Наталія на позивний Вільна — санітарна інструкторка 108-ї окремої бригади ТРО на Запорізькому напрямку. У цивільному житті в Дніпрі вона працювала косметологинею. Та на третій день повномасштабної війни вирішила, що має рятувати життя бійців, тож долучилася до Сил оборони.
Свою історію Наталія розповіла журналістам Суспільного.
Наталія — мама трьох дітей. Каже: вирішила долучитися до лав територіальної оборони, коли стояла з сином у черзі до військкомату:
"Я думала піти сина провести, просто побачити, куди його заберуть, де він буде. І в черзі, поки ми стояли, я побачила дівчат, чоловік 10 переді мною було. І їх питають: “Дівчата, а що ви тут робите?” А вони відповідають: “Ми медики”. —“О, медики! Медики потрібні”. І я медик. І все".
Зрештою, сина не взяли на службу, а Наталя того ж дня відправилась на навчання, і вже за декілька місяців була на Донецькому напрямку. Згодом її перевели на Запорізький, де вона вже рік рятує побратимів:
"У нас тут буває по-різному, але ми завжди напоготові, завжди на рації, завжди є відчуття, що в будь-який момент можемо підірватися і поїхати на евакуацію".
Наталія працює у медичному пункті та виїжджає на чергування до лінії фронту. Каже: на війні рішення треба ухвалювати швидко, бо від цього залежить життя:
"Основний наш напрямок — це евакуація поранених. Ми виїжджаємо на "швидкій", до нас привозять пораненого, і вже на "швидкій" ми його довозимо до найближчого шпиталю. Надаємо допомогу на місці. Наша задача — стабілізувати, зупинити кровотечу, заповнити рідину. Це вже по ситуації".
Вільна розповідає: під час виїздів постійно потрапляють під обстріли, тож працювати доводиться в засобах захисту:
"Бувають такі ситуації, що у швидкій дуже незручно в бронежилеті, касці. На тобі купа всього, і тобі ще треба якось рухатись. А коли у швидкій не один, не два, не три поранених? Незручно, але я літаю просто у своїх берцях".
Та навіть в таких умовах навчилися надавати фахову допомогу. До медиків звертаються не лише з пораненнями від снарядів чи сезонними захворюваннями, а й після укусів мишей:
"Хлопці навіть знімали відео, де в рюкзаку нарахували 75 мишей. Вони кусають за пальці, за обличчя".
У рідному Дніпрі вдома на жінку чекають чоловік та троє дітей, наймолодшому сину — 13:
"Для мене дуже важливе в житті — відчуття свободи: власної свободи, і свободи моїх дітей."
Нині Наталія ще здобуває освіту психолога, щоб після війни допомогти відновитися і собі, і захисникам.
Підписуйтеся на новини Суспільне Запоріжжя в Telegram та у Viber