Батько Тетяни Лазоренко загинув в окупації в Харківській області на початку вторгнення, коли віз хліб і цукерки для онуки. Тетяна з трьома дітьми і мамою виїхали у село на околиці Сумщини. В евакуації жінка вийшла заміж, знайшла роботу. Свою історію розповіла Суспільному.
"Ми зараз балакаємо, а він каже: «Я ж тебе ждав. Ну я ж тебе ждав, поки ти б там ото сиділа. Я ж тебе тут ждав»", — розповіла Тетяна Лазоренко.
Тетяна та Іван разом майже два роки. В їхньому будинку – велика родина. Ще один член родини – кошеня, яке нещодавно прибилося до хати.
Тетяна познайомилася з Іваном, коли разом із сім’єю переїхала з Харківської області на Сумщину, в село Дептівка Конотопського району. Повномасштабне вторгнення і окупація застали Тетяну з двома синами в Балаклії. Її донька і батьки були в маленькому селі Ізюмського району. Там, розповідає Тетяна, її батько загинув.
"Вони побули з мамою на городі. А тоді каже: «Поїду я, мені пенсію должні знять були. Та поїду Дашкі щось візьму, якихось цукерок чи щось візьму». Ну він туди доїхав. Там розказують, що він пересидів обстріл цей. І він уже напряму був додому. І не доїхав. На велосипеді, бо він на транспорті не їздив, щоб чути. Щоб було чути. Ну, мама каже: «Я так же ж і нашла на велосипеді, як він упав, тобто це було мгновєнно». Він, да, він і цукерки віз, і хліб віз", — розповіла жінка.
"Вони з подругою прикопали батька, забрати вона його не могла, хлопці дали мішок, вони його прикопали, 19-го числа знову їде мати на велосипеді, бо це село дуже обстрілювалося. І там уже якийсь мужик вже согласився, вже на тракторі, вже на прицепі перевезли батька і поховали. Там вже мама, він сад розсаджував там, дерева яблунь, груші, і мама його вже похоронила в саду. В мене істерика тоді була. Я не знаю, три дні це точно. Я не могла, я не могла понять, що його більше немає. Ну, як це так?" — додала Тетяна.
Пізніше батька перепоховали на сільському кладовищі. Тетяна каже: донька до сьогодні більше за всіх боїться звуків війни, які вони чують і в евакуації.
"Оце літак летить, вона летить у хату, вона боїться, дуже боїться цього, тому що вона бачила, як привезли дєдушку, вона ж це все бачила. Мама розказує, що істерика була дуже. А ну-ка. Чорний пакет привезли, що дєдушки немає. А дєдушка і Даша — це для нього була принцеса, він її і вона його боготворили, і вона це все бачила, і оці всі обстріли", — поділилася Тетяна.
Балаклію, де жили Тетяна з синами, окупували 2 березня 2022 року, місто одразу закрили. Жінка згадує перші дні, коли зайшли російські солдати:
"І меблі вивозили, фур понаганяли, повідкривали магазини, аптеки. Пральні машинки, оце ж всю битову техніку, продуктові магазини повиносили все. «Лепестки» розкидані були, люди взривалися. Вони спеціально по обочинах міни положили", — говорить жінка.
Тетяна розповідає: були майже без зв’язку, без грошей, садили город, щоб прогодуватися, пересиджували обстріли у підвалах і майже не виходили за двір. Так жили пів року, до звільнення Балаклії у вересні 2022-го. Тетяні довелося заново оформлювати право на виплати, які родина отримувала до вторгнення як малозабезпечена та багатодітна. Виплати вдалося повернути майже через пів року, і родина одразу почала збиратися в дорогу. На той час мама Тетяни і її донька вже виїхали у Дептівку, де в них були родичі.
"Тут у нас є соціальний центр обслуговування. Тобто до тебе приходить, наприклад, людина, як мій чоловік, покосе, приб'є тобі щось, ну, тобто по хазяйству він тобі поможе. Тут пральні машинки стоять у них, якщо треба. Із соціальної служби дівчина, вона бере тебе на облік, вона за тобою дивиться, чи добре все", — говорить Тетяна.
Майбутній чоловік Тетяни якраз був тим соціальним працівником, якого закріпили за її мамою як за людиною з інвалідністю, він приходив допомагати в господарчих справах.
"В мене розетка поламалась, мені треба, кажу, розетку. Він зробив, і уже він начав сам дзвонить, як-то до дітей він завжди щось несе. Ну і так він тут доходився. Так ми і розписалися, і дітей він усиновив", — поділилася Тетяна.
Тетяна каже, що тепер старший син і чоловік багато часу проводять разом. "Він ось з Мішою і на рибалку, і на тракторі, і «дайте на машині, дайте я на машині проїдусь». І на машині, і йому інтересно, йому от батько треба. У нього зараз такий період, то ж перехідний вік, йому батько треба", — додала Тетяна.
Родина живе у будинку Івана, разом зробили ремонт. Опалення пічне, в будинку є вода, мають ванну кімнату. Купити домашню техніку допомогла дотація на утримання корів, яку отримав чоловік.
"Йому на коровок прийшли гроші. Він каже: «Я просто цьому не вірю. Не можу повірити, що за труд за мій… Ну, що як-то гроші ці прийшли». І так ці гроші прийшли, і ми на другий місяць заплатили за машинку, за той пилосос".
Гуманітарна допомога сюди приходить нечасто, розраховують на власні фінанси, говорить Тетяна.
"От я получаю, да, ці 2000. І то, якби я не працювала, в мене їх би забрали. Я получаю дві, і діти, да, получають. Ну, на кожну ту дитину 3000. Ти так дивишся, так вроді нічого, да? Ти получила 11000. Порахую те, що я трачу на продукти. То так, необхідне. Я навіть не знаю, у мене входить тисяч 8 тільки на продукти на місяць", — ділиться Тетяна.
Тетяна розповідає, що кілька разів потрапляла у Конотопі на акцію Червоного Хреста, підібрала дитячий одяг. Діти навчаються в школі, молодший піде в перший клас, донька вчиться дуже добре, пишається мама.
Разом із чоловіком розширили господарство, доглядати допомагають діти. Телята пасуться на сусідньому лужку, корови зараз на дальньому пасовищі. Вирощують птицю, молодший Ілля опікується, щоб в усіх була вода. І взагалі, за словами мами, намагається слідкувати за порядком.
Тетяна розповідає, що цьогоріч висадила квіти біля двору. Жінка займається благоустроєм не тільки свого двору, а й села – більш ніж рік вона працює на громадських роботах від центру зайнятості.
"Облагороджуємо село. Там десь зупинки покрасити, десь щось якісь гілки тягнути, стовпи побілить, отаке. Там помити, там прибрати. Я довольна, що є робота, що мені не треба десь їхати бросать дітей. Да, мінімалка, ну, все рівно. На якусь їжу, за світло заплатить", — пояснила жінка.
Жінка каже, що повертатися додому, у Харківську область, уже нікуди. Батьківський будинок розбитий, відбудовувати його нікому.
"Життя там немає. Школи там немає, школу розбомбили. В сусідньому селі школу розбомбили. Ну, тобто це вже село глухе. От і все. Мені хочеться поїхати на могилу до батька. Тому що старший брат цей, що воює, поставив батькові пам'ятник. Відпускали його у відпустку, поставив батькові пам'ятник. Мені хочеться поїхати туди. Воно тягне. Бувало то нічого, нічого, тоді щось нахлине, що мені хочеться додому. Ну там же ж мій дім. Та мама постійно плаче. Скучає, дуже скучає. Ну нічого. Аби війни не було", — поділилася Тетяна.
Читайте Суспільне у Telegram та WhatsApp
Дивіться нас у YouTube та TikTok
Долучайтесь до нашої спільноти у Viber та Facebook
Підписуйтеся на наш Instagram