Мистецтвознавиця, голова громадської організації «Мистецьке об'єднання «Символи ідентичності»», кураторка та ініціаторка міжнародного проєкту «Знаки ідентичності» Каріна Гаєва розповіла про давнє мистецтво вибійки — ручного друку на тканині, яке сьогодні повертається як символ нашої стійкості. Про унікальність цієї техніки, особисті історії в орнаментах та експозицію, яка об'єднала понад 20 країн світу, а зараз експонується у Тернополі, Каріна Гаєва розповіла в ефірі Українського радіо Тернопіль.
Сьогодні поговоримо про традицію, яка об'єднала українців від Японії до Сполучених Штатів, а відтепер її можна побачити і в Тернополі. Мова про давнє мистецтво вибійки – ручного друку на тканині за допомогою різьблених дошок. У нашій студії мистецтвознавиця, голова громадської організації мистецьке об'єднання «Символи ідентичності», кураторка та ініціаторка міжнародного проєкту «Знаки ідентичності» Каріна Гаєва. Каріно, проєкт «Знаки ідентичності» об'єднав українців у всьому світі. Як виник задум і чому саме вибійчаний рушник став таким символом об'єднання?
Міжнародний мистецький проєкт «Знаки ідентичності» об'єднав українців з 22 країн світу, які на День Незалежності України, 24 серпня 2025 року, створили колекцію вибійчаних рушників 21 століття. Чому вибійка? Проєкт має декілька цілей на меті, і вибійка – одна з них.Чому саме вона? Тому що для мене цей медіум вже знайомий. Я з 2017 року працюю з вибійкою, імплементуючи її в дизайн власного одягу. До того ж, вибійка – це не виключно українська техніка, вона в Україну прийшла в 11 столітті, але це техніка світова, і з 2018 року вона є під охороною ЮНЕСКО в різних країнах. Україна теж долучилась до цього списку з лемківськими хустками, але техніка зареєстрована в таких країнах, як Австрія, Німеччина, Чехія, Словаччина і Угорщина. Тобто, це ще раз є доказом того, що це світова техніка, а отже, Україна була в контексті світової культури, є і буде. Тому вибійка стала цим предметом проєкту.
Що для вас особисто стало таким поштовхом до того, щоб запустити настільки масштабний проєкт під час війни?
У мене є особиста історія з цього приводу. У 2022 році з повномасштабним вторгненням я виїхала за кордон, одразу поїхала до своєї мами в Австрію. Я мала малих дітей, малу донечку 5 місяців. Так вийшло, що ця тимчасова історія продовжувалась майже два роки, але наприкінці 2023 року я повернулась вже в Київ остаточно. Тому, що Україна і Київ для мене — це місце сили. Але за той час, поки я перебувала в Австрії, я зі своєю сестрою-близнючкою відвідала і Академію мистецтва у Відні. Також інтегрувалася в мистецьке, європейське середовище. Але навіть це не стало причиною того, щоб залишитися. І коли я повернулась, то я вирішила, що треба робити якусь велику справу. Життя набуло зовсім інших обертів. І особисте життя, і творче життя. Щось померло, а щось нове народжувалось.
І також поки я була за кордоном, я стикнулась з цією п'ятою хвилею еміграції, яка зараз триває, з українцями, які виїхали вимушено тимчасово за кордон. І це зовсім інша якість українців, не така, яку до цього бачили європейці. Познайомившись особисто з деякими представниками, я зрозуміла, що не тільки в Австрії, не тільки в Відні, а і в інших країнах, в інших містах, от такі самі українці. Дуже не хочеться втрачати з ними контакт. Тому цей проект в першу чергу має на меті об'єднати всіх українців, світове українство навколо традиції, але, зокрема, ми об'єднуємо навколо цінностей, навколо української ідентичності, яка формується зараз. А ті українці, які виїхали, вони є безпосередні носіями цієї сучасної української ідентичності. Зараз вже я зареєструвала громадську організацію. І така в нас команда прям з усієї України. Це і Тернопіль, і Кривий Ріг, і Київ, і світ.
Тепер, власне, про саму техніку. Ми асоціюємо український рушник як вишивка на полотні. Що таке вибійка, напевне, не всі знають. Що ж це за така техніка? Наскільки вона давня, і наскільки вона не втрачена в Україні?
Це техніка декорування тканини за допомогою штампа кліше і фарби. Як я вже сказала, вона прийшла в Україну в 11 столітті, але, насправді, це техніка набагато давніша. Тобто вона існує може з другого тисячоліття. З того моменту, як людина почала декорувати і прикрашати світ навколо себе, виходити в цю площину мистецтва. Примітивного мистецтва, наївного мистецтва, первісного мистецтва. Тобто це набагато раніше з'явилось, ніж вишивка. Вибійка прийшла в Україну і в Європу, зокрема, зі Сходу. Це тканини, які мають в собі східні орнаменти, східні мотиви. Отже, канонічна ця техніка відбувалась за рахунок дерев'яних штампів. Штампи змачувалися фарбою, потім притискались до тканини, або навпаки прокочувалась тканина по штампам, по таким різьбленим дошкам. В Україні ця техніка існувала майже по всій території і має дуже різні назви. І димка, і друкованиця, і набойка, і вибійка. Були такі майстри-крашельники, які ходили, це були переважно чоловіки, вони надавали вибійчані послуги. Приходили в село, зі всім, що потрібно, і пропонували задекорувати тканину, домотканну, тій чи іншій господині.
Національний музей декоративного мистецтва України, який знаходиться на території Лаври, зберігає найбільшу колекцію вибійчаних творів, тканини, і знаряд для праці, і самі штампи, і дошки. Але вибійка потрапила в музеї як етнографія, тобто вона не потрапляла як щось дуже цінне, естетичне, привабливе, або щось складне, як складна техніка. Її збирали як етнографічні артефакти. І самі музейники говорять, що вишивка – це було круто, а вибійка – це таке було щось швиденько і трошки бідненько. Тому, що особливо не треба було ані якихось додаткових здібностей, ані дорогоцінних ниток чи бісеру. Тому, власне, вибійка існувала по всій території, серед різних верств населення і не завжди заможних. Це проста техніка для простих людей, для ужитку в побуті. Це скатертини, такий домашній текстиль, і чоловічий одяг, і нижній одяг, плечовий одяг.
От сучасні майстри, як вони роблять ці штампи, і на яких матеріалах працюють, якими тканинами, барвниками?
В Україні є декілька майстрів, деяких я знаю. Є і в західній частині України, і в східній, і в центрі. Прекрасний такий бренд «Зерно», який це більше робить комерційно. Це натуральні тканини, фарбники.
Це можуть бути або олійна фарба, або акрилова фарба для тканини. Канонічна техніка «Лаудрук», яка зареєстрована у 2018 році. Там використовувалася натуральна фарба «Індіго». Але є замінники, інші фарбники для тканини. Дошки також виготовляють з дерева, але я тут пішла трошки вперед, або не вперед, а може в іншу сторону, не канонічно. Тобто я виготовляю штампи для вибійки на 3D-принтері. Для мене це така сучасна складова, скажімо, щось передове. Бо техніка вибійки завжди була про технологію, про розвиток, про майбутнє. Не тільки про декорування і сакральні символи і сенси.
Наскільки поширеною була вибійка, скажімо, 100 років тому? І чи опинилась вона на межі зникнення, чи вона була постійно? Наприклад, в радянські часи?
На початку 20 століття в селі Оленівка Київської області Варвара Ханенко, зокрема, розвивала мануфактури і серед ремесел, які вона розвивала, була також вибійка. Ми знаємо, що Василь Кричевський, наприклад, в своїй практиці декорування інтер'єру навіть, вибійку використовував. І розробляв навіть зображення для тканин, які потім декорувались, виготовлялись хустки. Ці хустки продавалися за кордоном.
Тобто це початок 20 століття якраз є таким бумом вибійчаного мистецтва серед митців. І вже створюються нові авторські роботи, авторські зображення закладаються, переосмислення на основі старих або зовсім інше таке, новаторське. Це кінець 19, початок 20 століття.
Тобто вибійка розвивалась якраз в цей період. Що з нею потім трапилось? Я думаю так, що більше не радянська влада її вбила, вона скоріше перейшла в промисловість, на мануфактури потім ця техніка перестала бути ручною і стала вже механізованою. Її технологія поглинула. Зникла вона не через це і навіть не зникла, а трансформувалася в більш такі промислові масштаби. Сьогодні те, чим займаються проекти, чим займаюся я, ми відновлюємо саме ручну техніку друку вибійки. Тому що, коли змінюється контекст, сам погляд на той чи інший медіум, він теж змінюється. Тобто, якщо свого часу, початок 20 століття, вибійка порівняно з вишивкою ручною, коштовною, була простою і невибогливою, то зараз порівняно з машинною вишивкою, з глобалізацією, вже ручна вибійка і відбитки набувають зовсім іншої цінності. Це вже щось стає таке дуже важливе, дуже особисте, дуже сакральне.
А от є регіональні особливості? Ви сказали, що була поширена вибійка по всій території України. А, скажімо, вибійка Поділля чомусь відрізняється від вибійки Слобожанщини?
Вона так само відрізняється, як і вишивка. Немає категоричного розподілу, що тут вона була така, а тут зовсім інша. Це, в першу чергу, треба зрозуміти, що вибійка діяла не за принципами вишивки. Історія знає і вибійчані рушники, де зображення компонувалися з окремих зображень, які мають сенс. Наприклад, рослинні орнаменти або те ж саме дерево життя, воно теж зображалося в вибійчанні техніці. Але здебільшого вибійка використовувалась в стилістиці патернізації тканини. Тобто, були такі спідниці димки, наприклад, які забивалися дуже дрібним малюночком, такі чорні крапочки, які здалеку виглядали, як наче, дійсно, димка – це саме та назва, яку ця спідниця справляла враженням. І тому вибійка – це, скоріше, було про якісь такі маленькі зображення, які переходять в патерн безкінечний на тканині. І ці зображення, здебільшого, були рослинні, квіточки, плюс-мінус скрізь однакові. Тобто, тут не можна сказати, що є якась дуже така регіональна різниця. Скоріше, є всередині самої вибійки різні принципи. Тобто, є спідниця димка, є декорування хусток, і воно зовсім за іншим принципом діє. Є декорування чоловічого одягу, є плечового одягу, наприклад, в дрібний малюночок. В музеї в Тернополі також є і штампи вибійчані, і тканини вибійчані. Тобто, це свідчить про те, що вибійка була скрізь, тому що вона зберігається майже в кожному історичному або етнографічному музеї України. І в Дніпрі, і в Києві, і в Тернополі.
Що зображають? Які сенси закладають у вибійку? І чи вони трансформуються в 21 столітті? Чи з'являються якісь нові сенси?
Так, я б сказала, що зараз якраз ми оперуємо вибійкою як технікою, яка через знакову систему транслює дуже конкретні сенси. Чи раніше в ці символи, в ці знаки, які зображували символи, чи вкладались в них сенси, це, достовірно, ми не знаєио, ми можемо собі тільки уявити про це. Але на мою думку, в тому і є різниця, що раніше вибійка була як суто декоративний елемент прикрашання, можливо, без сакралізації, без такої символічного значення, на відміну від рушника вишитого, то зараз це зовсім інший підхід. Техніка лишилась та сама, але підхід змінився. Кожен штамп щось символізує і означає. Це не просто декорування паттерном заради естетичного впливу. Це передача і носій пам'яті, чи носій сенсу, який створює вже більш глибоку картину і уявлення про світ, ніж раніше. Хоча, звісно, ми можемо говорити про те, що все мистецтво і декоративно-вжиткове мистецтво, воно створювалося, і те, що не було у вжитку, а, скажімо, те, що дійшло до наших часів у гарному стані, все це мистецтво, воно є втіленням світогляду. Це не просто утилітарна річ, не просто таріточка, не просто тканина. Це світоглядна модель того часу для українців. І оце дуже важливо розуміти, що це не той світ, який був, а це той світ, який вони уявляли мав бути. І вся орнаментика, вона про це.
І от ми так детально розказали вже про цю техніку вибійки, в результаті дійшли до інформприводу нашої сьогоднішньої зустрічі, адже виставка зараз діє у Тернополі. Де саме і що можуть люди побачити, і до якого числа?
Принагідно запрошую. Колекція вибійчаних рушників 21 століття розміщується в торгівельно-розважальному центрі «Подоляни». Виставка вже діє, вона знаходиться в атриумі самого торгівельного центру. У великому просторі з величезною стелею і тому наш пʼятиметровий журавель здіймається на висоту три метри, а поряд з ним рушник, який до нас приїхав зі Швейцарії. Це колективний рушник, який створювався також у рамках проєкту. Всі 30 рушників з описами, з QR-кодом переходом на сторіночку, з експлікацією і іменами всіх учасників-авторів.
