8 травня в Україні відзначають День пам'яті та перемоги над нацизмом. 80 років тому, у 1945-му, Німеччина капітулювала у Другій світовій війні. Україна з перших днів була залучена до бойових дій — від Заходу до Сходу. Сотні тисяч поранених, загиблих, зниклих безвісти. Зруйновані міста та людські долі — горе, котрий принесла Друга світова назавжди закарбувався у пам'яті тих, хто став її очевидцем. Та нині ті, хто вижили у ті роки, знову стикнулися з війною — сучасною.
Суспільне зібрало спогади 104-річної Євгенії Гірник — жительки Запорізької області, котра стала медичною сестрою та рятувала життя поранених бійців. Про жахи війни тодішньої та сучасної — у матеріалі Суспільного.
Про Другу світову війну з перших вуст
1941 рік. Європа, частина Африки та Близького Сходу охоплені війною. 20-річна Євгенія Гірник із Томаківки навчається у Бердянському педагогічному інституті — до омріяного диплома залишився лише один державний іспит. Та всі плани на майбутнє перекреслив ранок 22 червня:
"Раптом ось це повідомлення таке, вранці, рано, оголошення, що війна. Але ми такі були патріоти, нам здавалося, що ми на підборчиках і війну закінчимо за три дні. На другий день ми отримали повістки у міськвійськомат. До цього при інституті була військова кафедра, а ми, дівчата, 25 людей, вирішили закінчити курси медичних сестер", — поділилася Євгенія.
Тоді, влітку 1941 року, у Бердянську розгорнули два госпіталі: один — на базі курорту, ще один — поблизу міської лікарні. Тоді ж почали прибувати перші поранені бійці з фронту:
"Поранених розвантажили із потяга, завели у санпропускник, обробили їх і подавали на другий поверх, у хірургічне відділення. Бої тривали десь під Молдовою та на Заході України. Важкопоранених ми одразу відправляли вглиб країни для лікування. А більш-менш таких, котрих можна було підлікувати і повернути в частину — то ми цим і займались. Цілий ешелон нам привезли поранених. Багато палат було".
Разом з іншими дівчатами 20-річна Євгенія надавала допомогу пораненим бійцям. Дивитись на переломи, осколкові та вибухові травми було найважче:
"Поранені були різні. І важкі, і такі втомлені. Їхні рани по дорозі підкручували бинтами. Боляче було дивитись на них. Перший час було важко. Я розвернула одному, ліктьовий суглоб був, і мені стало погано. Запам'ятався земляк із Токмаківки. Зустрілись, він був студентом і на канікули додому приїжджав. Познайомились у парку, дівчатами там гуляли, і дружили. Аж потім він раптом був поранений".
З часом до побачених жахів Євгенія звикла — дівчина не лише обробляла поранення, але й робила маніпуляції, процедури та працювала у електрокабінеті. Згодом вона попросилася разом з групою легкотравмованих бійців до Запоріжжя — хотіла бодай щось дізнатись про рідних у Томаківці:
"Коли я приїхала у Запоріжжя, вже нічого не ходила через дамбу, через Дніпро на правий берег. Я нікуди не поїхала, передала бійців та повернулась — у мене тут жила тітка. Думала, зайду до неї. Тітки вдома не було, але я зустріла її чоловіка — він сказав, що відправив їх евакуюватися. Місто евакуювалося, ешелон для містян був на Шлюзовій, людей багато було".
Запоріжжя заповнили звуки сирен, бомбардувальних літаків — у серпні почалися бої за місто:
"Заводи евакуювали. Станції залізничні були заповнені всім майном заводським, вивозили станки далі в країну. Людей було багато на вокзалах".
Євгенія повернулася до Бердянська — втім, і це місто готувалося до евакуації. Дівчина поїхала до Росії та Грузії, де була два роки. До Бердянська вдалося повернутися лише у 1943 році — з початком визволення від німецьких окупантів Півдня України:
"Військові моряки поїхали на Бердянськ, ми другим рейсом мали йти. Їхали з нами в цій баржі ще шоферів 16 дівчаток, котрі їхали у Мелітополь. У Мелітополі бої були дуже сильні й довгі. Пройшли район Маріуполя — ми і підірвались на міні. Рибаки нас рятували".
Приїхала Євгенія і в Запоріжжя — місто було важко впізнати:
"Дуже було зруйноване місто. Житлові будинки, театри були розбиті, клуби, палаци культури, сквери — все у страшному стані було".
З часом Євгенію відправили у Карелію, а далі — на Далекий Схід, де дівчина й дізналась про перемогу над нацизмом:
"Коми ми їхали в Ярославську область, в цей час перемогу вже в Німеччині отримали. І "Мир, мир!" закричали. Всі потяги, всі сирени закричали, обіймалися, раділи до сліз, що закінчилася війна".
Зараз Євгенії 104 роки. Жінка, котра пережила Другу світову, знову вимушена бачили жахи війни — сучасної. Та попри все жінка знову з нетерпінням чекає найголовнішого — миру:
"Ніколи б у житті не подумали, що так може трапитись".
Збереження пам'яті про жахи Другої світової війни
Щороку свідків страшних років Другової світової війни стає менше, тож науковці намагаються зберегти їхні спогади. Для цього дослідники проводять усноісторичні інтерв'ю — опитують старожилів Запорізької, Херсонської, Миколаївської, Дніпропетровської областей та АР Крим, розповів очільник наукового товариства імені Якова Новицького Сергій Білівненко:
"Загалом за всі роки опитування у нас чітко зафіксовано, задокументовано, близько чотирьох тисяч опитаних. Але в реальності їх більше, сумарно десь на цифру шість тисяч можна вийти".
Більшість з тих, кого опитали науковці — це жінки, на молодість яких припали роки Другої світової війни:
"В багатьох з них загинули батьки, в багатьох з них спогади повʼязані з тим, як батька забрали на війну. Кращі спогади, але теж, досить трагічні, це про повернення батька з війни. Зустрічалися спогади, що діти не впізнавали свого батька. Йде якийсь військовий, і підходить обнімати, дівчатка: "Я боюся, хто це". І якщо мати поруч, вона каже: "Це ж твій батько". Тобто війна настільки травмувала одночасно і людину, яка була на цій війні, цього батька. І дитину, яка забувала".
За словами Сергія Білівненка, збереглися спогади старожилів і про відступ радянських військ у 1941 році:
"Є унікальні спогади про те, що коли відступали радянські війська, то знаходилися біля, як вони казали, пристані (зараз ми не можемо її локалізувати) знаходилися баржі з зерном. І відступаючі радянські війська облили їх гасом і підпалили, щоб воно не дісталося ворогу. Населення намагалося якись зерно врятувати. І згадувала одна жінка про те, що ще цілий рік було оце обпалене присмалене зерно, яке і гасом смерділо, і паленим було".
Вдалося зафіксувати й спогади очевидців Другої світової війни про спроби заховатися від німецьких окупантів та вберегтися від примусової евакуації:
"Батьки намагалися їх приховати під час активних бойових дій, більшість розповідала, що вони сиділи в окопах. Біля приватних будинків викопували такий як окоп, траншея, їх накривали батьки. Німці проводили евакуацію певну населення, під час бойових дій. І в багатьох спогадах фіксується, що нас, там, з матірʼю, кудись завантажили, і потім кудись пішли і потім їх німці покинули просто і все. І потім вони поверталися".
Зараз дослідники проводжують роботу з опитування очевидців війни, втім нині записують спогади й тих, хто став свідком сучасного повномасштабного вторгнення та окупації:
"Розуміння того, що окупант є завжди окупантом. Він не може принести щастя, визволення. Оце, мабуть, треба не забувати і показувати. Що так, як тоді діяли окупанти, вони так само вчиняють і зараз", — розповів Сергій Білівненко.
Записані спогади запорізькі науковці упорядковують у співпрацю з Канадським інститутом, аби згодом створити базу даних і опублікувати накопичене:
"Є такий жарт, про те що історія вчить тому, що нічого не вчить людей. Військові, враховуючи досвід минулої війни, так само продовжують готуватися і розпочинають нову війну. Вторгнення росіян, які повторювали нацистські вторгнення, а виявилося, що сучасна війна — вона інша. І те, що українці змогли вистояти врешті, зманеврувати".
Підписуйтеся, дивіться та читайте головні новини Запорізької області на наших платформах:
Telegram | Instagram | Viber | WhatsApp | Facebook | Youtube