Підприємець Богдан Некрасов – корінний мешканець Білопілля. 19 квітня 2024 року він вважає своїм другом днем народження. Того дня чоловік вийшов зі свого магазину і потрапив під російський обстріл – саме у цей момент прилетів російський снаряд. Чоловік отримав важкі поранення ніг. Як вдалося вижити, чоловік розповів в ефірі Українського радіо Суми.
Перший снаряд якраз, чи так мені пощастило, чи не пощастило, але прилетів якраз по мені. Від мене пролунав вибух десь на відстані 1,5 метра. Мене завалило. Я прийшов до тями від того, що в мене свист у вухах, тиск, глянув на праву ногу – її не було. Тобто вона була, але ледве трималася, тіліпалась. Була сильна кровотеча, я заткнув артерію пальцем і почав розгрібати другу ногу від цегли. Побачив, що вона теж розвернута, але вона більш-менш ціла, я витягнув її з під цегли.
Я стукав, кликав на допомогу, кричав, але ніхто не вийшов
Ну думаю, що треба ж вилазити з під завалів, тому що тут уже точно мене ніхто не знайде і шукати не буде. Ну і почав повзти. Думаю, підповзу до дверей в магазин, туди зазвичай люди збігалися, коли були вибухи чи повітряна тривога. Тобто, там точно були люди. Підповз і почав стукати у двері (це центр міста). Я стукав, кликав на допомогу, кричав, але ніхто не вийшов. Я кричав: "Допоможіть чи дайте хоча б турнікет". Але так ніхто й не вийшов. Єдині хто вибігли на мій крик – це дівчата з іншого магазину. Я попросив винести мені турнікет. Дівчина принесла турнікет, але сказала, що накладати його не вміє. Я сказав, що сам все зроблю. Наклав собі турнікет і все і почав чекати швидку допомогу.
Турнікет наклав на праву ногу – там була велика кровотеча, кров била фонтаном. На ліву ногу вже мені військові медики наклали турнікет. Хоча, напевно він там і не потрібен був. Там був перелом, але кровотечі критичної не було.
Телефона якраз у мене не було. Я залишив його в магазині. Вийшов без телефону. Швидку викликали там багато хто. Тоді вже почали люди підходити. І вони також почали викликати швидку. Потім підійшли з прокуратури. Я бачив, що підходили з поліції, мер також прийшов. Щоправда, спочатку він мене не впізнав. Бо, напевно, я мав не дуже класний виглядав (сміється, – прим. ред.).
На швидку допомогу чекав хвилин 15 точно, а можливо й довше. Хоча мені пощастило, що мене забрала військова швидка допомога. І мене повезли в білопільську лікарню. І саме там мені надали першу допомогу. Надали дуже професійно і швидко. Ну, знаєте, як показують за кордоном.
Щойно мене привезли, там на мене вже чекали. Стояли уже всі лікарі і відразу почали все робити: усе чітко й професійно. Тут турнікет попустили, тут мене миють, відразу підключили кров, крапельниці. Одним словом – молодці. Сказали мені, що якби відразу повезли на Суми, то могли б і не довезти. Бо в мене великі крововтрати були, дуже великі. А ще й легеня була пошкоджена. Я почав задихатися. Знову ж таки, білопільські лікарі пробили, ці трубки поставили і я почав дихати.
А зараз же, як працює швидка. Викликаєш її з Білопілля, вона їде із Сум і забирає на Суми, а не в Білопілля. І це мені пощастило, що мене забрала саме військова швидка й доставила у місцеву лікарню, де мені надали першу допомогу. Із Сум реанімаційна швидка потім приїхала. Але я вже був стабільний.
З мого магазину метрів 20 точно проповз. Але ж я ще пальцем тримав артерію. Заткнув пальцем і повз, повз і кричав. Основне у цей момент – критично думати. Я відразу зрозумів, що правій нозі все, її не врятувати. Було видно, що вона просто тяглася за мною. Але болю не було, нічого не боліло, взагалі. Чи може я просто відключився, чи був якийсь больовий шок. Ліва нова була зламана, п’ята була вивернута наперед, але вона була більш-менш ціла.
Вчився накладати турнікети, тампонувати рани та зупиняти артеріальні кровотечі
Свого часу хлопці з ДФТГ попривозили і пороздавали турнікети по усіх магазинах і установах, якраз перед цими обстрілами. Такий же турнікет був і в мене в магазині. Раніше до нас у місто приїздили тренери, мабуть, американці. Вони проводили ці тренінги з надання першої допомоги – через дорогу від нас, у підвалі. Навчали накладати турнікети, тампонувати рани, зупиняти артеріальні кровотечі і таке інше. І я вирішив, що також піду повчуся.
Поки вони у нас були, увесь час ходив, щоб удосконалювати свої вміння. Мені тренер сказав, що я все чітко роблю – все правильно і на руку, і на ногу я накладав турнікет. У мене все ідеально виходило.
Якби не ходив на тренінги, навряд вдалося б самому справитися. Я взяв палець дівчини Наді, що дала мені турнікет, затиснув свою артерію, доки накладав турнікет. Я усе намагався тримати на контролі. Увесь процес. Вже потім Надя мені розповідала, що я постійно запитував, як я виглядаю, чи дуже блідий. У такій ситуація найголовніше – не втрачати свідомості, не відключитися.
Втім були такі моменти, коли я відчував, що все, немає сили триматися, мені навіть добре вже було. Але брав себе в руки з останніх сил і казав собі: "Ні, ні, не спати, тільки не відключатися. Потрібно триматися". Коли мене привалило і я прийшов до тями, я відразу оцінив ситуацію: з ногами усе було ясно, я себе усього, як міг, рукою оглянув – наче цілий, голова ціла, а отже жити буду.
На усі 100% переконаний, що буду ходити
З того часу пройшло вже два місяці, навіть трішки більше. Просто мені не пощастило. Якби це був не перший вибух. Та й взагалі, кажуть, що півтора метра – це диво, що залишився живий і відбувся такими пошкодженнями. Вибух пролунав поруч. На сьогодні в мене пневмомоторекс і паратравма. В голові пищить, але все нормально. Головне, що я живий. От тільки немає ноги. Але я налаштований позитивно. На усі 100% я переконаний, що буду ходити.
Дружина все відчула відразу, як тільки продавчиня з магазину зателефонувала і сказала, що вибухи у Білопіллі. Вона відразу відчула, що зі мною щось сталося. Ну і почала бити на сполох. Не знаю, звідкіля прийшло їй це відчуття. Може тому, що ми вже 30 років прожили разом.
Чому мене ще у лікарні, під час народження назвали Богданом, бо я народився майже мертвим. Матері сказали, що або ж виживе, або ж ні. Але я таки вижив. І вже двічі. А отже якісь важливі справи ще не доробив, не усі функції виконав на цій землі.
Авторка – Валентина Погорєлова.
Читайте Суспільне у Telegram
Долучайтесь до нашої спільноти у Viber
Підписуйтеся на наш Instagram