося побоїще.
Можете пригадати, про що тоді люди розмовляли, коли ви з ними спілкувалися, приходячи на Майдан. Як оцінювали, що говорили про ті події?
Ви знаєте, не згадаю тих розмов зараз, але відчуття було таке, що треба щось робити, треба тут бути, але для чого і куди це все йде, не було ніякого розуміння.
А коли до вас прийшло це усвідомлення, до чого ці події можуть призвести і вже призводять, наскільки пізніше?
Коли ми повернулися в Житомир, і на наступний буквально день чи навіть вечір цього дня почався штурм Майдану. Коли вже по-серйозному почалася стрілянина. А ми в цей час паралельно штурмували в Житомирі обладміністрацію і управління міліції.
А про ці події в Житомирі що пам'ятаєте?
Обладміністрацію нам здали більш-менш мирно, спокійно домовились — міліція склала всі свої речі, окрім вогнепальних, і вийшла, ніхто їх не бив, ніхто там нічого не палив і не крушив. А от управління міліції там трошки постраждало. Вони там намагалися відбиватися.
Пару разів спробували якось відбитися, потім забарикадувалися. Там перший поверх спалили, ось вони десь в глибині закопалися і не виходили. Так само і в тюрмі, там решта внутрішніх військ, які були, вони закрилися в четвертій тюрмі, яка знаходиться на території міста, і теж охороняли тюрму.
В принципі десь тиждень в місті не було майже ніякої влади. Добровільні загони патрулювали місто, стежили за порядком, наскільки це можливо було. Хоча ці добровільні загони теж виглядали стрьомно, бо в добровільному загоні, який стежить за порядком, йдуть пацани з сокирою за поясом, так собі воно виглядало.
Дмитре, згадуючи ті події, що ви про них сьогодні думаєте? Тоді ж все ж таки говорили про те, що можлива війна. Чи ви допускали таку думку, що продовженням Революції гідності може стати російсько-українська війна?
Війна в тому вигляді, в якому ми бачимо її сьогодні, тоді не уявлялось, що таке можливо. Але коли почалися серйозні бойові дії в Слав'янську, Донецьку, Криму і так далі, тоді трохи прийшло усвідомлення, що не все так просто, що тут не палками махатимемося, трошечки все складніше буде.
Усвідомлення вже потім прийшло, а чи був взагалі вибір, чи варто було сидіти тишком-нишком і прийти до сьогоднішньої Білорусі, або все-таки боротися, поставати проти такого, ну і платити за це відповідну ціну.
Я так розумію, що ви даєте сьогодні цілком чітку відповідь на це питання.
Так, абсолютно. Я ж сказав, що можна було прийти до стану тієї самої Білорусі. Але в принципі, якщо трішечки повернутися в історію і подивитися, як взагалі ми жили впродовж півтора тисячоліття, то мені здається, що абсолютно очевидно, ніяк би інакше воно не сталося. Не той народ.
На вашу думку, чи Україна змінилася після Революції гідності? Чи все-таки нас як суспільство змінила вже війна?
Я думаю, що змінила все-таки війна. Бо після Революції гідності, дійсно, трошки запустилися певні процеси, які допомогли нам утриматись і не здатися просто в руки Росії. На тому переломному моменті все-таки ми втрималися. АТО — це вже був результат того. І це дало, мені здається, поштовх і розбудило частину населення. Люди зрозуміли, що все не так просто.
Підписуйтеся, читайте, дивіться новини Житомирщини на наших платформах тут:
Telegram | Instagram | Viber | Facebook | YouTube | WhatsApp