Житомирянин Віталій Руденко в російсько-українській війні втратив руку. Чоловік збирає гроші на біонічний протез, щоб повернутися у свій підрозділ.
Кореспондентам Суспільного Віталій Руденко розповів історію свого поранення і про бажання повернутися на фронт.
"Хочу повернутися до своїх хлопців у свій підрозділ. Я можу стріляти навіть однією рукою. Це все навчається, навички набуваються. А буде біорука, я зможу двома стріляти. На штурми, зрозуміло, вже не піду, не пустять, а бути водієм якоїсь бойової машини, буде рука, зможу переключати передачі, зможу їздити, возити хлопців", — сказав Віталій.
Сорока чотирирічний колишній військовослужбовець 95 окремої десантно-штурмової бригади Віталій Руденко збирає гроші на біонічний протез.
"Він майже повністю заміняє здорову руку, коштує дорого. Я дізнавався, це близько п'яти мільйонів гривень. Я розумію, що люди дуже багато донатять на армію, допомагають. Не так багато у людей грошей є. По гривні, по дві колись назбирається", — зазначив ветеран.
Віталій Руденко народився у Житомирі. До початку повномасштабного вторгнення жив і працював будівельником в Ірпені. 8 березня 2022 року чоловік добровольцем пішов до ТЦК. Після проходження базової військової підготовки за кордоном, його направили служити в 95 - ту десантно- штурмову бригаду. У грудні 2023 року на Лиманському напрямку Віталій Руденко, на позивний "Рудик" був поранений і втратив руку.
"Ми з побратимом були в одному окопі, а окопи не встигли глибоко викопати, бо було дуже мало часу. І коли йшов обстріл, він лежав на спині, я лежав збоку біля нього. Дивлюсь, у нього живіт відкритий. Я якраз поклав руку йому на живіт і прилетіло мені в руку. Втратив руку — врятував життя побратиму. Їх дрон летів за нами, коректував, поки ми відходили, по нас були прильоти. Дистанцію 8 кілометрів назад ми долали 12 годин", — поділився Віталій.
За його словами, періодично втрачав свідомість. Отямився у лікарні.
"Коли мені відрізали руку, я це чув. Я їм ще сказав, що в мене нога, а на нозі поранень не було. У мене від вибухової хвилі лопнула кістка, розірвалася на частини. Вони "розпанахали" ще всю ногу, надали допомогу. Потім знову я втратив свідомість і прийшов до тями вже в Дніпрі", — розповів ветеран.
Після двох з половиною місяців лікування, він повернувся в зону бойових дій.
"Я повернувся до себе у підрозділ. Мене хотіли відправити на подальше лікування, на списання. Ну а людей мало. Люди то поранені, то гинуть, людей не вистачає. Нові всі бояться мобілізації, ніхто не хоче йти. І я сказав, що я не хочу звільнятися, я можу виконувати деякі обов'язки. Я не можу йти на штурм, але є багато обов'язків, які я можу виконувати. Я хлопців наставляв, як і що правильно робити: споряджав хлопців на вихід, надавав їм БК (бойові комплекти — ред.). Все що потрібно, розказував, як там поводитися, бо хлопці нові були без досвіду, а я — з ним. Плюс я на своїй машині можу їздити, бо вона автомат. І виконував доручення, які я там робив на місці", — розказав ветеран.
Три місяці Віталій був на передовій. Після проходження військово-лікарської комісії та медико-соціальної експертної комісії його демобілізували.
"Мене повністю зняли з обліку, як непридатного до Збройних сил України. І все, цивільна людина, сказали сидіти вдома. Якщо буде біопротез, буде змога повернутися назад у підрозділ", — додав Віталій.
Чоловік розповів, що надалі підтримують зв'язок із побратимами, які його чекають далі на фронті.
"Хлопці чекають у будь-якому разі.Відеозвернення надсилають, що чекають. Там завжди всі здружуються, дуже сильно. Неодноразово один одному життя рятують і воно дуже сильно зближує. Ми всі хлопці зараз на зв'язку з усіма, є підтримка. Всі один одному допомагають, хто чим може. Я був командиром відділення. Багато відповідальності. Ти повинен думати за всіх та все: як зробити, куди відправити, куди не відправити, що робити. Все залежить від командира. 95 бригада, другий батальйон, восьма рота", — розказав Віталій.
Зараз у Збройних силах України служить його старший син.
"Старший служить зараз в Нацгвардії, бригада "Рубіж" швидкого реагування, він оператор дронів. Служить також на Лиманському напрямку. Менший син, 19 років теж хоче служити, дуже рветься. Поки у нас не прийняли, що можна мобілізовувати таких молодих. Мрію, щоб все закінчилося скоріше. Щоб всі повернулися додому, щоб це ніколи більше не починалося, щоб менше людей гинуло", — сказав чоловік.
Наостанок Віталій Руденко сказав, заради чого варто воювати.
"Всі служать, всі розуміють заради чого вони там, задля чого, для кого. У кожного є родина, квартира, бізнес. І всі знають, якщо не зупинити їх там, вони ж прийдуть сюди", — додав ветеран ЗСУ.
Підписуйтеся, читайте, дивіться новини Житомирщини на наших платформах тут:
Telegram | Instagram | Viber | Facebook | YouTube | WhatsApp