Світлана Вишневська — керівниця хабу громадської організації "ВПО України" в Тернополі. Волонтерки хабу шиють подушки, білизну для військових, адаптивні сорочки для поранених захисників. Також тут надають безоплатні юридичні консультації, організовують курси з гаджетознавства, діє безкоштовна перукарня, масажний кабінет.
Світлана Вишневська розповіла Суспільному, як вдалося у Тернополі об'єднати переселенців з різних регіонів України.
— З чого усе починалося?
— У громадську організацію "ВПО України" нас запросили волонтерити. У хабі, де ми зараз, був старий закинутий будинок. І ми з дівчатами зробили тут ремонт. Цей будинок став не просто хабом, а будиночком для друзів, тепер ми його так і називаємо.
— Як для вас почалася повномасштабна війна?
Повномасштабна війна для мене почалась у Харкові. Я не хочу про це говорити. Це дуже важко.
— Чи сподівались тоді, що потрапите у Тернопіль та будете волонтерити?
— Я скористалася запрошенням своєї двоюрідної сестри, бо Тернопільщина — це наша земля, я тут виросла, наша родина з цієї місцевості. І ми приїхали сюди Відколи ми тут, то завжди намагалися допомагати, зокрема тим, хто сюди приїхав вперше, хто нічого не знає. Допомагали продуктами. Це була людська допомога за межами будь-якої організації, ділились тим, чим могли.
— Розкажіть про ваш швейний цех у хабі.
— Почалося все з однієї швейної машинки. Моя подруга мені запропонувала забрати з підприємства. Потім друзі зі Львова передали. А далі люди небайдужі давали нам свої старі машинки. Ми їх відремонтували і на них працюємо.
— Знаю, що розпочинали з пошиття лежака для Едварда, вашого улюбленця. Розкажіть про нього.
— У нас була дуже холодна підлога і собака мерзла. Дівчата йому лежака зшили. Із старого светрика, старих ганчірок. Тоді я подумала, якщо моїй собаці таке треба, то і іншим собакам теж. Ми почали шити лежаки для тварин. Ніколи не відмовляємося від допомоги, яку нам пропонують. Це залишки тканини, ниток, фурнітури. Хочемо допомагати та залучити якомога більше людей. Бо війна — це не тільки на сході, а війна в усій країні. Зараз шиємо подушки для військових, адаптивні подушки, адаптивну білизну для військових, які поранені, передаємо у госпіталі, іграшки дитячі. А зараз в нас у розробці є косинка для поранених, будемо передавати у лікарні, бо хлопці потребують.
— Крім швейного цеху, знаю, що налагодили тут роботу безкоштовної перукарні.
— Перукарня — це у нас теж був такий пілотний проєкт. Ми можемо обслуговувати переселенців, звертаються й місцеві. Ми нікому не відмовляємо.
— Також організовується заняття для внутрішньо переміщених українців.
— Бабуся Люба, Любов Андріанівна — вихователька дитячого садочку в Харкові, на вигляд — старенька, але насправді це наш "моторчик", вона дуже класна. І вона займається з дошкільнятами, навчає їх читати, писати, готує їх до школи. Також у нас у нас є психолог Олена, вона з Нової Каховки. Жінка викладає психологію в коледжі і вона проводить консультації, заняття з підлітками. Також волонтерка Аліна проводить заняття з дітьми. Ще в нас є заняття з математики, які проводить викладачка харківського вишу, також є заняття з англійської мови. Заняття з гаджетології. На них багато приходять жінок від 45 років.
— З якими потребами до вас звертаються найбільше?
Звертають з різними потребами, просять допомогти житло, відновити документи, дуже багато людей потребують консультації юристів, у нас працює їх три. І також ми співпрацюємо з багатьма правозахисними організаціями зокрема з Норвезькою радою у справах біженців (NRS). Чим можемо, то тим допомагаємо.
— Тут, у Тернополі, ваш хаб об’єднав жінок з різних регіонів України. З яких саме?
Це, фактично, весь схід і південь України. Але ми ніколи не ділилися. У нас дівчата є, які працюю і родинами тут. Це такі міста, як Запоріжжя, Харків, Краматорськ, Добропілля, Миколаїв, Очаків, Нова Каховка. Кожна з цих жінок ділиться своєю історією і це об’єднує, особливо те, що в кожної з нас, практично, чоловіки або діти служать в ЗСУ. Тому ми підтримуємо одна одну.
— Ви працюєте тут 24 на 7. Чи не втомлюєтеся, що допомагає переносити ці скрутні часи?
— Надія, що всі ми повернемося додому. Кожен маленький крок — це крок до нашої перемоги.
