Сєвіль Велієва – переселенка з тимчасово захопленого Мелітополя Запорізької області, одна з активісток Всеукраїнського руху опору "Жовта стрічка". У рідному місті вона демонструвала спротив: розповсюджувала українську символіку та з ними робила світлини. За патріотизм військові РФ її декілька разів заарештовували та тримали в катівнях, де морально знущалися, допитували, погрожували вбити, змушували відмовитися від Батьківщини, а в лютому 2025 – депортували. Нині жінка в безпеці та оговтується від пережитих жахіть.
Про незламність, окупацію та нинішнє життя Сєвіль Велієва розповіла Суспільне.
До повномасштабного вторгнення Сєвіль з 17-річною донькою проживали в Мелітополі. У квітні 2022, після окупації міста, жінка допомогла дитині виїхати на підконтрольну Україні територію, а сама ж залишилася доглядати хвору свекруху:
“Ми взагалі не думали, що це може бути надовго. Ми думали, що сьогодні-завтра все закінчиться. Продовжували працювати й чекати, що ось-ось, а воно нічого не верталося. Час летів, а вони встановлювали якісь закони, правила, у них все розвивалося: почали відкривати банки, всілякі системи, керівництво змінилося".
У жовтні 2023 року Сєвіль дізналася про всеукраїнський рух опору "Жовта стрічка", долучилася до нього та почала в Мелітополі демонструвати спротив . Зокрема, вона розповсюджувала та фотографувала українську символіку:
"Я виходила, можливо, раз на тиждень або двічі на тиждень, робила світлини й відправляла їх адміністратору, а він вже розповсюджував по Телеграм-каналах. Було страшнувато: в одній кишені тримаю телефон, а в іншій – стрічку. Стрічку витягла, швидко сфотографувала й сховала”.
Жовті стрічки Сєвіль брала вдома: відрізала з українського віночка, який колись носила її донька:
"У мене була одна стрічка, з якою я ходила завжди, а були, які прив'язувала й лишала в певних місцях. У мене ще був магнітик жовто-блакитний, і я приклеїла стрічку на нього, і це було зручно: на залізну поверхню прикріпила, сфоткала й далі пішла з ним. Стрічки ще лишилися і могла б ще наробити".
Окрім стрічок Сєвіль поширювала картки з надписами державних свят і також їх фотографувала:
"Я старалась вішати там, де впізнавані місця для мелітопольців: площа наша або парк, або “Амстор” – місця, на які глянув і одразу зрозумів, що це наш Мелітополь".
Аби не наражати себе на небезпеку, Сєвіль користувалася двома телефонами: один був для зв'язку, а інший – для патріотичних фото:
"Якщо я йшла просто в місто скупитися й не планувала робити світлини чи йшла на роботу, то брала один телефон, а от коли робила світлини, то брала два, але Телеграм-канал видаляла, а потім знову завантажувала. Я думала, якщо навіть і телефон захочуть перевірити, то я б діставала, щоб показати той телефон, яким користуюся, а інший я б не діставала".
Протягом трьох місяців Сєвіль вдавалося залишатися непоміченою, однак з рейдами до неї окупанти все ж таки приходили двічі – в грудні 2023, і в січні 2024, аргументуючи, що проводять адресні та планові перевірки.
“Я думаю, що вони вже мене відпрацьовували і просто їздили, бо хотіли докази знайти, бо телефон же перевіряли. Я питала, нащо вони це роблять, вони відповідали, що не лише мене, мовляв, перевіряють".
Жінка каже, що нині розуміє: росіяни вже тоді знали про її патріотичну діяльність і просто затягували час:
"Мені вже було неспокійно, але й після цього я продовжувала робити те, що робила. За рух “Жовта стрічка” вони взагалі нічого не питали. Їх приходило десь сім осіб: одні йшли у двір, гараж, сарай і там перевіряли, інші заходили зі мною в будинок. Ще попросили, щоб я телефон віддала. Особливо прискіпливо вони перевіряли українські контакти, бо всі родичі в мене в Україні. Тоді перевірили й пішли".
Та в лютому 2024 року Сєвіль вперше заарештували. Вона йшла на базар, водночас планувала зробити кілька фото, та коли проходила повз невідому машину, чоловіки в камуфляжі та балаклавах її заштовхали в авто, одягнули на голову мішок, а на руки кайданки, замотали скотчем очі, забрали обидва телефони та відвезли в невідоме місце:
"Мене привезли в якийсь чи склад, чи промисловий гараж. Там вікон не було, знизу були труби й звідти трохи світло пробивалося. Я там одна просиділа близько чотирьох годин. Потім мене кудись перевели. Ми йшли пішки, недалеко від цих гаражів, то була або недобудова, або закинута будівля. Мене туди посадили, там було холодно й протяги були. Там мене тримали, допитували, погрожували фізичною розправою. Мені казали, що дадуть 25 років і доньку я більше не побачу...І нікого не побачу... І ніколи не вийду".
Після цього Сєвіль перевезли до офісу ФСБ, де знову допитували, оформили фіктивне порушення комендантської години, а наступного дня повезли до суду, де призначили покарання – 20 діб утримання в ізоляторі тимчасового тримання в смт Веселе:
Там все по процедурі: відбитки пальців, сфотографували, обшукали, забрали всі речі й відправили в камеру. У камері я два дні була одна, а потім привезли трьох жінок, одну до мене підселили. Вона була з Приазов'я. Дівчат перевозили за нібито порушення комендантської години вже впродовж 8 місяців.
В ізоляторі окупанти погрожували Сєвіль фізичною розправою й змусили її записати пропагандистське відео та визнати свою провину:
"Вони мені на аркуші написали, що я маю сказати, дали 15-20 хв, щоб я вивчила його й було видно, що не читаю. Мене поставили біля прапора їхнього, і я мала розказати, що я така то, що була там то, мене затримали, я усвідомила, що вчиняла погано, каюся й більше не буду нічого такого робити".
Та після цього Сєвіль не відпустили, а знову привезли до ФСБ, де вже відкривали нову справу про її роботу в "Жовтій стрічці", потім вдруге заарештували, призначили 25 діб позбавлення волі та повернули до ізолятора у Веселому. Окупанти постійно погрожували й морально знущалися, каже Сєвіль:
"Я сиділа закрита, а годували таким, що ти їси його, аби з голоду не померти. На прогулянку виводили, можна було брати й читати книжки. Вони були ще часів Радянського Союзу – 1953, 1965 рік".
Російські катівні – це щоденна лотерея, бо ти не знаєш чи повернешся додому, каже Сєвіль:
“Мені було дуже страшно. Я пережила “тваринний жах”. Там був нереальний страх, коли ти не знаєш, що буде, а тебе трусить чи від холоду, чи від страху. У тебе весь кишківник зсередини стискається, і ти просто дихати не можеш. У тебе мішок на голові, тобі погрожують, кричать на тебе, хтось дзвонить, ходить, ти стискаєшся весь і не розумієш, що далі, може, тебе зараз вдарять... Ти сидиш і розумієш, що цей жах поки закінчився, а далі ти не знаєш, що буде. У мене боліло все від напруги”.
Морально російські катівні не всі витримували. Сєвіль згадує жінку, котра була з нею в одній камері:
"Коли мене відпустили, я дізналася, що вона в травні повісилися в тій камері, де ми сиділи. Їй було 45 років. Не знаю чому… наче всі трималися, не здавалися, з оптимізмом були. Ми думали, що нам ще нормально, але знову ж таки, у кожного своє нормально.
Сєвіль відпустили в березні 2024, попередньо знову завезли на розмову до ФСБ та присудили їй 30 000 рублів штрафу:
"Я ж налаштувалася, що знову дадуть відсидіти, а мене спитали, що якщо вони мене відпустять додому, чи я до суда не буду робити “дурниць” ? Я відповідно сказала, що вдома буду, але я одразу попередила, що буду дзвонити в Україну дочці, і якщо не можна, то я тоді і йти нікуди не буду, щоб знову не затримували. Але мені сказали, що я можу продовжувати жити своїм життям. І дійсно несподівано повезли додому. Телефони ж мені не віддали, і вони ще попередньо забрали ноутбук дочки з дому й нічого мені не повернули".
Окрім Сєвіль, у Мелітополі працювали й інші активісти із "Жовтої стрічки", окупанти про це дізналися з камер відеоспостереження та постійно у неї випитували інформацію щодо колег:
“ Я ні з ким не контактувала, тільки з адміністратором просто переписувалися. Я знаю, що люди в русі були, але не знала, хто ці люди. А коли мене допитували, показували світлину з того ж приблизно місця, де я робила, але то не моя була. І вони казали, що то фото якогось хлопця, і що моя фотка й того хлопця зроблені з різницею у дві хвилини, і вони думали, що я його бачила.То вони все допитували, хто він. Вони казали, що наче його вже відстежували. І мене коли випустили додому, то я думала, як попередити того хлопця хотіла, що за ним збираються приїхати. Я боялася напряму писати “Жовтій стрічці”, бо мій телефон відстежували. І тоді я придумала: коли з дочкою говорила по відео, я на аркуші написала все, що треба передати “Жовтій стрічці”. Дочка все зробила. Я дуже переживала, щоб встигнути того хлопця попередити. А коли мене вже депортували до України, то я в адміністратора питала, чи все гаразд з тим хлопцем, і вони сказали, що так”.
У серпні 2024 у Сєвіль померла свекруха. А третього лютого 2025 року окупанти повідомили, що за тиждень її депортують, бо вона "неблагонадійна громадянка, небезпечна для суспільства". Севіль каже: вже не опиралася, бо вже нічого не тримало:
"Дали мені підписати три екземпляри документів, що я знаю, що мене депортують і забороняють мені в’їжджати на їхню територію до 2069 року. Мені не дали жодної копії. Забрали мій паспорт, щоб я, мовляв, не сховалася й точно виїхала". Я ще декілька днів ходила на роботу, купила сумки, щоб речі зібрати, а в день депортації зранку побігла ще зробила декілька фото для “Жовтої стрічки”.
11 лютого жінку разом з іншими затриманими вивезли через Маріуполь на російсько-грузинський кордон:
"У міграційній службі так само нас повністю всіх перевірили: відбитки, фотографії, сумки передивлялися, документи всілякі заповнювали, і ми їх підписали. Це вже була депортація. З собою нам жодних документів не дали. Паспорти й телефони були в них. Нас посадили в автобус. Нас було троє, а конвоїрів 8. Нас пристебнули дівчат до дівчат, а чоловіка до чоловіків".
Після перетину кордону волонтери допомогли Сєвіль дістатися Тбілісі:
"Наступного дня я пішла в посольство, щоб зробити паспорт і доїхати до України. Там і з квитками допомогли, а паспорт швидко зробили. Літак був з Тбілісі до Кишинева, а звідти до Одеси, а потім я вже до дочки поїхала".
Нині Сєвіль у безпеці, але постійно моніторить Телеграм-канал "Жовтої стрічки", адже спогади про життя в окупації не полишають. Каже, попри страх і біль, головне, що вона себе не втратила:
“Зараз дуже страшно, коли я йду вулицею, і, не дай Боже, автівка біля мене зупиниться чи під’їжджає, чи просто пригальмовує, у мене починається паніка, і я не можу від цього страху позбутися. Я думаю, що зараз підбіжать, накинуть мішок на голову й знову все повториться. Хоча я розумію, що тут я в безпеці".
Сєвіль вірить в перемогу й якнайшвидше повернення до рідного Мелітополя:
Підписуйтеся, дивіться та читайте головні новини Запорізької області на наших платформах:
Telegram | Instagram | Viber | WhatsApp | Facebook | Youtube