Олександр Руднєвський мріяв про доньку. Проте не дожив пару днів, аби дізнатися, хто народиться у нього з дружиною. Чоловік загинув під Вугледаром навесні 2024 року. Історію Олександра Суспільному розповіла його дружина Ірина.
Двомісячна Саша спить у візочку. Ірина Руднєвська з нею та старшим сином Артемом майже щодня виходять на прогулянку до місцевого скверу, що поруч з їхнім будинком. У 2018 році саме тут вона познайомилася з майбутнім чоловіком Олександром.
"Звела нас доля від болю особистих стосунків, ми зустрілися чисто підтримати один одного і як виявилося, це було кохання і ми його несли, доки війна це не порушила. Саша мій був дуже вірною людиною, був дуже працьовитий, в нього були золоті руки", — згадує Ірина Руднєвського про загиблого чоловіка.
В цивільному житті Олександр займався виготовленням меблів, а також працював в охороні на підприємстві, розповідає Ірина. Звідти в лютому 2023 року чоловіка і мобілізували.
"Призваний тоді він був у відділення зв’язку, записаний як водій третього відділення 2-го взводу третьої роти 58-ї мотопіхотної окремої бригади. Але бригада була під командуванням 72-ї бригади Чорних запорожців", — розповіла жінка.
Після навчання Олександр служив на Сумщині, у Білій Церкві та Житомирі. Потім їх направили на Запорізький напрямок, а згодом у вересні 2023 року – на Донеччину, де він був поранений.
"Його направили до лікарні в Харківську область, я до нього поїхала і там весь тиждень, що він лежав після операцій, я знаходилась з ним. Після поранення йому дали ще відпустку 10 днів і це був останнім раз, коли ми його бачили і він дуже не хотів їхати тоді", — згадує Ірина.
На Донеччині Олександр часто по кілька днів був без зв’язку, розповідає Ірина: "Вони тримали позиції по 2-3 дні і сили були не рівні. Бо він говорив, що нас четверо на позиції, а їх може наступати 8 або 12 і штурми лише збільшувалися.Часто він писав зранку, коли приходив і з’являвся зв'язок, що сьогодні знову був штурм, у мене друге день народження і так він писав декілька разів. Навіть та доба, яку ми були не на зв'язку, я все одно йому писала, вночі писала. І оці золоті дві галочки, які ти прокидаєшся о 5 ранку і дивишся на телефон, розумієш, що є дві галочки, тобто повідомлення доставлено. Він його ще не прочитав, але телефон у нього в руках, він вийшов. Це було щастя і більше нічого не треба".
В грудні 2023 року Ірина дізналася, що вагітна: "Якось так сталося, що Бог подарував нам цю дитинку, хоч ми рідко бачилися. На Новий рік я зрозуміла, що вагітна. Він мені ще казав: тільки зроби мені, щоб я бачив, як ти змінюєшся кожен місяць, тиждень, як росте моя дитина. Я максимально робила фотографії, якісь коротенькі відео".
У квітні після УЗД жінці стало відомо, що у них народиться донька. Олександр не встиг про це дізнатися: посилка з конвертом, де був результат УЗД, до нього не доїхала. 12 квітня Олександр на три дні заступив на бойові позиції. Після повернення звідти чоловік мав, як і завжди, написати повідомлення Ірині. Але того вечора вона його так і не дочекалася: "В неділю ввечері я бачу, що 8-9 годин, а немає від нього повідомлень, я відправляю свої, і бачу, що вони не доставляються. І я писала всю ніч".
Ірина розповідає, 15 квітня – день їхнього знайомства, тому готувала привітання для чоловіка. У цей день, коли вона була на роботі, їй повідомили, що Олександр загинув: "О 15:02 мені дзвонить незнайомий номер, мені кажуть: Ірина Миколаївна, вас турбує ТЦК. І все, і я пам'ятаю, що я не відчуваю ні рук, ні ніг, ні тіла. В мене темніє в очах, трусяться руки. Вони кажуть: тримайтеся. Я сіла на асфальт там, де стояла і сиджу нічого не розумію. Кажуть: він загинув. Я не знала, що робити. І тоді вже я сказала що я вагітна, щоб хоч десь мене зупиняли, бо хотілось кричати, не знаю, весь світ перевернути хотілось".
Через три дні – 18 квітня Олександра Руднєвського поховали на Алеї слави Баранівського кладовища в Сумах. Для сина Ірини від першого шлюбу Олександр став батьком, його втрату 12-річний Артем переживає складно. Ірина говорить, хлопець швидко подорослішав після поховання: "Він був великою підтримкою і для мене, і для дитини. Він його навчав максимально як іти по життю. Бо це хлопчик і йому потрібна батьківська любов. Він часто згадує його, особливо тепер, часто бере його речі. Каже: мамо, можна дістати його речі? Кітель його, якісь елементи з бойового завдання. Він виймає, одягає".
2 вересня – майже через 5 місяців після загибелі Олександра Ірина народила доньку та назвала її на честь батька.
"Вона буде пам’ятати і знатиме, що вона названа на честь свого тата, бо тато був героєм, тато був захисником. Вона повинна гордість нести за те, що так названа. Я хотіла, щоб у неї були очі як у таті – голубі, і вони у неї голубі. Я сподіваюсь, вони не зміняться. Вона схожа на тата і я розумію, що це Саша, іншого б імені і не було. Саша, саме Саша", — ділиться Ірина.
"Я не змогла це все виплакати, викричати. Десь всередині бережу цей біль і він буде завжди, втрату цю не можна так просто забути. Це та втрата і біль, з якою прийдеться жити", — говорить жінка.
Суспільне збирає історії загиблих військовослужбовців із Сумщини. Аби люди пам'ятали та знали своїх героїв, пишіть нам у приватні повідомлення Instagram або Facebook.
Читайте Суспільне у Telegram та WhatsApp
Долучайтесь до нашої спільноти у Viber
Підписуйтеся на наш Instagram