"На війні кожен бачить, ким він є насправді": історія бійця 128-ї Закарпатської бригади Олександра з позивним "Терен"

Військовослужбовець 128 ОГШБр Олександр з позивним "Терен". 128 окрема гірсько-штурмова Закарпатська бригада/Facebook

Олександр — військовослужбовець 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади. Чоловік родом з Ужгорода, йому 34 роки. У 2015-2016 роках боєць пройшов АТО, служив у артилерії. Потім займався бізнесом — працював у фірмі, яка встановлює сцени, світло, звук та великі монітори для різних масових заходів.

Олександр мав хорошу й цікаву роботу, проте в перші дні повномасштабної війни, 28 лютого 2022 року, на свій день народження, пішов у військкомат. Його історію розповіли на сторінці Закарпатського легіону у Facebook.

З початку повномасштабного вторгнення РФ Олександр у складі свого штурмового підрозділу пройшов усі гарячі напрямки, де воювала 128 ОГШБр: оборону на Запоріжжі, штурми на Херсонщині, стримування росіян на Бахмуті, контрнаступ на Запоріжжі, внаслідок чого отримав три контузії та осколкові поранення.

"Найважче для мене було на Херсонщині. Ми проривали передній край росіян в посадках, вели ближні бої. Попереду йшов танк, за ним штурмовики на чотирьох БМП плюс "УР-каГусенична установка розмінування.". Під час одного зі штурмів "УР-ка" поїхала не в тому напрямку, танк став, одна з "BMW" закипіла. Тоді ми пішли вперед на трьох БМП, одна з яких підірвалася на міні, а інші підбили з "ПТУРівПротитанкові ракетні установки.". За кілька днів боїв у моєму відділенні п’ятеро стало "200", а інші — "300". Зрозуміло, що при штурмах втрати неминучі, але це був жах", — розповів Терен.

Під час боїв Олександр неодноразово стикався з росіянами впритул.

"Ми залетіли на БМП у російську посадку, наш взводний одразу став "300", і командування взяв Артур Трофімюк, командир відділення, котрий, на жаль, загинув рік тому. Починаємо зачищати посадку: просуваємося крізь кущі й дерева, стріляємо, збоку горить БМП. І в самому кінці посадки нариваємося на групу росіян з 15-17 чоловік. Ми знищили їх усіх. Потім на нас вилетів "БТР" із намальованою "V" й піхотою на борту. Хтось лупанув по ньому з гранатомета, і піхота посипалася вниз. Частина змогла втекти, когось ми перебили, а "БТР" рвонув геть", — каже військовослужбовець.

Бійцям Олександра часом доводилося приймати складні рішення.

"Наш підрозділ узяв штурмом посадку, після чого надійшла команда рухатися далі й брати наступну. А зі взводу залишилося 12 бійців — вимотаних, виснажених, щойно після "м’ясорубки". Пішли тільки четверо. Посадка довжиною 1,6 кілометра, а в ній, за даними розвідки, 17 росіян. Ми йдемо й не знаємо, що буде через кілька хвилин. На щастя, зліва вже зайшов сусідній підрозділ, а саму посадку перед тим гарно "прокосила" "ШилкаЗенітна самохідна установка.". Тому росіян уже не було, ми тільки закріпилися. Але могло бути зовсім по-іншому. Чи не страшно в такі моменти? Насправді страшно, навіть дуже, але ти рухаєшся, працюєш і на адреналіні не помічаєш страху. А от коли лежиш в укритті, а по тобі працює танк чи артилерія, це набагато страшніше", — розповів боєць.

"На війні дуже важко. А з іншого боку все просто — ти солдат і маєш свою роботу. Якщо штурмовик, то йдеш на штурм, командир відділення — ведеш у бій, медик — евакуйовуєш. Це важка й страшна робота, але вона проста — ти не заморочуєшся, як на цивілці. Тут кожен гартується й проявляє свою сутність, бачить, ким він є насправді", —підсумував Терен.

Підписуйтеся на Суспільне Ужгород: Facebook, YouTube, Telegram, Viber, Instagram, Threads