Ярослав із позивним "Гуцул" — молодший сержант мотопіхотного підрозділу 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади. Чоловік родом із міста Рахів, йому 53 роки. До повномасштабного вторгнення Росії він працював у Польщі.
У березні 2022 року Ярослав повернувся в Україну та пішов у військкомат.
Історію військового розповіли на сторінці бригади у Facebook.
Зі слів Ярослава, коли росіяни вторглися в Україну, у нього в Польщі був ще незакінчений об’єкт, який той повинен був закінчити. Проте вже 5 березня о 7-й годині ранку чоловік був у Рахівському військкоматі.
"З моєї бригади третина хлопців теж повернулася в Україну й пішла воювати — це не так уже й мало. Я повертався своїм легковиком і спочатку заїхав на центральний вокзал Варшави. Там панувало сум’яття, купа біженців із України. Але коли я вийшов на середину й голосно крикнув: "Хто в Україну, у військкомат?", до мене відразу підійшло чоловік тридцять. Я в свою машину зміг взяти тільки п’ятьох — четверо сіли позаду і один біля мене", — сказав військовий.
Ярослав одразу потрапив у 128-му бригаду, але спочатку в підрозділ, який більшість задач виконує на певній віддалі від лінії фронту. Однак далі чоловік перевівся в піхоту. З початку повномасштабної війни він був і гранатометником, і механіком-водієм американського бронетранспортера М-113, і навідником кулемета, і командиром відділення.
"Де було найважче? Та всюди працювати треба. На бойових позиціях, звичайно, найнебезпечніше, але я знав, на що йду, морально був підготовлений. Фізично, правда, відчуваю, що вже не те, роки все-таки. Чи не жалію, що пішов у ЗСУ? Це непросте питання. Мені не все подобається, що зараз відбувається в Україні. Деякі рішення влади деморалізують військових. Але в нас у підрозділі все добре — і забезпечення, і командування на вищому рівні. Тому, якщо подумки повернутися назад у Польщу, згадати ту обстановку, то скажу так — я не знаходив собі місця, постійно: сигарета-кава, сигарета-кава. Тому, думаю, зробив би так само", — розповів боєць.
Ярослав як піхотинець часто воює на передній лінії фронту. Найближче до росіян він стояв за 250 метрів.
"Ми чули росіян, як вони готуються вести по нас вогонь. Як тільки гранатометник крикне, щоб попередити своїх про реактивний струмінь із протитанкової гранати, ми теж ховалися в укриття. Тоді сусідню СП-шкуСпостережний пункт. шестеро росіян намагалися взяти штурмом, але їх відбили. Ми теж включалися "в гру" — насипали їм і з кулемета, і з гранатометів. Під час одного бою мене контузило —120-та міна прилетіла за кілька метрів від укриття. Мене відкинуло, прикидало мішками з піском, але все закінчилося добре", — поділився чоловік.
За бойові заслуги Ярослав має чотири нагороди, у тому числі "Золотий хрест" від Головнокомандувача Збройних сил.
"За кого я воюю? За свої традиції. Раніше, ще до 2014 року, я багато років працював у Росії, добре бачив, що там коїться й не хочу, щоб таке було і в нас. Воюю за свою сім’ю, у мене два сини, за маму, котрій 70 років. Відсидітися збоку, а потім дивитися їм у очі й робити вигляд, що я нормально вчинив? Це не про мене", — сказав військовий.
Підписуйтеся на Суспільне Ужгород: Facebook, YouTube, Telegram, Viber, Instagram, Threads, WhatsApp, TikTok