Військовослужбовець 45-го окремого стрілецького батальйону Ігор Мерецький з Вінниччини у 2015 році брав участь в АТО. З початком повномасштабного вторгнення пішов у військо добровольцем. На той час йому виповнилося 59 років. Та для нього, каже — це не стало на заваді, хоча і за медичними документами був визнаний непридатним до військової служби.
Воював на найгарячіших напрямках фронту російсько-української війни. Нагороджений орденами "Золотий хрест", "За мужність" III ст., медаллю "За військову службу Україні". Кілька місяців тому демобілізувався за досягненням 61-річного віку. Та на цьому, каже, його війна та боротьба за вільну Україну та її перемогу ще не завершилися.
Про важкі бої на Донеччині, населені пункти — назви яких не забуде ніколи, шлях демобілізації та виклики, які постали після повернення він розповів Суспільному.
"Мені було 59 років. Я по фізичному здоров'ю непридатний до служби. Були потрібні мотивовані люди, тому на це увага не зверталась. Єдине, що зразу вони, скільки тобі років? Кажу, що 59. Тоді прохойшов, бо в 60 вони вже не дуже брали. Це навесні 22-го. Але потім в 23-му мені перед моїм 60-річчям сказали, що вже пора додому. Керівництво батальйону написало подання і мені дозволили ще рік служби. Вже, коли мені мало виконуватися 61, знов пішла ця шарманка: "Діду, розуміємо, що тяжко, давай ми тебе переведемо десь в штаб". — В штабі я не зміг. Сказав, що я не буду подовжувати службу".
На початку повномасштабного вторгнення разом із вінницькими добровольцями Ігор Мерецький вирушив в Київ.
"Ми знайшли, що є такий добровольчий батальйон ветеранів морської піхоти "Штурм". Зателефонували, зв'язалися, всі і перейшли туди. Виїжджали розстрілювати колони. Був виїзд на Чернігівщину за Срібне. Заходили, сиділи, чекали. Не завжди був такий улов, що ми колону розгромили, але поодинокі машини ми знищували. Повернулися в Київ, переночували і зранку нас відправили на Лютяж.
25-го дуже був потужний артобстріл, ми почали їх потрохи відтискати. Куди ми встигли зайти — це Дмитрів, Димір і Катюжанка. Побачили, в першу чергу, що в людей дуже багато незрозуміння: вони казали, що голова сільради тікає, залишивши на столі журнали повністю з реєстрацією атовців. І от вони розказували, що просто ті, хто ще з атовців не пішов з дому, от їх забирали. Їх забрали і досі невідомо, де вони і що вони".
Коли в квітні сформувався окремий стрілецький 45-й батальйон, Ігор Мерецький вирушив в його складі на Донеччину.
"Це не було підпорядкування, це окремий батальйон. Було співпрацювання з дружніми підрозділами. Ми приїхали під Новобахмутівку, Константинівка. Звідти в хорошу оптику бачили Донецьку об'їзну. Це дуже-дуже близько було".
Серед населених пунктів, які він ніколи не забуде захисник називає село Степове.
"Це наш другий захід на Донеччину. Це було у жовтні 2023 року. Там доволі складно, розумієте, село йде повздовж від залізної дороги. Поставили одну роту з одного боку села, другу — з другого. А от мою роту, так як вони вважали, що ми найбільш підготовлені, кидали в доволі незручні місця. Загинула дуже близька мені людина, головний сержант роти Олег Рівков — людина, яка дійсно заслуговує названня Героя України. В бліндажі, хоча це був більше настіл від дощу, сиділо шестеро хлопців, треба було висовуватися в прохід і виставляти антену над землею, щоб бути на зв'язку. Так доля розпорядилася, що він собою в цьому проході закрив цих шістьох", — розповів Ігор Мерецький.
Військовослужбовець 45-го окремого стрілецького батальйону Ігор Мерецький. Суспільне Вінниця
Найважчий бій для нього, як розповів захисник, також був у селі Степове.
"Тоді вже був дуже потріпаний батальйон. В нас були здовж посадки два спостережних пункти: один називався "Лавр", інший — "Хантер". У першому — "Лаврі" — були залишки першої роти. На "Хантер" — заходили залишки другої роти. Чую по рації, що до нас гості. Залітає п'ять бронетранспортерів з десантом. А в нас, щоб ви розуміли, на СП-шках десь приблизно по вісім людей. А п'ять БТР з десантом – це по-бідному два взводи. Вони скидають десант в цих залишках села: десь ще стіна більш-менш зберіглася, десь там кусочок дому без криші.
Ми почали відстрілюватися, по можливості знімати цей десант. Коли вони почали ховатися за стінами, тут друге радісне повідомлення: "До тебе наші гості". Прилетіли з 47-ї дуже оперативно, просто позносили ці будинки і залишки вже там ми добивали".
Ігор Мерецький згадує випадок, коли до них в руки потрапив полонений.
"Був в нас один полонений, це контрактник. Нам поставили задачу закопатися під самою колією. Ну, щоб ви уявляли, колія з коксохіму – це 5-6 метрів насип, по якому йде рельса. З одного боку — ми, з іншого — не ми. От ми почали закопуватись, ну він, напевно, або глоду перебрав, або дуже впевнений в собі був. Вирішив прогулятися по цих коліях і побачив, що хлопці копають, як би то, не чекають його. Він рішив спуститися, взяти їх полон. Ну, це закінчилося плачевно. Хлопці вибили того автомата, скрутили й приволокли його. Як зараз пам'ятаю, Борис його звали".
Військовослужбовець 45-го окремого стрілецького батальйону Ігор Мерецький. Суспільне Вінниця
Перший заступник командира 65 окремої механізованої бригади Богдан Гарнага у своєму дописі у Фейсбук про Ігоря Мерецького написав наступне: "Людина, котрій я вдячний, вдячний за його хоробрість, розуміння і вміння. Старшина однієї з рот ЗСУ, який залишався за командира роти під час наступу противника, завжди з бійцями і завжди за них і для них".
"Це була Новобахмутівка, січень 2023 року. Там теж були події, танками нас вичавлювали з наших позицій. Тоді безпосередньо мій командир роти Саша Лінченко був поранений, сам Гернага і прийняв рішення, що йди, приймай роту. Ну приймай роту це було дуже, перебільшено, там залишалося з роти тільки шість людей, але завдяки його організаторським, командним вмінням, все було швидко організовано. Мені в моє підпорядкування дали декілька взводів з інших підрозділів, дали взвод протитанкістів, ми отак от зайняли оборону, вже відступивши на 800 метрів від тих позицій, — згадує військовий.
Росіяни пішли в наглу танками, ну і, звісно, ззаду, на БМП — десант. Танки довго з нами не церемонилися. В нас найпотужніше, що було — це РПГ. Вони до трьохсот метрів навіть не під'їжджали, лупили за сімсот метрів, пів кілометра і просто розбирали наші позиції, як в тирі. Багато хлопців загинули. Найжахливіше, що ми це знаємо і бачили, є свідки, що людина загинула, але тоді забрати її можливості не було. І от ми знаємо, що він загинув, а його оформлюють як безвісти зник. Немає в мене відповіді, як жити. Сім'я, навіть ти їй скажеш, що ти бачив, буде тліти надією, а раптом є один відсоток, що він вижив.
Військовослужбовець 45-го окремого стрілецького батальйону Ігор Мерецький. Суспільне Вінниця
Зараз дуже тяжко про це говорити, дуже. Тих хлопців, з ким ми починалися, з ким ми прийшли, їх вже дуже мало залишилося. Дуже багато хлопців-ампутантів. Дуже багато хлопців з такими пораненнями, що, ну, вони дійсно вже не можуть воювати. Всі мотивовані, всі добровольці, які в квітні формували цей батальйон, вже всі практично інваліди. Все доукомплектування в нас було тільки за рахунок хлопців, які після поранень повертались, наші ж хлопці. Так, щоб нам дали якихось нових мобілізованих, ну це були поодинокі випадки, по 5-10 людей".
Дуже важливо, аби суспільство навчилося поважати тих, хто повертається з фронту та тих, хто нині захищає Україну на фронті, вважає Ігор Мерецький.
"Ставлення наших громадян, не тільки до ветеранів, які зараз там, не тільки до цього, а елементарна повага. Якщо в 9 годин є хвилина мовчання, то будь ласка, встаньте. Встаньте і просто для себе, за те, що його вже немає, чи її немає. Вони віддали своє життя. Просто поважай за те, що ти ходиш по цій вулиці, за те, що в тебе з дітьми все гарно. Просто віддай цю шану".
Підписуйтеся на новини Суспільне Вінниця у Facebook, Telegram, Viber, Instagram, YouTube та Whatsapp