Павло Зубань із Полтавщини повернувся з майже дворічного російського полону. Обмін відбувся 5 лютого цього року. Весь цей час тут на чоловіка чекали рідні: батьки, дружина, дві доньки, одну з яких він навіть не бачив до обміну. Нині Павло проходить реабілітацію в Полтаві.
Павлу Зубаню – 31 рік. Уперше на війні він опинився 2014-го, коли йому було 18 і він проходив строкову службу в місті Новоград-Волинськ.
"Після Майдану нас підняли по тривозі й сказали, що Крим уже не наш, його добровільно здали — без бою. Ми відслужили рік, мали звільнитися. Але на той момент воєнного стану не було, був надзвичайний стан – нікого не звільняють. І ми переслужували майже пів року і вирішили з хлопцями, що будемо підписувати контракти. Через два тижні ми поїхали в Луганську область", – розповідає Павло Зубань.
2017-го воїна комісували за станом здоров’я. Та 2023-го він повернувся на війну знову.
"Майже всі знайомі були на фронті. І коли ти там уже був — вдома сидіти вже не можеш. Це відчуття, напевно, гірше, ніж будь-який наркотик чи алкоголь. Хто побував на війні — вже виділяється адреналін, виникає звичка до військового стану, і тягне назад. 12 лютого я пройшов комісію ВЛК, а 13 лютого вже був у Житомирській області, в навчальному центрі".
Після навчання Павло з побратимами вступив до 79-ї окремої десантно-штурмової бригади та виїхав на передову. І вже на початку березня того року виїхав на позицію в Мар’їнку, куди мав заступити на три дні. Там із побратимом потрапив у полон, а ще один загинув. Нині він вважається безвісти зниклим.
"Позиції були просто в житлових будинках — у п’ятиповерхівках, двоповерхівках, підвалах, погребах. Ми їх (росіян, – ред.) бачили через дорогу — за 5-7 метрів. Могли поспілкуватися з ними, послати один одного. Замість трьох днів на позиції ми пробули 15. Дев’ять днів ми були в повному кільці, і з цих дев’яти днів у нас шість днів не було рацій. По нас був відкритий вогонь з усіх боків. Все завершилося тим, що в нас закінчились набої й нас привалило на позиції".
Росіяни відкопали Павла з побратимом і взяли в полон. Спочатку їх повезли в Донецьк – у підвал, далі – Горлівка, Торез, Оленівка, де українські військові зазнавали постійних побоїв та катувань.
"На перші допити приїжджають до тебе ФСБ. Армійський «тапік» — це засіб для зв’язку. Вони ставлять крону в нього. Там вольтаж невеликий, але дуже-дуже багато амперів. Надягають дроти тобі на пальці й починають накручувати. Виходить оголений дріт. Приносять тобі тазик з водою. Ти стаєш у тазик, і починають електрошокером бити, «тапіком», всім підряд".
У такий спосіб намагалися дізнаватися про розташування українських позицій, інформацію про військові частини тощо. Тому треба продумувати, що говорити, додав Павло.
Найжорстокішими у в’язницях були "спецназівці", які могли закатовувати полонених до смерті.
"Найсуворіший «спецназ» був із Ростова. У них був «спецназ», метри два зростом, такий «шкаф» здоровий. І він, як хлопці розповідали, на будь-якій зоні когось із полонених електрошокером до смерті забивав. Були й інші випадки. Я знаю, зі слів – чоловіка змусили присідати. У нього серце не витримало — і він помер. Ти присідаєш і вистрибуєш — «джампіками» вони це називали. І так 20-30 разів, поки ти вже не можеш встати. І вони тебе починають електрошокером підганяти. Їм це смішно, їм подобалось".
На питання, що допомагало триматися, Павло відповідає: спілкування з побратимами. За всі два роки з рідними не говорив, лише раз, на самому початку 20 секунд із батьком. За цей час встиг повідомити, що потратив у полон.
До обміну готували кілька разів, розповідає Павло Зубань.
"Два-три тижні тебе взагалі не чіпають, щоб не було тілесних ушкоджень. По мені був відеозвіт. Я так розумію, вони ФСБ його надсилали, бо змусили мене роздягтися до трусів, зняли, що в мене нема ні синців, ніде нічого. І забрали мене через два дні тоді на обмін. Мене два чи три рази отак викликали, питали, чи я хочу там залишитися в них, прийняти їхнє громадянство, піти воювати за них. Кажу: «Ні, дякую, мені такого не потрібно». І після кожної їхньої такої розмови ми розуміли, що мав би бути обмін, але він зривався".
На той раз Павла зрештою обміняли. Це відбулося 5 лютого 2025-го. З окупованої території полонених везли спочатку по Росії з кількома пересадками, а на територію України ввозили через Білорусь.
Поки Павло був у полоні, його родина: мама, дружина, дві доньки — приїжджали до Полтави та інших міст на акції за повернення військовополонених. Молодшу дитину він навіть не встиг побачити – вона народилася, коли чоловік був у навчальному центрі.
На обміні Павло попросив у волонтерів телефон – подзвонити до дружини.
"Вона мені дала слухавку, меншій доньці теж. І донька сказала: «Тату, я тебе люблю». Їй два роки було майже, коли мене поміняли. І я був в шоці. Вона вже балакає. Незважаючи на все, на всі заборони, які нам казали там лікарі — що нас саджають на карантин, на сім днів, — я все одно рідних побачив на наступний день".
Нині Павло Зубань реабілітується в Полтаві. Планів, каже, дуже багато.
"В основному в найближчий час проводити весь час із сім'єю".
Читайте і дивіться Суспільне Полтава на платформах:
Telegram | Viber | Instagram | Twitter | YouTube | Facebook | TikTok