Євген Авдєєнко — хорунжий Третьої окремої штурмової бригади та актор. У розмові з кореспонденткою Суспільного розповів, як поєднує службу з акторством, а також про виставу "Все буде добре, але не одразу" від Третього армійського корпусу та театру-студії "Чорний квадрат".
"Все буде добре, але не одразу" — така назва вистави, у якій ви граєте. Хто придумав таку назву і що вона означає для вас?
Це придумав режисер вистави Анатолій Нєйолов. Коли створювали виставу, думали, вирішували, шукали, яка може бути назва, і якось воно народилося в процесі репетицій. Це такий момент іронії, філософії. Усі в нашій країні хочуть, щоб все закінчилося добре, і всі хочуть дуже швидкого вирішення цього "добре". Справді, воно так і буде, але не одразу. Треба почекати. Всі розумні люди розуміють, що ця війна з Росією так швидко не може закінчитися. Тому не одразу, але перемога наша буде. Я впевнений.
Як прийшла ідея створити виставу? Як довго ви над нею працювали?
Працювали довше, ніж над першою виставою. Це другий театральний проєкт нашої "Театральної майстерні Трійки". У нас навіть вже така назва. Це унікальні речі, насправді. В армії такого немає, щоб були вистави зроблені саме бойовими підрозділами, тобто бригадами, корпусами як третій армійський корпус. Ця вистава — це продовження попередньої "Ненароджені для війни". То була моновистава, де я один на сцені. А тепер у нас дует з акторкою Анною Яновицькою. У нас є медійна служба, служба комунікацій. Ідея прийшла у 2024 році, коли створювали першу виставу. Ця — інша, чіпляє інші теми. Про інше розмовляємо на сцені, діємо і так далі. Тобто вже тут трошки інші посили, сенси в цій виставі.
Момент створення вистави займає деякий час і немаленький, тому що цю виставу ми створювали, мабуть, півроку. Першу виставу ми створили швидше, за півтора місяця, але це дуже складна робота. Коли вистава триває годину сорок, і ти один на собі все це тримаєш: і тексти, і сюжети, і так далі. У першій виставі дуже багато сказано про побратимів, кохання, батьків, нещасливе кохання, щасливе кохання, дружину, дітей. Наповнено гумором, дуже насичено гумором. Друга вистава трохи менше насичена гумором, але без нього нікуди. Військо України, можна сказати, тримається інколи завдяки якомусь духу і гуморному моменту.
У виставі ви розповідаєте історії — це особисто ваші чи також переказуєте історії побратимів?
Так, є історії, які відбуваються на фронті. Це історії, які ми збирали у побратимів. Це на основі того, що відбувалося на війні, на фронті безпосередньо. Є і моя історія, яка відноситься до мене безпосередньо. Про загибель мого друга. Ця вистава — це художній твір. Тому деякі імена там, де я розказую про загибель мого друга, вони трохи змінені і, можливо, обставини загибелі також трохи змінили. А так, виставу я присвячую, принаймні я особисто, загибелі мого друга дитинства. Він загинув під Бахмутом у 2023 році. Також у виставі згадуються справжні позивні, справжні люди з моєї "батареї". Хлопці молоді, вони прийшли, їм по 19 років було, коли ми формували нашу першу "батарею". Ще ССО полк "Азов" Київ, який перетворився в 3 окрему штурмову бригаду. І от я згадую друга аналітика, який загинув в 2023 році. Це справжні люди, справжні герої. А друг Вульф, дай Бог йому вдачі воїнської, він зараз воює, виконує свій обов'язок.
Наскільки важко проживати цей досвід на сцені?
У мене є акторський досвід, і він мені допомагає. Насправді від якихось особистих речей нікуди не дінешся. Вони чіпляють внутрішньо. Актор, хоча він і грає, живе на сцені якоюсь драмою, трагедією, і, хоча це все одно гра, він пропускає крізь серце ці речі, якщо це по-справжньому робить. Є моменти, коли я дійсно перед очима бачу справжніх своїх побратимів. Як людині, це справді непросто, але в залі сидить глядач, триває дія, треба рухатись вперед. Сюжет вистави, все вибудовано режисером, і треба діяти далі. Я не можу собі дозволити відключитися і посумувати. У цьому плані має сумувати або переживати глядач.
Ось ви і військовий, і актор. Можете розповісти про ці дві сфери. Коли почали займатися акторством? Як розвивалася ваша кар'єра?
Я сам із славного міста Суми. Закінчив школу і поїхав вступати до Карпенка Карого. Вступив на бюджет і провчився чотири роки. Потім потрапив в театр імені Лесі Українки. Він тоді, на жаль, був російськомовним — театр російської драми він тоді називався. Я там працював 15 років і потім звідти пішов. Працював у театрі на Подолі, і до повномасштабного вторгнення я працював два роки в театрі на лівому березі Дніпра. Тоді я вже готувався до повномасштабного вторгнення, оскільки були знайомі хлопці-ветерани АЗОВу, ветерани АТО, ООС і так далі. Через моє спілкування з хлопцями-націоналістами я зрозумів, що треба готуватися, адже ця війна буде продовжуватися. Я зіграв останню виставу в мирний час 19 лютого 2022 року і 24 лютого вже їхав брати зброю з побратимом, він був моїм сусідом.
Тобто ви мобілізувалися 24 лютого? У перший же день?
24 лютого не потрапив до своїх хлопців, не знайшлися ми з "азовцями" тоді в Києві, там був хаос, не та адреса, і я потрапив в "Добробат". У "Добробаті" я провів півтора місяця звичайним стрільцем. Потім вже приєднався до своїх побратимів, повернувся, як кажуть, в сім'ю, в ССО полк "Азов". Тоді він був сформований у квітні 2022 року, наприкінці квітня почалося формування першої батареї ССО полк "Азов". І от я потрапив в артилерію тоді, і ми, як я кажу часто в інтерв'ю, за три тижні стали артилеристами. Абсолютно різні люди: із всіх нас там 55 людей, по-моєму, може навіть більше, тільки четверо були у війську, десь проходили службу. А так це були артисти, історики, педагоги, далекобійники і так далі.
Розкажіть детальніше про свій бойовий шлях, на яких напрямках ви працювали?
2022 рік — це Київ, Київщина, перші дні Київщина, лівий берег, Бориспільський район. Далі формування, тренування. Все літо до осені на Запорізькому напрямку — це вже артилерія. Потім формування Третьої окремої штурмової бригади. До речі, день формування у нас 14 жовтня, на день створення УПА припадає. Потім Бахмут, Бахмутський район, тобто Донбас. Там з січня 2023 року до листопада 2023, тобто ще майже рік, я був в артилерії. Після цього був переведений по травмі в групу гуманітарної підтримки, інформаційно-гуманітарної підтримки, яка стала називатися як "хорунжі". Тоді був командиром Олександр Алфьоров, і він взяв мене до себе, а зараз він начальник інституту національної пам'яті. Там ми працювали вже з особовим складом, як хорунжі. Це начитка лекцій світоглядних, ідеологічних, виїзд до хлопців на ті точки, де можна провести лекції — тобто це така гуманітарна робота. По напрямках це була вже Авдіївка, Покровський район, потім Харківщина, Ізюм. А от з літа 2024-го року потихеньку ми почали робити першу виставу.
Мені також цікаво як військового вас запитати про, як-то кажуть, "культурний фронт". Чи можемо ми ділити на ці фронти? Наскільки важливо займатися мистецтвом під час війни?
Важливо, бо культура і українське мистецтво — це одна з головних речей формування нації і її культури. Тому ми це і захищаємо. Окрім території, ще є духова складова нації українського народу. Щодо культурного фронту, то коректніше казати культурні сили, мені здається. Фронт, особисто моя думка, — на фронті. Фронт там, де йде бій, у буквальному розумінні цього слова. А це інша боротьба, за свою культуру. Треба робити, треба знімати, треба піднімати кіно. Особливо театр у нас в Україні, принаймні в Києві, відчувається як піднявся. Є гарні вистави, багато театрів різних з'являється. Не забувати про культуру — це дуже-дуже важливо.
Під час вистави ви також збираєте кошти на потреби третього армійського корпусу. На які потреби ви збираєте?
Ці кошти йдуть на фонд Третьої окремої штурмової бригади, а там розподіляються уже по підрозділах, кому що потрібно. Це не першочергова ціль, а, мабуть, на другому місці, бо найважливіше — це говорити з людьми таким способом як театр. Це все робота з тилом, бо це морально-психологічна складова і, якщо тил впаде, то погані справи будуть і у війську. Тил має триматися і бути мобілізованим, тому через мистецтво треба розмовляти з людьми, нагадувати їм, що відбувається, занурювати їх у речі, які вже минули кілька років тому. У нас зараз події йдуть "сніговим комом" — події за подіями, і ми можемо забувати героїв, якими вони були і є зараз, вони щодня з'являються. Наші українські герої, кожен з них зараз там, на фронті, хтось поранений, хтось, на жаль, загинув. Тому це все треба пам'ятати. Це робота з серцями, з душами наших людей, і це важлива гуманітарна робота.
Повну версію інтервʼю з Євгеном Авдєєнком дивіться на Ютуб-каналі Суспільне Житомир.
Підписуйтеся, читайте, дивіться новини Житомирщини на наших платформах тут:
Telegram | Instagram | Viber | Facebook | YouTube | WhatsApp | TikTok
