Бердичівлянка Любов Трибун ще до війни відкривала і очолювала у Житомирі комп'ютерну академію "IT Step". Налагодивши процес, переїхала до Мелітополя Запорізької області, щоб організувати таку ж справу там, але невдовзі розпочалося повномасштабне вторгнення Росії в Україну, і вона потрапила під окупацію. Як вибралася з неволі, релокувала бізнес і допомагає ЗСУ Любов Трибун розповіла в інтерв'ю Суспільному.
Відкривши комп'ютерну академію "IT Step" у Мелітополі Запорізької області і запустивши проєкт, Ви потрапили там під окупацію на початку повномасштабного вторгнення. Як вдалося вибратися з неволі?
Це був важкий період мого життя. Я для себе чітко розуміла, що не можу бути в тому середовищі, в якому перебувала. Це було небезпечно для життя у всіх розуміннях. То був період часу, коли взагалі не було "зелених коридорів", велися обстріли, але потрібно було вибиратися.
Мені допомогла одна місцева громадська організація в Мелітополі. І наша команда таким чином теж виїжджала з окупації. На жаль, не всі змогли виїхати. Ще і досі один викладач перебуває в російському полоні. Але більшість людей змогли виїхати через лінію розмежування. Частину шляху йшли пішки. Взяли лише те, що можна було помістити в рюкзак. Я зі своїм собакою — йоркширським тер'єром — спочатку пішки йшла декілька кілометрів, а потім ми їхали через блокпости колоною у складі чотирьох машин. У нас перевіряли речі, документи, повністю все. І потім рухалися через "сіру зону", об'їжджали і згорівші автівки, і нерозірвані снаряди, їхали, не зупиняючись.
Я вважаю, що це велике щастя, що ми не попали під обстріл, що з нами нічого страшного не сталося.
Потім без зупинок я їхала дві доби, щоб дістатися до рідних, без сну, нон-стопом. Просто на адреналіні і в стані шоку.
Через місяць після того, як захопили Мелітополь, мені вдалося це зробити.
Вже потім, через деякий час, були оголошені "зелені коридори", і ще частину людей теж евакуювали з міста.
Після певного періоду психологічної реабілітації за кордоном ви повернулися в Україну і продовжуєте реалізацію різноманітних проєктів з релокації бізнесу у більш безпечні місця та фандрейзингові кампанії. Розкажіть про це.
Під час війни, навіть перебуваючи певний час за кордоном, я не припиняла діяльність взагалі. Психологічно, звичайно, було важко, але щоб сказати, що це був період паузи, не можна, тому що ми весь час працювали.
І не передати словами, як ми тішилися, коли почали з'являтися повідомлення в маріупольських чатах, що ми вибралися, ми живі, ми хочемо навчатися. Відтак вже у квітні 2022 року ми почали формувати онлайн-групи.
Я займалася об'єднанням семи філій, які розташовані на сході і півдні України, які найбільше всього постраждали, які або в окупації, або знищені. Це Сєвєродонецьк, Мелітополь, Маріуполь, Краматорськ, Слов'янськ, Бердянськ, Нікополь. Вдалося об'єднати і викладачів, і студентів, щоб вони продовжили навчання. Людей війна розкидала по всьому світові. За кордоном багато хто перебуває і досі, а хтось на підконтрольній Україні території, і ми продовжили навчання. Понад 1000 студентів та 150 працівників відновили свою роботу.
Найстрашнішими були моменти, коли потрібно було відсутнім на занятті студентам телефонувати і запитувати причину. І були ситуації, коли у слухавку можна було почути, що дитини немає на занятті, бо вчора її вбили. Або зв'язатися було неможливо, бо зв'язку немає чи змінилися номера телефонів. Є багато людей, про долю яких ми взагалі не знаємо і досі: що з ними і як.
Тому це був найважчий період — період запуску робочих процесів. Ми об'єднали філії, що були на півдні і сході, і запустили їх у форматі онлайн. А потім на початку червня 2022 року прийняли рішення, що потрібно включити режим відновлення. І так як у нас теж багато хто з працівників і студентів виїхали і перебували на заході України, я, маючи досвід з написання грантових проєктів, ведення проєктної діяльності, почала цим займатися.
Також долучила спеціалістів в цьому напрямку і декого з команди теж навчила як це робити. Відтак ми почали подавати грантові заявки, писати проєкти, вигравати їх.
Завдяки грантам, професійній та злагодженій роботі команди, підтримці місцевої влади, громадських організацій, емпатії місцевих жителів нам вдалося відновити роботу спочатку онлайн, а потім здійснити релокацію філій в Дрогобичі, Бердичеві, Нововолинську та Калуші.
І завдяки грантовій підтримці та тому, що ми вчасно почали це робити, писати проєкти, нам вдалося: зберегти зарплати для людей, робочі місця, створити нові робочі місця, давати якісну освіту офлайн для існуючих студентів і залучати нових. В такому ж форматі зараз у нас ще мають бути відкриті віддалені класи в Стрию (Львівська область) та Володимирі (Волинська область).
Ці напрямки грантових проєктів спрямовані не лише на відновлення діяльності, купівлю обладнання, а й на реалізацію важливих проєктів для наших студентів, для громад міст, де працює академія IT Step, яка є соціально відповідальним бізнесом.
Крім цього, ми продовжуємо реалізовувати проєкти, пов'язані з психологічною реабілітацією, IT-освітою, популяризацією цих напрямків серед молоді, серед дітей, організовуємо навчання для людей третього віку, для військовослужбовців, допомагаємо молоді з профорієнтацією.
Як долаєте виклики, з якими зіткнувся бізнес під час війни?
Мені пощастило із класною командою та партнерами (Ігорем Смаглієм та Дмитром Корчевським). Кожен професіонал у своїй справі. Але справді і викликів багато. Зараз потрібно робити більше, майже бігти, щоб лишатися хоч на місці.
Основним викликом є питання безпеки, тому ми звертаємо увагу, наприклад, при виборі приміщень, об'єктів, щоб вони мали укриття, були доступними для людей з інвалідністю. Також приділяємо увагу підбору команди, тому що багато професіоналів, дуже класних спеціалістів або виїхали за кордон, або є мобілізованими.
В нинішніх умовах закони мирного часу не працюють. І це зрозуміло. Під час війни свої закони, правила, а звичні речі, до яких ми звикли, не працюють наразі. На жаль. І тому зараз все потрібно робити по-іншому. Абсолютно. Це інші інструменти маркетингові, і рекламні активності, і заходи. Те, що ми робили раніше, перестало працювати. І тому потрібно придумувати якісь нові дієві інструменти, винаходити все по-новому.
Ми хочемо і працюємо над тим, щоб філії, які ми релокували: Калуш, Бердичів, Нововолинськ, Дрогобич — щоб вони працювали, заробляли кошти, а коли деокупують Мелітополь, Сєвєродонецьк, Бердянськ, Маріуполь — щоб ми могли заробити кошти до того періоду і потім відбудувати ці філії, відновити там бізнес і знову працювати.
Зараз не те, що важко працювати, а доводиться працювати абсолютно по-іншому. Все по-іншому.
Ви є власницею і керівницею бізнесу, громадською діячкою та авторкою понад 100 успішних проєктів. Не боїтеся розпочинати і запроваджувати щось нове. Що б порадили тим, хто вагається робити подібне?
Я вважаю, що насамперед потрібно інвестувати в себе, в свої знання, в своє здоров'я, в саморозвиток. Тому що матеріальні цінності, будинки, те, що заробляється, це можна втратити. І ми живемо в тих реаліях, що будь-що, в будь-який момент ми можемо втратити: чи то техніку, чи певні матеріальні ресурси.
Я б порадила насамперед інвестувати в свій розвиток, в свої знання, формувати правильні звички та правильні навички.
Вважаю, що боятися — це нормально, це природньо. І якщо я скажу, що сама нічого не боюсь, то це неправда. Так, в мене теж є побоювання, є страхи, а також є розуміння того, що я не можу жити по-іншому, аніж робити справи, втілювати в життя цікаві проєкти.
Також важливо формувати якісне оточення, знаходити цікавих, активних та дієвих людей. Об’єднувати за схожими цінностями та принципами.
Тим, хто бажає створити свій якийсь проєкт або розпочати власну справу, раджу ось з чого розпочати:
- проаналізувати наявні ресурси;
- проаналізувати можливості;
- визначитися з напрямком діяльності.
І треба це робити.
Казати, що успіх прийде з першого разу — це неправильно. Потрібно цим займатися.
Я вважаю, що підприємницька діяльність, проєктна діяльність — це вміння бачити можливості і приймати рішення. І це про відповідальність, коли людина бере на себе відповідальність за ті чи інші вчинки. Може бути успіх, а може бути і поразка.
Але в будь-якому випадку ми не дізнаємося, що буде, доки не спробуємо зробити певні кроки і не приймемо рішення.
Ви приділяєте час і волонтерству, берете участь у благодійних заходах, де збираються гроші для ЗСУ. Також реалізовуєте соціальні проєкти. Розкажіть про це та про те, як все встигаєте?
Якщо чесно, я не вважаю, що я все встигаю. Виділяю пріоритети. Розумію, що важливо, звичайно, допомагати нашим хлопцям, дівчатам, які в ЗСУ. У мене брат зараз теж служить і переніс операцію на хребті. Тому я добре розумію, наскільки це важливо допомагати. По-іншому ніяк.
З перших днів, як почалося повномасштабне вторгнення, ми з командою зорганізувалися в кібервійсько і проводили низку DDoS-атак. Купу речей робили, розвідувальні моменти, не давали спокою окупантам. Все те, що могли зробити у той час і в тих умовах.
Я розумію, що важливо, щоб підприємці, громадські організації, влада — обʼєднувалися. І сама охоче беру участь у різних благодійних заходах, які організовують інші, і дещо ми ініціюємо. Це все для того, щоб наблизити максимально перемогу України. Але за відчуттями, мені здається, що все одно мало робиться і мало встигається. Потрібно, напевно, робити якомога більше.
Підписуйтеся, читайте, дивіться головні новини Житомирщини на наших платформах: