Демобілізувався зі строкової служби, яка тривала 3,5 роки – 22-річному Максиму Мусієнку з Сумщини за цей час довелося і країну захищати, і побувати в полоні. Про службу, пережите у російській неволі та плани на майбутнє розказав журналістам Суспільного.
Максим Мусієнко демобілізувався після трьох з половиною років військової служби. З початку квітня юнак перебуває у рідному місті – Конотопі. Згадує, як починався його військовий шлях. Раніше, говорить, закінчив Конотопське профтехучилище та вступив до харківського вишу на інженерну спеціальність: "Я вступив на бюджет, все було нормально. Перейшов на другий курс і буквально не зміг приїхати на першу сесію, тому що мене забрали на строкову службу".
5 грудня 2020 року, згадує Максим, після курсу молодого бійця, він прибув на місце служби – до міста Вовчанськ, Харківської області: "Я приїхав саме в це місце і саме в цей день треба було розгрузити 5 чи 10 тонн картоплі — добре так приїхали, вчасно (сміється, – прим. ред.)".
Там, у прикордонному загоні, прослужив рік. Після цього Максима перевели в інший населений пункт Харківщини – Миколаївку: там юнак і зустрів повномасштабну війну. "Неочікувано для себе : я скептично відносився до цього, я думав, що нічого не буде, не буде ніякого вторгнення. Через це я теж не сильно боявся, коли мені сказали, що збираємо речі та відходимо. Я просто робив те, що мені сказали", – пригадав хлопець.
На момент переводу у Миколаївку, служити Максиму залишалося менш як два місяці – хлопець, говорить, рахував дні до "дембеля": "До мого дембеля там залишилося 50 днів буквально, це по моїм підрахункам. Я так зважував, що маю звільнитися приблизно 15 квітня".
Але поїхати додому не встиг – військовослужбовець потрапив у полон: "Я був у своїй колеги вдома, це було 15 березня, приблизно п'ята вечора. До будинку під'їхали військові російські, вони вже знали, що я там, тому попросили вийти з ними поспілкуватися, я вийшов. Трошки поспілкувалися і вони попросили мене взяти свої речі і проїхати з ними. Я вирішив не брати всі речі, вирішив, що візьму тільки паспорт і телефон, вийшов до них. Сів у машину і там побачив строковика, з яким був в наряді до цього. Поряд з цими військовими був теж контрактник, він був старшиною у нас на підрозділі. Ну ми сіли в машину і поїхали на наш ІПС, там, де я більшу частину своєї служби до потрапляння в полон служив".
На той момент пункт був вже під російським контролем, розповів Максим контролем. "У нас забрали телефони, після чого ми знову сіли в машину і поїхали в напрямку кордону. Там з нами провели первинну бесіду, зібрали якусь інформацію про нас, про наших родичів. Потім нас вишикували в одну лінію, вивели і повели на сторону Росії, на їх пункт пропуску Шебекіно. Це вже був вечір, приблизно 20-21 година. Ніч ми переночували в якійсь будівлі. Спочатку нас завели в одну кімнату вчотирьох, потім, я не знаю чому, мене відвели від них окремо в іншу кімнату. Всю ніч я намагався спати, лежачи на підлозі на животі. Неочікувано вони дали мені якийсь матрас, щось таке пом’якше, щоб було комфортніше".
"Наступного ранку з нами протягом всього дня проводили бесіди різні люди. Тобто, я так розумію, там був і відділ безпеки, можливо, ФСБ, не знаю, можливо, військова поліція. В нас брали відбитки пальців, також знімали на камеру. Просили, щоб ми сказали, щоб наші здавалися. Я відмовився це казати. Потім — це вже було 16 березня — нас окремими групами по двоє посадили в автозаки, ми поїхали у невідому напрямку. Спочатку була така думка, що нас повезуть назад, тобто, вони ж сказали, що просто поспілкуватися — і все. Але поки я їхав, я розумів, що якось довго їдемо".
"В результаті, нас привезли в СІЗО — це місто Старий Оскол Бєлгородської області. Вже ввечері видали речі і повели в камеру — в цій камері я пробув один десь від трьох до п'яти днів… Наступного дня повели купатися. Ну теж таке собі специфічне відчуття…Розпорядок дня був такий: підйом, сніданок, ранкова перевірка, прогулянка, обід, вечірня перевірка, вечеря, відбій — ось це основні моменти. Протягом дня я міг читати книги, їх нам носили періодично. Я часто стояв біля вікна, мріяв, про щось згадував, дуже багато думав. Як правило, це було думки про минуле, я думав: що я таке зробив, що зі мною таке трапилось, і що я міг зробити, аби не потрапити сюди. Ось це те, що було на початку, тобто в перші дні в СІЗО".
Після трьох місяців у російському СІЗО, Максима перевезли у колонію. Ставлення там до полонених, говорить, погіршилося.
"Це була виправна колонія, місто Донське Тульської області. Нас привезли був або пізній вечір, або дуже рано – я не пам’ятаю. І цей "прийом", він був такий досить жорсткий, тобто після того, що я вже орієнтовно три місяці пробув у СІЗО, це було таким шоком, що до нас так почали ставитися. Витягли з автозака — тут було вже так страшно, що і ноги тряслися. І ще було дуже холодно. Витягли. Я дивився в підлогу, в асфальт. Я не міг підняти голову, подивитися, оглянутись навкруги: що відбувається, скільки людей, де, хто…
Стояв, дивився в підлогу і чекав, поки назвуть моє прізвище… Після цього я коли почув своє прізвище, я підійшов до столу, піднявся, охоронці перевірили документи і сказали — будеш бігти, я повернувся направо, побіг… Охоронці слідкували, щоб ми бігли правильно. І вони могли пнути, штовхнути… це було як стежка перешкод, можна сказати… Таке відношення зберігалося протягом всього терміну у полоні, але воно… знаєте, плавно перетікало, залежно від людей. Хтось погано ставився, хтось дуже погано, а комусь просто байдуже, хтось за зарплату працював — їх задача просто прослідкувати, щоб все було нормально.
Обміняли Максима на початку січня 2023 року, після десяти місяців полону. Ще місяць хлопець провів у госпіталі, потім – продовжив службу у чопському прикордонному загоні. І ще 14 місяців служив після обміну.
Демобілізувався Максим 3 квітня 2024 року. На найближчі 12 місяців, ділиться, має творчі плани: "Хочу купити або отримати піаніно, хочу навчитися грати, вже дуже давно хотів, ще з підліткового віку була така мрія. А ще — хочу отримати посвідчення водія".
Також хлопець планує написати книгу – про те, що пережив у полоні. Підписувати контракт зі Збройними Силами, говорить, не планує.
"Служити я не хочу, та й взагалі: я до строкової служби мав таку думку, що от відслужити — і все, тобто, я цій країні нічого не винен. Цінність до життя підсилилась, набрала більшого сенсу, тому що, коли всі живуть мирно, без війни, то не думаєш про смерть, про те, що ти можеш померти від зброї, від руки іншої людини. Тим, хто чекає своїх рідних з полону – не втрачайте надію, тому що вона завжди є".
Якщо хлопці не загинули на полі бою, а потрапили в полон — завжди є шанс, що вони повернуться. Задача ж хлопців, які зараз в полоні — просто вижити в тих умовах. От і все.
Читайте Суспільне у Telegram
Долучайтесь до нашої спільноти у Viber
Підписуйтеся на наш Instagram