Доведені до відчаю, але з Україною в серці — так про 70 днів життя в окупації згадує освітянка з Мелітополя Ганна Бут. Разом із донькою та ще сотнями містян щодня стояли на мітингу в притул до озброєних російських військових. Попри небезпеку та тиск окупантів співали гімн, піднімали синьо-жовті прапори та говорили ворогу в обличчя: "Мелітополь — це Україна".
Про життя в окупації, вимушену евакуацію та боротьбу за сотні кілометрів від дому, вчителька розповіла журналістам Суспільного.
Ганна Бут — викладачка Мелітопольського професійного аграрного ліцею. Розповідає, 24 лютого 2022 року почула вибухи під час роботи:
"Я відчула звуки вибухів такі, що здригнулася кімната. Мені здалося, що як хлопок, але я подумала: "Нічого, таке буває", і продовжувала працювати".
Одразу зателефонувала доньці: "Кажу, нас бомблять, щось таке відбувається. Війна. Вона о 10 годині приїхала із Запоріжжя, а об 11 вже закрили повністю місто. Коли донька приїхала, вона намагалась щось закупити, але нічого не було. Зметений весь хліб і все таке, що можна було в запас взяти, уже нічого не було".
Ганна Бут розповідає, місто кардинально змінилося вже на третій день війни:
"На 4 день завезли хліб, який коштував 30 грн. Пішли до аптеки просити щось знеболювальне, тому що почалися головні болі. Знеболювального не було в жодній аптеці. Черги були просто несамовиті біля кожної аптеки й все, що можна було, розкупили. Потім, як з'ясувалося, все це перепродувалися на базарах".
Вчителька зазначає, люди були доведені до відчаю, проте не зломлені. З першого дня війни вони почали виходити на мирні мітинги. Щодня людей ставало більше. Всі приносили українську символіку, робили плакати та співали українські пісні у самому центрі окупованого міста:
"Ми ходили, як по святу воду туди, просто надихатися України. Пройдемо квартал, співаємо гімн, і так разів по 10. І тільки від того заспокоювалася душа і кричимо: "Україна понад усе". І ми так кликали Збройні сили України, що, мені здається, вони нас чули".
Щодня люди виходили на площу, допоки російські окупанти силою не розігнали активістів. Дісталося і Ганні:
"Їх налетіла ціла купа: один з прикладом, мені рука зразу надулася, воно боляче. Воно просто гидко, не страшно. Ти дивишся на нього, а в нього такі ото засмальцовані, вибачте за такі слова, штани, ото такий вигляд у них. Понагрібали по "розумовим здібностям”.
Евакуюватися з міста Ганну вмовила донька. Боялась, що мати, як освітянку будуть переслідувати російські окупанти. Нині родина за 120 кілометрів від дому:
"Перше, що необхідно зробити, — позбутися українофобів, людей, які ненавидять Україну. Я сама себе винила в тому, що я дуже багато чого відчувала, знала, бачила протягом 8 років від початку війни та мовчала. Оце було найстрашніше для мене. Це те, що я могла, як і багато інших освітян, щось зробити для того, щоб не було цієї війни".
Вчителька каже, зараз з донькою не сидять на місці. Разом з іншими переселенцями плетуть сітки, разом із малечею роблять листівки для українських військових. А також мріють про перемогу і повернення додому.