"Ми хочемо повернутися додому": історія переселенки Юлії Чухрій, яка працює на залізниці у місті на Рівненщині

Юлія Чухрій та залізничний вокзал у Здолбунові. Фото надала Юлія Чухрій/Суспільне Рівне

Юлія Чухрій — переселенка з Донеччини, нині проживає на Рівненщині. Народилася у сім'ї залізничників і продовжила родинну справу. До повномасштабного вторгнення жінка разом з чоловіком працювала в місті Лиман. Нині працює на залізничній станції у Здолбунові.

Жінка поділилася із Суспільним спогадами про життя в ЛиманіДо повномасштабного вторгнення Лиман — місто-райцентр з населенням 22,4 тис. людей.Навесні 2022 року Лиман опинився у центрі бойових дій, мобільний зв’язок вже був відсутній. 24 травня почався штурм і запеклі бої за місто. 29 травня окупанти підняли свій прапор. Після того, як 30 травня про втрату контролю офіційно заявили в Офісі Президента України, росіяни повернули місту радянську назву "Красный Лиман".Лиман пережив чотири місяці окупації. У місті не вціліло жодної багатоповерхівки — люди жили у підвалах без води, зв’язку, електрики, опалення та газу. 1 жовтня 2022 року ЗСУ зайшли у місто та встановили український прапор. Тут виявили сотні могил загиблих. на лінії фронту, евакуацію, розповіла про стажування у Здолбунівській міській раді та життя у статусі ВПО.

— Розкажіть про своє життя повномасштабного вторгнення.

— Чоловік працював машиністом вантажних потягів, а я — інженером з охорони праці. Отримала офіційно призначення в кінці грудня 2021 року. Після навчання в Харкові, працювала черговою по станції біля Слов'янська та в Лимані. Мої батьки також залізничники, зараз на пенсії, як і батьки чоловіка.

— Як у для вас почалося вторгнення?

— Я збиралася на роботу рано, біля нас Бахмут й Сіверське, вночі добре було чути, як там лупили. Тоді якраз чоловік приїхав з роботи і я кажу: "Костя, щось не те, звуки не ті", а він: "Заспокойся, то вагони з'єднують". Ми увімкнули телевізор десь біля п'ятої ранку і тоді ми дізналися, що почалася війна.

Ми жили близько до вокзалу — десять хвилин пішки від дому. Й мені не було проблем бігати до дітей. Чоловік якийсь час "возив залізницю" до Краматорська й Дніпра. Поступово почали закриватися магазини, були черги за продуктами. Коли почалося світломаскування, стало дуже незвично й моторошно, адже залізниця має освітлюватися, мають працювати світлофори, а була темрява. Вдома ми не заходили у кімнати, де є вікна, пізніше їх позавішували. Магазини продовжували закриватися, на дверях писало "вибачте". Найдовше в місті пропрацювало АТБ, але на поличках все закінчувалося.

Фото надала Юлія Чухрій

— Як облаштували побут?

— Ми жили у приватному будинку. Там була комора, у ній не було вікон й ми там перебували. Коли вже ближче насувалося, то у нас був льох, там була консервація, ми туди спустили стільчики, поставили обігрівач. Застелили полички на стелажах для дітей. Мусили там спати вночі, тривога лунала без кінця. Це дуже напружувало. Пізніше вимкнули газ, я поставила маленьку електроплитку.

— Як евакуйовувались?

— Чоловік сказав, що треба виїжджати. Я не хотіла покидати, тут усе моє. Але вже так вийшло, що ми зателефонували й записалися на евакуаційний рейс, який призначили наступного дня. Ми виїхали в останній день квітня 2022 року. За декілька днів після того залізничний міст зруйнували. Тобто ми скористалися останньою можливістю.

Мій чоловік поїхав до Дніпра шукати роботу, а ми з дітьми — до Івано-Франківська, там моя сестра. Це місто нам сподобалося, але там нема великого локомотивного вузла, щоб можна було влаштуватися на роботу.

Зруйнували бетонний міст у Лимані, який впав на вагон, який став основою для стріт-арту від харківського художника Гамлета Зінківського. Facebook

— Як облаштувалися у Здолбунові?

— Чоловік перший приїхав, було проблемно знайти квартиру. Пізніше вже всі сюди приїхали.

— У 2023 році в рамках проєкту USAID "ГОВЕРЛА" ви стажувалися в Здолбунівській міській раді. Чим був корисний такий досвід?

— Я побачила оголошення про стажування у групі переселенців. Але там писало, що це для людей до 35 років і я вже застара для цього. Але була у справах в міській раді й мені запропонували заповнити анкету. Програма стажування була розрахована на десять днів. Вона проходила на початку літа 2023 року.

Фото надала Юлія Чухрій

У нас була зустріч з міським головою, потім розподілили по відділах, я стажувалася у в Департаменті містобудування, архітектури та цивільного захисту населення. Це було цікаво, я дізналася, як працюють інші відділи, чим там люди займаються. Нам показали роботу ЦНАПу, там керівниця, Марина Ройко, теж із Лиману. Були на засіданні виконкому, спостерігали, як це працює з середини.

Хотіла б підкреслити, що такі програми дуже корисні для тих молодих людей, що не визначилися, чим би саме хотіли займатися. Навчання — це навчання, а практика — це супер. Вона на ділі показує, чим можна займатися. Буду знати, які питання вирішуються в стінах міської ради.

Фото надала Юлія Чухрій

— Не пропонували після стажування роботу в міській раді?

— У мене повна вища освіта, є диплом на руках, мені навіть пропонували роботу у відділі, але я відмовилася. Я в штаті на своїй залізничній станції, якби я погодилася, мені треба було б звільнятися. Я тримаюся за цю посаду, оскільки на неї важко влаштуватися й у довоєнному житті.

Фото надала Юлія Чухрій

— Що робитимете після закінчення війни?

— Ми хочемо повернутися додому. Якби там не казали, що потрібно інтегрувати переселенців у громади, але нам ніхто не надасть житла. У Здолбунові нема можливості мати своє тимчасове житло. Після початку війни піднялася орендна плата, за комунальні послуги великі суми.

Ми з чоловіком ніколи не орендували квартиру, спочатку жили в гуртожитку від компанії, а потім, з допомогою батьків, купили будинок, де й у нас народилися діти. Тут ми власне житло не купимо, на іпотеки можуть розраховувати лише пільгові категорії, а ми — звичайна родина. Ми хочемо повернутися туди, де ми мали своє житло.

Фото надала Юлія Чухрій

Суспільне Рівне в Telegram | Viber | Instagram | Twitter | YouTube | Facebook