Вони мають різні історії та долі, але їх об'єднує одне – біль від втрати рідної людини на фронті. Матір поховала сина, котрого вбила російська ракета, дружина – чоловіка, він дістав важке поранення й помер у лікарні, а дівчина – нареченого, який загинув від артобстрілу. Кожна з жінок по-своєму переживає горе та шукає в собі сили рухатися вперед попри нестерпний біль та розірване серце. Та всі впевнені: час рани не лікує.
Історії втрат на фронті множаться щодня. Щоб підтримати тих, хто нині проходить шлях скорботи, Світлана Романова, Марина Авотинь та Ярина Геращенко із Запоріжжя поділилися своїми історіями.
Світлана Романова: "Майже два роки минуло з дня смерті сина, але не було й дня, щоб я за дитиною не плакала".
Світлана Романова вже ніколи не почує голос сина Вадима. Йому назавжди 24.
Тіло Вадима не могли забрати з поля бою майже пів року, а коли це вдалося, знадобився результат ДНК-експертизи. Тіло сина Світлана так і не побачила:
"Я попросила, щоб нам показали тіло, на що вони сказали, що ви підписали ДНК".
Минуло майже два роки, а Світлана й досі потайки сподівається, що станеться диво:
"У мене була надія, вона в мене є і зараз. Хочеться, щоб він виявився живим попри все, щоб трапилося якесь чудо".
Шок, оніміння, порожнеча, безсилля – емоції, які пережила Світлана в перші дні після трагічної звістки. Каже: тоді була, як у тумані:
"Цей біль не передати ні словами, нічим не передати. Просто про нього розповісти — це не те відчуття. Просто всередині якась пустота. Боляче, що твоя дитина там лежить, а ти не можеш нічим їй допомогти".
Жінка каже: сподівалася, що з часом стане легше, та думки про загибель сина не зникають, а біль не вщухає:
"Не було ні дня, щоб я за дитиною не плакала. Сідаю біля фотографій і розмовляю з ним. Цей біль такий, що ніколи не мине. У матері воно буде назавжди. Дружина, може, там якийсь певний час і буде сумувати, а потім їй можна якось продовжити життя, а для матері цей біль назавжди".
Пережити горе жінці допомагає молодший син – у ньому й знаходить точки опори:
"Це моя підтримка, якби не він, я не знаю чи жила б я далі", – каже Світлана.
Марина Авотинь: "Ти просто звикаєш жити без людини, котра була для тебе Всесвітом.
Марина Авотинь втратила чоловіка Андрія майже рік тому.
У щасливому шлюбі подружжя прожило понад рік, розповідає Марина:
"У нас була дуже чудова родина, ми дуже сильно кохали одне одного. Ми розумілися, у нас не було сварок, не було якихось негараздів, непорозумінь – все було просто чудово й гладко".
Одразу після смерті чоловіка Марина почала відчувати проблеми зі здоров'ям і зрозуміла, що без медикаментозної терапії не зможе впоратися. Та згодом через занадто велику кількість пігулок потрапила до лікарні:
"Я пила антидепресанти, заспокійливі сильні, снодійні, тому що не спала. І в якийсь момент під дією цих ліків я перестала їсти. І так сталося, що несвідомо я собі заподіяла шкоди".
Пережити найскладніший період скорботи Марині допомогли друзі, знайомі та син:
"Син дуже сильно подорослішав за цей час, і дійсно він мене витягав найбільше. Саме в ньому я знайшла підтримку, опору, якийсь сенс – ось це мене дуже сильно підтримувало".
Марина розуміє, що ніколи більше не побачить чоловіка, та інколи, каже, знову повертається у відчайдушний стан і відчуває спустошення:
"Зараз такий стан, коли ти розумієш, що потрібно жити, що треба саму себе повернути та налаштувати, що людини вже немає. Але це дуже важко усвідомлювати... З цим важко жити... Ти постійно ходиш по колу: то тобі стає легше, то знову "накриває".
Марина адаптується до нового життя та каже, що з часом нестерпний біль втрати не зникає, а просто притупляється й стає іншим:
"Не можна сказати, що стає легше. Час рани не лікує, а вчить жити з болем. Ти просто звикаєш жити без людини, яка була для тебе Всесвітом"
Ярина Геращенко:" Я сіла за кермо з думками, що я просто хочу поїхати в темноту та більше не побачити світанок".
Ярина Геращенко поховала коханого Ростислава Терещенка 4 січня 2024 року.
"Він загинув разом зі своїм побратимом, у них снайперська пара була. Так трапилось, що арта їх викрила й накрила", – розповідає Ярина.
Ярина коли дізналася про смерть коханого, відчула сильний емоційний удар. Каже: тоді наче світ перевернувся, а їй хотілося втекти якомога далі від усіх. То ж вона сіла в авто та поїхала в нікуди:
"Я сіла за кермо з думками, що просто хочу поїхати в темноту та більше не побачити світанок. Мені було дуже важко. Я їхала деякий час і розуміла, що нічого не бачу, бо темно було дуже, і я намагалась зрозуміти: чи хочу я щось бачити? У мене було бажання просто в’їхати кудись. Просто їхати та буде, як буде".
Від трагедії Ярину врятував дзвінок від мами:
"Я просто побачила на своєму телефоні слово "Мамусік” і прийшла до тями. Одразу зрозуміла, що завершити зараз свою історію – неповага до моїх рідних, які мене підтримують".
Ярина каже: мамин дзвінок її зупинив та дав зрозуміти, що треба себе рятувати та шукати сили жити далі. То ж жінка почала продовжувати свою громадську діяльність, зокрема допомагати жінкам з таким же болем:
"Допомога іншим і стала моїм рятівним колом. Я це постійно говорю. Це як моя мантра. Я навіть зараз намагаюся допомогти, підтримати інших. І я роблю це з егоїстичною метою. Допомогти собі себе підтримати".
Як підтримувати родичів загиблих військових: поради психолога
Душевний біль, який виникає після втрати близької людини, неможливо вгамувати. Стандартної схеми, як правильно проживати горе, немає. Не існує й фіксованих термінів горювання. Кожна людина проходить свої стадії переживання, каже психологиня Благодійного фонду "Голоси дітей" Яна Віхляєва:
"Є загальне проживання втрати по стадіях, яке сформулювала Кюблер-Росс: заперечення, гнів, злість, депресія і потім прийняття. Але переживання горя дуже індивідуальне для людини. Хтось може не звертатись по допомогу, а може якось з цим впоратися самостійно або за допомогою підтримки рідних, друзів. А є люди, які потребують допомоги й вони свідомо приходять до психологів, щоб це прожити".
Втрата близьких може зруйнувати уявлення про життя та справедливість, тож підтримувати людину треба делікатно та коректно, аби не завдати зайвого болю. Зі своїми висловлюваннями треба бути вкрай обережними, каже Яна Віхляєва:
"Є випадки, коли людина, яка переживає горе, може мати якісь суїцидальні думки, бо не бачить точки опори, ресурси, що дає сенс жити далі. А фрази, що "все буде добре", "час лікує", "ти ще встигнеш", "ти ще зможеш", "які твої роки" – знецінюють біль і людина може піти в глибоку депресію, з якої буде дуже важко вийти".
Якщо ви хочете людині допомогти, просто побудьте поруч і візьміть за руку, але обов’язково запитайте дозвіл, каже Яна Віхляєва:
"Головне, що треба робити, якщо до тебе звертається по допомогу людина, яка переживає втрату, – вислухати її і підтримати. Або чесно сказати: “Я не знаю, що ти відчуваєш, але я намагаюся тебе зрозуміти". Питати, чим допомогти. А людина скаже, що їй потрібно. Чи їй потрібна якась допомога у вигляді розмови, чи, може, якась фізична допомога з побутовими справами. Не знецінюйте горе людини й не вішайте ярлики.”
Підписуйтеся, дивіться та читайте головні новини Запорізької області на наших платформах:
Telegram | Instagram | Viber | WhatsApp | Facebook | Youtube