Юрій Кожемякін – рятувальник. У професії – три роки, на один із яких припало повномасштабне російське вторгнення. Юрій виїжджав на ліквідацію пожеж після обстрілів Житомира армією РФ. Про те, як обрав професію рятувальника, що найцінніше в службі і як змінила характер роботи повномасштабна війна Юрій Кожемякін розповів в інтерв’ю кореспондентці Суспільного Олені Ваховській.
Як ви стали рятувальником і чому обрали цю професію?
Взагалі професія пожежника-рятувальника мене зацікавила ще зі шкільних років. Пам’ятаю дивився по телевізору, як працюють представники цієї професії. Тож, і почав більше цікавитися. Згодом зрозумів, що піду працювати пожежником. Зі сторони це, мабуть, виглядало незвично. Але я для себе вирішив, що буду їздити на цій великій червоній машині.
Тобто ця історія з американськими фільмами працює. Дуже часто у фільмах пожежників показують суперменами. І дуже, мабуть, самому хочеться долучатися?
Так. Швидше за все із цих фільмів все і почалося.
Ви знали ще зі шкільних років, що хочете займатися саме цим?
У певний момент свого життя я побачив, у тому ж телевізорі, як саме працюють пожежники, на чому вони вирушають на пожежі і чим займаються. І мене це зацікавило. Після закінчення школи звернувся до пожежної частини, пройшов стажування, навчання. А відтак відразу приступив до виконання роботи пожежника-рятувальника.
Це єдина ваша робота на сьогодні?
Так, все вірно.
Пам’ятаєте свій перший виклик?
Перший виклик? Так, звичайно. Це була будівля, поділена між трьома мешканцями. Там загорівся камін, здається. Дах будинку був дуже обгорілий. Пам’ятаю, ми тоді розбирали дах, і вже із середини, з-під даху гасили пожежу. Тобто ми розбирали конструкцію будівлі і гасили вогонь. Це була десь десята година вечора. Ми дві ходки робили. Пожежа була доволі масштабна або, як ми кажемо, середньої складності. Запам’ятав її добре. У професії пожежника-рятувальника я працюю три роки, пішов четвертий. За цей час я багато чого бачив, багато чого гасив. Можу сказати впевнено, що за ці три роки я повністю влився в цю професію.
Розкажіть про те, якою стала ваша робота зараз. Чи змінилася вона після початку повномасштабного російського вторгнення?
Звичайно, змінилася. Коли відбулося повномасштабне вторгнення російських військ, то наша робота дуже ускладнилася. Нашу службу перевели на посилений режим. Ми працювали добу через добу. Часу на відпочинок стало менше. Трохи і фізично, і морально втомлювалися. Без цього, звісно, не обійшлося. Але згодом звикли до такого режиму роботи. Потім стало легше сприймати ті події, які відбувалися на той момент.
Чи відрізнялася робота на пожежі після повномасштабного вторгнення від тієї, яка була до війни, до ракетних ударів?
Так, звичайно, відрізнялася. Обстріли у нас були масштабні. До цього у нас пожеж із такими наслідками не було. Пожежі, які виникали після обстрілів і ракетних атак, несли великі руйнування, було багато вогню, були випадки із великою кількістю травмованих під завалами. На такі пожежі ми залучали більшу кількість пожежників міста, бо більший обсяг робіт виконували. І по часу все відбувалося значно довше, ніж на пожежах, які були до війни.
Що вам допомагало морально триматися на початку російського вторгнення? Адже зрозуміло – війна, обстріли, бойові дії, ви виїжджаєте на виклики, де можуть бути загиблі.
Особисто мені було легше триматися морально тоді, коли ти дивишся на свого командира відділення, який виконує свою роботу бездоганно, без вагань. Тобто, коли він спокійний і впевнений. І ти тоді розумієш, що те, що ти робиш, – твоя робота, твоя професія, і ти повинен роботи все від тебе залежне, ти повинен бути більш, ніж відповідальним. Ти повинен бути однією командою зі своїми колегами і підтримувати їх. Таким чином, ти розумієш, що це не те місце, де потрібно показувати слабкість. Показувати, що ти чогось боїшся, що тобі не під силу щось зробити. Загалом атмосфера відчуття команди – це велика підтримка.
А якщо говорити про виклики, які були після 24 лютого, що можете розповісти про них?
Перший мій виїзд після 24 лютого був у Богунському районі Житомира. То був виклик на пожежу, яка сталася після ракетного удару в ніч проти першого березня. Тоді була дуже масштабна пожежа – горіли декілька будівель, були великі руйнування. Пам’ятаю, нам сказали, що під завалами одного із тих будинків може бути людина. Тож, ми гасили пожежу і розбирали конструкції. Згодом за декілька метрів від себе я побачив тіло людини. То було вперше у моєму професійному житті. Тобто це такі моменти, яких у мене до війни не було. Були людські жертви, були великі руйнування. І коли ти бачиш, як хтось дуже голосно кричить і плаче, бо його рідна людина загинула, то це дуже непросто сприймати. На той момент на це було дуже боляче дивитися.
Виїжджав ще на гасіння пожежі 25-го ліцею, який також зруйнували російські військові ракетним ударом у перші дні вторгнення. Там теж було зруйновано пів будівлі. Чотири поверхи ліцею воднораз склалися як картковий будинок. Тобто всі верхні перекриття впали на нижній поверх.
Пригадую, було повністю знищено комп’ютерний клас і кабінет хімії на першому поверсі. Все, що було на верхніх поверхах – шкільне приладдя, залишки стін, меблів, впало на перший і змішалося. Можна сказати, ми виконували роботу на небезпечній ділянці, адже виявилося, що там було хімічні реагенти із кабінету хімії, які могли завдати шкоди здоров’ю як нашому, так і оточуючих. Ми розбирали на томі місці завали. Діставали шкільні підручники, дитячі малюнки. Важко було на це дивитися. Діти малювали, творили, а вони одним ударом все знищили. Після удару у ліцеї в основному пожежі не було, тільки руйнування. Зруйновано все вщент. Після цього ми дізналися, що будівля ліцею через численні пошкодження та тріщини у стінах відновленню не підлягає і має бути знесена. Тобто масштабної пожежі не було, а завалів було вдосталь. Згодом стало відомо, що небезпечних речовин та реагентів, які могли випаровуватися і цим загрожувати здоров’ю людей, теж не було. До нас підійшов учитель і сказав нам про це. Тож, і спецодягу для роботи нам не знадобилося. Ми дотримувалися усіх правил з охорони праці. Власне, наша робота на цьому об’єкті завершилася успішно.
Ви розповідали про дитячі малюнки, які знайшли у зруйнованому російським ракетним ударом ліцеї під завалами. Бачити у такому місці дитячі речі, взагалі результати творчої праці дітей – це ж, мабуть, непросто?
Так, це дуже сумно – побачити і збирати під завалами будівельних конструкцій та шкільного приладдя дитячі малюнки. Це ж частинка дитячої душі. Діти старалися, можливо, створювали у своєму класі декор. А вони взяли і все зруйнували, перетворили на сміття. Малюнки були зім’яті, порвані.
Можливо, після того ще були подібні виклики, на які ви виїжджали у Житомирі?
Ще я виїжджав на гуртожиток у районі Корбутівки. Там теж після атак російськими ракетами була масштабна пожежа. Тоді працювали чотири-п’ять пожежних машин, якщо я не помиляюся. На тій пожежі був один загиблий. Коли ми там працювали, нам повідомили про можливий повторний приліт російської ракети.
Тобто ви зупиняли роботу?
Так. Нам повідомили про ймовірність повторного прильоту російських ракет, і ми зібрали своє пожежно-технічне спорядження та перейшли у тому ж районі у більш безпечне місце, подалі від можливого епіцентру прильоту ракети. Але минуло, може, хвилин двадцять, і нам сказали, що можемо повертатися – загрози немає. І ми повернулися, щоб далі виконувати свої завдання.
А це не ускладнило гасіння пожежі? Ви ж не завершили гасити, вогонь, мабуть, далі поширювався, ви втратили час.
По суті, дещо ускладнило. Але на той момент, коли ми відійшли, ми вже якусь частину пожежі загасити. І вогонь не так швидко поширювався. У певних місцях ми побачили, що щось більше розгорілося, десь попадали якісь уламки. Але щоб значно щось змінилося, то ні. Пожежу ми загасили.
Що для вас загалом означає бути рятувальником?
Для мене це серйозна професія. І дуже відповідальна. Зазвичай, коли ти заходиш у задимлену зону, де може перебувати людина і, можливо, вона, навіть, без свідомості, – то ти є одним із тих, кого ця людина може побачити першим. І вона бачить у тобі супер-героя. Бо знає, що ти його порятунок. І ти також розумієш, що ти знайшов цю людину серед згарища і диму, і тобі потрібно якнайшвидше винести її на свіже повітря, та, за потреби, зробити непрямий масаж серця. І тоді тобі стає так легко на душі! Момент, коли ти після повідомлення про те, що на місці пожежі або під завалами може бути людина, а ти її врятував, допоміг вийти і надав першу медичну допомогу, не можна передати словами. Порятунок людини – найприємніші моменти моєї служби. Це неймовірно підносить. А ще – приємним моментом є те, коли ти повертаєшся у частину, а твоє керівництво розказує всьому караулу, що такий-то підрозділ успішно завершив гасіння пожежі і врятував людину. Цей неймовірні відчуття.
Більше інтерв'ю на YouTube-каналі Суспільного Житомир:
- Як після відбудови зміниться ліцей №25, зруйнований російським обстрілом: інтерв’ю з Анною Новосад.
- "Вражав цинізм нанесення поранень" – лікарі з Радомишля про порятунок людей в перші тижні війни.
- "За добу перекрили всі під’їзні дороги з Білорусі" – Іван Коруд про війну і відновлення Овруччини.
- "Тільки військовий опір може принести успіх" – журналіст Віталій Портников.
- "Ми робили те, що могли". Перших поранених Малинська лікарня на Житомирщині прийняла вже 24 лютого.
- "Це був наказ військових" — міський голова Житомира Сергій Сухомлин про спуск води з річки Тетерів.
Підписуйтеся, читайте, дивіться головні новини Житомирщини на наших платформах: