Юрій Філіпович з Одещини став на захист України в перший день повномасштабного вторгнення. Захищав країну на Херсонщині. На війні чоловік втратив брата. За його словами, від зневіри його врятувала жінка з Тернопільщини. Свою історію сержант 28-ї окремої механізованої бригади розповів пресслужбі Чортківської міської ради, яка опублікувала її на своїй сторінці в Фейсбуці.
Побачив я брата вже у могилі
"З Чортковом та цією громадою мене поєднало одруження мого молодшого брата Дмитра Філіповича з жителькою села Біла. Роками дружили сім’ями, їздили один до одного у гості: я до нього на Чортківщину, він до мене на Одещину. Але війна все змінила. Я пішов до війська у перший день, брат — трошки згодом. 4 грудня 2022 року Дмитро загинув на Донеччині. Я у той час воював теж на тому напрямку, між нами було якихось сто кілометрів, але ми так і не зустрілись. Бо військо — це коли ти вже не належиш собі, ти на "робочому місці" 24/7, там по-іншому не буває. Це тут, у тилу, ми о 17 чи 18 годині вийшли з роботи і повертаємось до сім’ї, плануємо відпочинок з друзями. А там, на жаль, такої розкоші у нас немає. Тож побачив я брата вже у могилі".
І лише вона мене врятувала
"Я би ніколи не міг подумати, що все вийде так. Під час великої війни я остаточно розлучився зі своєю дружиною. Вона теж військова, до речі, медик. Я міг взагалі не служити, оскільки в неї контракт із ЗСУ і у нас є неповнолітня дитина, але такого варіанту навіть не розглядав. Що трапилось далі? Розлучення, загибель брата, постійні важкі бої, відсутність ротації. Я був у дуже важкому морально-психологічному стані. Випадково познайомився із жителькою с. Біла Олександрою Савіцькою, у котрої теж загинув чоловік. На площі є банер із його фотографією та біографією. І лише вона мене врятувала. Своєю підтримкою, добрим і влучним словом. Я повертався із похорону свого брата знову на фронт і подумки просив Бога, щоб він допоміг мені не перетнути межу, не перетворитись із людини на звіра, бо стільки у мене було злості та ненависті до ворога", — розповів Юрій Філіпович.
Вона — моя споріднена душа
"Олександра мене підтримала, ми у телефонному режимі спілкувались. Вона завжди знаходила правильні слова. І з часом я почав відчувати, що вона — моя споріднена душа. І коли я через пів року приїхав у відпустку, ми зустрілись, краще познайомились і зрозуміли, що хочемо бути разом. Станом на сьогодні я збираюсь купити будинок у Білій. Так вийшло, що Дмитро, який загинув, звів двох інших людей".
По тобі гатять зі всієї можливої зброї
"На війні я починав бойовим медиком розвідувального взводу, потім побачив війну з іншого боку, потрапивши у піхоту. Коли ми звільняли Херсонщину, сам виявив бажання стати протитанкістом, бо відстань до ворога була досить велика, а війну "рухати" потрібно було. І я хотів бути частиною якраз цього руху. Війна тоді на Херсонщині, якщо порівнювати зараз із тим, що на сході, дуже сильно різниться. Хоч нас і "крили" зі всього, що тільки у них було, але не було стільки їхніх "м’ясних" штурмів, не було стільки контактних боїв, не було FPV-дронів. Тоді ворог зрозумів, що виходу на Херсонщині у нього немає, тож почав втікати. 120 км за 8 днів у Херсонському наступі ми пройшли! Ввечері "закопуєшся", по тобі гатять зі всієї можливої зброї і лише десь далеко чуєш, що їхня важка техніка відходить. Вранці встаєш, а ворог вже на 40 км відійшов. Всі до одного автомобілі у людей забирали, щоб швидше втекти".
Роби як я, іди за мною
"Зараз, коли нас перевели на східні рубежі, там все зовсім по-іншому. Ми ж південна бригада і коли нас перекинули на схід, багато хто не захотів воювати на цьому напрямку, бо тут зовсім інша специфіка, багато "ждунів" у селах, які не допомагають нам робити свою роботу. Дуже важко з мотивацією особового складу. А я ж сержант, це власне якраз і моя робота. Девіз: "Роби як я, іди за мною". Завжди контролюєш, щоб хтось не загубився, щоб не залишили пораненого, завжди ведеш людей вперед. А люди дуже різні трапляються".
Більшість людей живе так, ніби у нас немає війни
"Вважаю, що в тилу дуже багато недопрацювань. Більшість людей живе так, ніби у нас немає війни, ніби вона торкається лише якоїсь певної касти, а не всієї нації. Тому часто буває, що до мене у підрозділ приходять нові люди — дорослі та зрілі чоловіки, які, здавалось би, все мають чудово розуміти та вміти відділяти зерно від полови, а на ділі — все навпаки. Доводиться пояснювати їм, чому і за що ми воюємо, чому саме на цьому напрямку, що таке лопата і що з нею робити. Просто не перестаю дивуватись. Нам усім треба зрозуміти одне — ворог ніколи і нікуди не дінеться. Можете називати цю битву війною добра і зла, білого і чорного, світла і темряви, неважливо як. Це повністю різні світи. Вони гібридно воювали з нами завжди: асиміляція, репресії, голодомори, поширення свого "язика".
У мене немає права загинути
"Якщо ви думаєте, що підете захищати країну тоді, коли ворог прийде у ваше місто чи село — це дуже велика помилка. Тоді вже буде пізно. До війни треба готуватись всім і вже. У нас не вистачає водіїв, вдумайтесь, а ще механіків, операторів, зв’язківців. А ще дуже боляче, що значна людина людей вважає військових уособленням війни. І якщо з нами не спілкуватись і нас уникати, то ніби і війни немає. Але я бачив сотні будинків, де люди, втікаючи, залишали абсолютно усе. Я бачив у очах цих людей одне — прохання про допомогу. Тоді вже ніхто не думав про два чи три поверхи будинок, про статки і все решта. А щодо себе, то знаю одне — у мене немає права загинути. Бо мені треба передавати свій досвід, який я здобув за 2,5 роки на війні, своїм солдатам. І передати досвід своїм дітям, бо ж хто їх навчить, як не я?", — сказав військовослужбовець.
