Рік тому шостого березня в Овручі авіаційна бомба, випущена військовими РФ, поцілила в житловий будинок на вулиці Тимофія Новікова. Внаслідок прямого влучання загинули троє мешканців будинку: Марія та Василь Можаровські і Галина Кацовець. Про загибель своєї матері, вітчима та бабусі Юлія Трикиша дізналася вже наступного дня. Жінка каже, що й досі не може повірити в те, що відбулося, але за рік усвідомила: найкраще, що можуть зробити для себе люди, в яких хтось загинув – не шукати відповіді на питання, чому так сталося.
З Юлею кореспонденти Суспільного зустрілися в Овручі – події річної давності жінка згадує зі сльозами.
"Коли я про це не говорю, то я думаю, що вони просто всі там, в Овручі. А коли я про це говорю, не можу себе тримати в руках", – каже Юля.
Ввечері напередодні удару вона спілкувалася з мамою та бабусею, які розповіли, що вночі в Овручі лунали вибухи – жінки дуже злякалися, тому вирішили ночувати у підвалі.
О пів на дев'яту вечора Юлі подзвонив батько, який сказав, що десять хвилин тому в Овручі були вибухи. Юля одразу зателефонувала рідним, але вони не брали слухавки. Про загибель родини вона дізналася зранку наступного дня.
"Подзвонив двоюрідний брат і сказав: "Тримайся. В будинок потрапив снаряд. Тримайся". Я до останнього не вірила, що вони загинули. Сподівалася, що мама, вітчим, та бабуся разом з її улюбленою кішкою – під завалами в підвалі. Але коли я приїхала, то побачила, що там немає нічого. Взагалі немає. Просто немає нічого. Та я дотепер не вірю, що їх немає, не можу усвідомити це", – плаче Юля.
Сусіди загиблих Олена та Анатолій Дуби розповідають: вони були у підвалі в інших сусідів, а коли повернулися додому, то побачили, що будинок Можаровських повністю зруйнований.
"За хвилин сорок до трагедії моя дружина говорила по телефону з сусідкою – та була налаштована оптимістично. Казала: нам би цю ніч пережити, і все буде добре. Коли ми вийшли з підвалу, то побачили, що від будинку Можаровських після бомбардування каменя на камені не лишилося. Рятувальники шукали тіла або рештки, але не знайшли нічого, крім волосся бабусі. Там був невеличкий фрагмент волосся і гумка. По цьому і пізнали. Все, що залишилося від трьох людей", – каже Анатолій Дуб.
Зі слів дружини Анатолія Олени, з сусідами вся вулиця жила в мирі та дружбі: раділи одне за одного, а в горі допомагали. Загибель Можаровських стала справжнім шоком для усіх, хто їх знав.
Юлія каже, що й досі не може усвідомити та прийняти смерть своєї родини.
"Не знайдено тіл, і моя свідомість не може прийняти їхню смерть. Дуже довго я сама морально не могла їх відпустити. Мені снилися сни, у яких вони всі разом – я з ними хвилинку побуду і мені треба від них іти. Я бачу, що вони сміються, вони радісні, але мені треба йти. У мене стояли фотографії в коридорі: на них і мама, і бабуся, і вітчим, і кицька. Довгий час я приходила і говорила з ними. Лише після того, як я попросила пробачення і сказала, що маю їх відпустити, вони перестали мені снитися. І я зрозуміла, що маю жити заради них", – говорить Юля.
Їхня родина, каже Юля, була щасливою – усі вони були дуже близькими. Мама вчила її бути сильною і незалежною, вітчим любив як рідну доньку і в усьому допомагав. Будинок, який вони зводили самі, був затишним і світлим – з нього вони нікуди не хотіли виїжджати.
"Вони з мамою облаштовували його вдвох. Вітчим будував його сам. Робив все, так, як вони хотіли, щоб було для сім'ї, для нас. Це був їхній дім, вони просто не могли його полишити. Раніше я над цим не задумувалася, але якось усвідомила, що мене до цієї трагедії не полишало відчуття, ніби я маю кудись поспішати. У мене є кохана людина, і мені хотілося їх швидше познайомити – можливо, щоб мама знала, що я не сама і що я маю підтримку", – пригадує Юля.
В Овруч, говорить Юля, їй тепер приїжджати дуже важко. Попри це, каже, за рік без родини усвідомила: найкраще, що можуть зробити для себе люди, в яких хтось загинув – не шукати відповіді на питання, чому так сталося. І не картати себе думками про те, що було б, якби рідні тоді опинилися в іншому місці чи вийшли на хвилину раніше або пізніше.
"Їхні лінії життя, на жаль, саме такі, – каже Юля. – Все, що мені лишається – тільки спогади і слова, сказані бабусею в телефонній розмові шостого березня 2022 року: "Дитино, будь здоровою, щасливою і завжди радісною".
Підписуйтеся, читайте, дивіться головні новини Житомирщини на наших платформах:
Telegram | Instagram | Viber | Facebook | YouTube
