19 жовтня у Житомирі побував український рок-музикант, співак, актор, лідер гурту "Воплі Відоплясова" Олег Скрипка. В ексклюзивному інтерв'ю Суспільному Житомир він розповів, що це вперше за останні пів року виступає з концертом для цивільних, бо останнім часом концерти давав переважно для військових. Під час концертного туру Європою йому вдалося зібрати понад пів мільйона євро на підтримку ЗСУ. Про важливість формування української культурної політики, про підтримку українських митців та про те, як іноземці зараз реагують на українців, Олег Скрипка розповів журналісту Суспільне Житомир Дмитру Клименку.
Вітаю наших глядачів і читачів, сьогодні ми поспілкуємося із Олегом Скрипкою.
Дмитре, вітаю вас! І приємно бути у вас в Житомирі. Нечасто буваю, до речі. Із сольним концертом я давно-давно у вас не був. А так, кілька разів протягом цього пів року були у військових частинах.
Багато артистів можуть зараз сказати, що вони працюють більше для військових ніж для артистів?
Ну, я не можу сказати. У мене в перші місяці війни (концерти – ред.) були виключно для військових і для поранених. Також були для лікарів. А от з початку літа переважна більшість концертів навіть за кордоном. За кордоном граємо для переселенців, для біженців, збираємо кошти, ну от така діяльність.
Давайте детальніше про те, що сьогодні (інтерв’ю записали 19 жовтня – ред.) буде у Житомирі?
Сьогодні буде клубний концерт в стилі таких патріотичних вечорниць, патріотичний концерт. Просто я кажу одразу, що це була ініціатива хлопців з клубу – вони полювали за мною дуже давно, тому що графік дуже складний, концертів дуже багато, переїздів багато. Врешті-решт вони наполягли, я приїхав сюди і проходив абсолютно випадково повз студію. Ви мене спіймали і зараз я з вами розмовляю.
Як вам ось ця наша студія?
Я вражений! Потенціал ще з радянських часів дуже сильний. Цікаве ретрообладнання тут у музейчику. І хороша студія, хороший потенціал. Сподіваюся, що я тут виступлю із сольним концертом у вашій концертній залі. Ну і вже зустрінемося на інтерв’ю наступного разу.
За оці чотири місяці, що ми гастролюємо, понад пів мільйона євро зібрано коштів. Є хтось, хто більше збирає, але і це немаленькі кошти. І це вже хороша істотна допомога. Але не потрібно відкидати також допомогу емоційну та естетичну. І я думаю, що це навіть важливіше: ми ж люди духовні. Нам же спочатку треба, щоб був сильний дух. І ми цим займаємося: підтримуємо дух військовим і цивільним.
І це важливо, тому що Україна зараз перемагає саме духом. Матеріальну допомогу ми маємо, і з-за кордону, і всередині країни люди мобілізувалися. Але чому йде ця допомога? Тому що ми – сильні духом. Всі іноземці пишаються українцями на сьогоднішній день. Це таке диво! Якщо б мені там рік тому хтось сказав, що у світі бути українцем – це престижно... На кордонному контролі ти показуєш український паспорт і всі такі: О-о-о!
Але так було не завжди. Ну от українці зараз так себе показали, проявили. Росіяни показали себе по-іншому, проявили своє обличчя. І ми своє обличчя також показали. Можна сказати, що це час зривання масок.
Нещодавно петиція з’явилася на сайті Офісу Президента України про те, щоб заборонити будь-яку культурну діяльність росіян в Україні. Але такі ініціативи були і раніше – до 24 лютого. Чи не вважаєте ви це феноменом на кшталт того, що українці об’єднуються "перед розстрілом"?
Це нормальна реакція людського організму. Ну і в принципі, недалекоглядність українців, вона очевидна. Якщо би ми зробили правильні рішучі кроки, в тому числі, в культурному просторі, то цієї ситуації не було б. Я завжди був на культурному фронті, так сталося. Я не знаю чому, але я заспівав українською мовою. Хоча я в Україні не жив. Я заспівав українською мовою не при Радянському Союзі, а в часи незалежної України – і відчув спротив проти української мови, проти української культури в Україні.
Від кого спротив? Від суспільства?
Від мас-медіа, від держави і тому подібне. Я пам’ятаю, коли ми робили у 2004 році фестиваль "Країна мрій" у центрі Києва, а потім, по закінченню фестивалю, міліціонери таким ланцюжком, – як в радянських фільмах, коли знімали фашистських карателів, – от вони точно таким же ланцюжком, спускалися і зачищали людей, били і тому подібне. А це ж уже незалежна Україна, етнічний фестиваль. Тобто це дуже довго тривало.
Щоб з українською піснею потрапити на українські ефіри... Ви знаєте, як я потрапив на українські ефіри і, взагалі, як став українською зіркою? Ми підписали контракт з Москвою, з московською фірмою і нас в "пакеті" з російськими виконавцями присилали сюди, в Україну.
Українською мовою пісні?
Так, але вони були в пакеті з російською музикою, тому нас тут крутили. Якщо б ми намагалися тут, в Україні, щось робити – не було б жодного шансу.
Зараз така ситуація, такий спротив взагалі можливий?
А він і є, тому що власники радіостанцій не змінились.
Але є квоти...
Ну, квоти є, треба послуговуватися квотами. Але зараз питання не в мові, а в якості музики. Ця проблема є і вона нікуди не пішла. І якщо за мовною ознакою і закони (про квоти – ред.) прийняті, то якість музики – це дуже суб’єктивно. І годувати народ низькою якістю... Ця історія лишилася. А чому людей годують низькою якістю? Бо це низький рівень культури, а коли низький рівень культури, то людьми просто маніпулювати. Це такий ланцюжок. І треба за це боротися. Як тільки закінчиться війна, ці питання треба піднімати.
А заборона, як у петиції, на діяльність російських діячів – вона допоможе підняти якість українського контенту?
Ні, не допоможе. Заборона тут ні до чого.
А що тоді робити?
Ну, звідки я знаю – я ж не міністр культури. Треба цим питанням займатися. Але буде набагато простіше (якщо буде заборона – ред.), тому що завжди був російський вплив. І, в тому числі, вплив, спрямований на пониження якості. Нерівна конкурентна боротьба і тому подібне. Не знаю, мусять бути якісь структури, рішення, якісь стратегії. У нас мусить бути культурна політика. За тридцять років ми так і не випрацювали культурної політики держави. Нема культурної політики, її просто немає. Не на часі, нецікаво і не треба.
І на сьогоднішній день потрібно зрозуміти, що культурна політика – це не кількість лайків у профілях на фейсбуці. Культура та кількість лайків – це різні речі. Має бути аналіз культурної ситуації, а потім треба випрацювати культурну політику і рухатися у цьому напрямку.
Я не те, щоб там просто розповідаю в повітря, щось там собі фантазую. Ми сім років працювали у французькому культурному середовищі. За тиждень я знову поїду до Франції, і ми будемо працювати так, як ми колись працювали. Наприклад, матимемо концерт у Парижі – це державний заклад, який на державних дотаціях, і ми, як українці, можемо офіційно по білому працювати у Франції, як колись. Нам платить зарплатню держава, а всі кошти, які будуть зароблені з квитків, підуть на допомогу Україні, допомогу дітям. ЗСУ вони не мають права (передавати – ред.).
На гуманітарні потреби?
На гуманітарні потреби. Це така державна структура, от так працює. А як ми сьогодні працюємо у Житомирі? Це приватний заклад, на приватному рівні, ми приїжджаємо, все збираємо і волонтери все це передають. Це дуже добре, але держава мутись бути.
Держави має бути більше?
Ми мусимо мати підтримку держави. Нещодавно ми були в скандинавських країнах, там незалежно від твоєї національності, якщо ти в руслі традиції цієї країни працюєш – скандинавський живопис, скандинавська архітектура, скандинавська етнічна музика – тобі йде допомога держави, дотації і тому подібне. І так там усе – освіта, можливості показати себе і так далі. Це такий спосіб мислення.
Всі проблеми, які на сьогоднішній день ми маємо – це гуманітарні проблеми, які перетворилися у військові. Культура вона не коштує так дорого, як джавеліни, наприклад. Не кажучи вже про хаймарси. За кошторис одного джавеліна можна зробити великі помітні події, які звучатимуть і впливатимуть на людей. І донині патріотичні та військові пісні не дуже добре потрапляють на радіо. Тобто патріотичного контенту багато, але мова про ті, які справді піднімають дух.
Я завжди казав, що українська пісня мусить мати національні ознаки. І якраз у мас-медіа була така негативна селекція: якщо пісня мала національні ознаки, то вона не потрапляла на радіо. І всі такі: "Ну що це? Вареники та борщ. Це якась фігня. Давайте з'їмо равіолі". Равіолі просто поряд не курять з варениками. Наша пісня мусить мати присмак український – так її ідентифікуватимуть у світі.
Приміром, ти співаєш українською якийсь поп-хіт. Ну, співаєш ти українською, і що? Чим ця музика відрізняється від точно такої ж, написаної в Албанії чи Буркіна-Фасо? Для людей це просто музика із незрозумілими словами. Я не кажу, що музика не має бути сучасною, бо вона має такою бути. Але також треба, щоб звучали якісь свої особливі інструменти чи мотиви, які вирізнятимуть твою культуру з-поміж інших. Я в цьому плані дуже поважаю скандинавські та східні країни. Тих же японців, наприклад. Скандинави вони взагалі бережуть свої традиції, маючи при цьому дуже авангардне суспільство. Як на мене, коли ми переможемо, нам саме таке суспільство треба будувати.
У нас також всі три пісні-переможниці Євробачення, мали національний колорит.
У мене своє ставлення до Євробачення. У нас Євробачення на сьогоднішній день – це щось на кшталт черг у Макдональдс в Києві. То й же принцип. Я робив фестиваль "Країна мрій", який колись був дуже впливовим в Україні. Але на державному рівні комусь там він був "не дуже цікавим", і його поступово "закрутили". А коли в Києві було Євробачення, я порахував, що за бюджет Євробачення я міг робити мій фестиваль 105 років. Сто п’ять років! А зараз я його не роблю, бо у мене немає бюджету.
Було б добре, якби українці не носилися б із Макдональдсом і Євробаченням, а більше ходили на концерти своїх музикантів. Будучи в Осло, я бачив, як на День міста в Осло приходять кілька мільйонів людей, одягнутих в народні однострої і співають народних пісень. У них культ своїх артистів – не Мадонна чи Леді Гага збирають у них мільйони людей, а свої артисти. Мадонна теж збирає стільки ж, але при цьому люди ще й ходять на своє, слухають його і шанують. Є люди, які тримаються свого. І я дуже сподіваюся, що ми, українці, зараз теж змінимо щось кожен у собі, і почнемо цінувати власну культуру.
Більше інтерв'ю дивіться на YouTube-каналі Суспільного Житомир
- "Режисери мене любили і "підносили на блюдечку" ту чи іншу роль" – народний артист України Богдан Бенюк.
- "Не вірила, допоки його не обійняла", – мама звільненого з полону Дмитра "Ореста" Козацького з Житомирщини.
- Актори Наталія Сумська та Анатолій Хостікоєв: українське мистецтво – це теж потужна зброя.
- "Найважче для мене в капеланстві – не розплакатися при хлопцях" – житомирянка Олена Легенчук.
- "У війську ми тепер офіційно маємо священників, це дуже важливо" – священник з Житомира Богдан Бойко.
- "Підготовка, яку я мав, допомогла мені вижити", – десантник, житомирський пластун Ігор Макарчук.
- "Це треба було зробити" – міський голова Новограда-Волинського про повернення місту історичної назви.
- "Найважливіше в поїздках на фронт – бачити очі наших військових" – волонтерка Тетяна Гарилюк.
- "Ми не мали ні грошей, ні транспорту, але розуміли, що треба допомагати" – волонтер Ігор Андрусенко.
- "З росіянами можна говорити лише мовою зброї", – шахіст із Житомира Артем Сачук, який воює у ЗСУ.
- «Повернуся, коли Маріуполь знову буде українським», – лікар-хірург з Маріуполя Олег Шевченко.
- "Завдяки донорству я познайомився з дружиною" – рекордсмен Житомирщини зі здачі крові Сергій Ващенко.
- Музикант Ігор Воєвуцький: "Пішов у тероборону і волонтерю, бо хочу бути корисним".
Читайте головні новини Житомирщини у нашому Telegram, Instagram та Viber