Перейти до основного змісту

"Ніколи не забуду той крик": захисниця "Азовсталі" про знущання у російському полоні

Ексклюзивно

Тетяна Федорук провела півтора місяця на "Азовсталі" та потрапила у російський полон. За вісім місяців полону жінка пізнала пекло російських в’язниць. Її метою було єдине — побачити дітей та онуку. Історія звичайної жінки, військової та матері, яка стала захисницею Маріуполя і повернулась живою з полону — у спецпроєкті Суспільного.

Тетяна пішла на військову службу у 2009 році, працювала на цивільній посаді. Її чоловік також військовий, але на момент повномасштабного вторгнення вже звільнений зі служби. Мама двох дорослих дітей та на той момент вже бабуся, згадуючи ті події, каже, що не уявляла, що розпочнеться війна. І навіть у лютому 2022 року не мала думки, що звичайне робоче відрядження закінчиться полоном.

"Це була Донецька область, недалеко від Маріуполя, що саме виявилося ключовою точкою в моєму житті. Просто в один момент ми зупинилися в місті Маріуполі саме, а згодом на самому "Азовсталі", на заводі ім. Іліча", — розповіла Тетяна.

26 лютого група, у складі якої була Тетяна, потрапляє на "Азовсталь". Всіх розмістили по бункерах. Та вже 3 березня, за спогадами жінки, пропадає повністю будь-який зв'язок і рідні не знають чи жива Тетяна взагалі.

"Я до останнього ніколи з ними не виходила на відеозв'язок, бо це був постійний обстріл. Я не хотіла, щоб вони це чули. Ти ніколи не забудеш, коли бачиш проводи, зупинені тролейбуси, мертві тіла по місту — це було жахливо. Ця картинка у твоїй уяві, це було дуже важко сприйняти. Ти розумієш, це цивільне населення", — згадує Тетяна.

Тетяна Федорук. Суспільне Одеса

Життя в бункерах під постійними обстрілами

З кожним днем на "Азовсталі" їжі ставало все менше, води питної не було, а та, що була, перетворювалася на технічну. Тетяна каже, що в той момент всі розуміли — час йде на відлік. І скільки витримають — не знав ніхто.

"У той момент, коли по тобі щосекунди, щохвилини летять авіабомби, ти просто в бункері втрачав відлік часу. Ти навчився засипати зі світлом, вмикаючи музику навушниках, бо розумів, що тобі певний час потрібен для відпочинку, щоб потім виконувати свою бойову роботу. І так минав день за днем", — продовжує свою розповідь жінка.

За словами Тетяни, вже 10 квітня удари по "Азовсталі" ставали дуже масовані — щохвилини. Стріляли з усього: з "Градів", з літаків скидали авіабомби. І в якийсь момент командування прийняло рішення ризикнути на вихід. Група з 16 людей вирушила вночі, сподіваючись дійти до своїх.

"Я пам'ятаю ту ніч, пам'ятаю зоряне небо, розгромлені ангари. Ти не можеш включити ліхтарика, йдеш просто на вслід. У той момент навіть боїшся вдихнути, бо таке відчуття, що на твій подих, мабуть, прилетить той літак. У той час ти просто завмер. І коли почався рух колони, при трохи відкритих дверях автівки ми бачили як просто по нас летіло все, просто вибухало. Я дотепер іноді задаю собі питання, як ми взагалі вижили, як ми взагалі повернулися", — розповіла колишня полонена.

Частину колони розвернули і повернулися знову до бункера. Знесилені захисники "Азовсталі" попадали на свої ліжка той же час, згадує Тетяна, — на місце їх бункеру, де перебувало командування, росіяни скинули авіабомбу. Після цього удару їм повідомили, що на територію заводу працює снайпер і йде стрілковий бій. А це означало тільки одне — скоріш за все всіх візьмуть в полон.

Падіння "Азовсталі" та полон

"Були моменти, коли в тебе є чотири гранати, а ти думаєш, що двома закидаєш когось, а дві, не дай Боже, для тебе — щоб не потрапити в полон. Ти читав про війну, про концтабори, як знущалися з полонених, але навіть уявити не міг, що в наш час з полонених можуть знущатися так само. Це для мене такий був пункт — тільки не полон", — додала Тетяна.

У російський полон потрапили близько 85 жінок з різних підрозділів, які були на той час у Маріуполі. У холодних автобусах, "як худобу", каже Тетяна, жінок вивезли з "Азовсталі" до пустих ангарів у селищі Сартана. У тих же холодних ангарах без вікон лежали і важкохворі бійці, допомогу яким, за словами Тетяни, надавали самі полонені дівчата-медики. Жінка згадує: хтось лежав просто на бетонній підлозі, хтось — на піддонах.

"Спали ми на підлозі, з дозволу, коли нам це дозволяли зробити. Памʼятаю, на той час на вулиці, йшов дощ з мокрим снігом. Така хуртовина була. В туалет нам дозволяли ходити в присутності всіх на відро. Дівчата знімали свої бушлати і просто по колу одна одну прикривали. Це було соромно, це було приниження своєї гідності", — розповідає Тетяна.

Після цих нелюдських умов полонених вивезли так само, "як худобу", до Оленівки. У камері, яка розрахована на 6 людей, розмістили 40. Тетяна згадує, що спати доводилось по черзі. Та навіть сидіти також доводилось по черзі. А коли по коридорах починала лунати гучна музика, всі розуміли, що ведуть українських військових і в цей час їх постійно б'ють.

"Нас завели на територію СІЗО, пам'ятаю як нас оглядали дуже грубо, ніхто не церемонився. Тебе вважають якимось куском непотребу. Ну, в принципі, коли з тобою тут так поводяться, ну, що ще може ще гірше бути? Може. Так", — продовжила жінка.

Допити та приниження в полоні

Після Оленівки, за словами Тетяни, її разом з іншими полонянками з "Азовсталі" перевели до Таганрогу, де жінка відчула, що може бути ще гірше: тут ніхто не мав права підняти голову, очі або взагалі подивитися. Жінка згадує, що за це будь-хто відразу отримував по спині, по голові або по будь-якій іншій частині тіла.

"У тебе в голові одна така тільки думка — витримати, повернутися, бо дома все добре. Вони вистоять, вони витримають, вони дочекаються. І розумієш: тільки вперед, ні кроку назад. Ти не маєш права здатися, ні морального, ні фізичного", — пригадує свої відчуття Тетяна.

За словами Тетяни, всіх полонених звинувачували в терористичному акті. Жінок і чоловіків на допитах з шокером за спиною змушували читати обвинувальні акти, де відповіді на деякі запитання вже були відмічені галочками заздалегідь. А на стіл клали карту України з зафарбованими територіями, які нібито вже під Росією. Тож терористи, на їх думку, повинні були вже вчити гімн Росії.

"Ми собі не давали впасти духом і впасти в депресію з якої буде дуже важко вибратися. Так, ми вчили їхній гімн, бо розуміли, що на цей час це єдине, що вони хочуть. Але, знаєте, горлавши їхній гімн, після нього ми тихенько співали свій. І ти настільки після цього глибоко відчуваєш свій гімн, аж сльози в тебе з'являються на очах. Бо ти розумієш всю глибину", — зазначила колишня російська бранка.

У травні Тетяну знову перевели, на цей раз у Курську область. У порівнянні з Таганрогом, каже жінка, це було як небо і земля. Їх розмістили в кімнатах, де велось відеоспостереження 24/7, а на вікнах були решітки.

"Я така доросла жінка, дружина, мама, бабуся, і, знаєте, це було для мене дуже соромно. Коли тебе роздягають, і коли за тобою спостерігають повна купа чоловіків, це для мене був дуже великий стрес", — розповіла жінка.

15 жовтня Тетяну перевели до Бєлгородської області та помістили в штрафний ізолятор — у ще гірші умови. Більше стояли, по декілька годин співали гімн, розказували безпереривно вірші.

"Ніколи не забуду той момент, коли заради забави спецназівцям захотілося тебе вдарити шокером, щоб перевірити просто заряд, який в ньому зараз виставлений. Або момент, коли ти, лягаючи вночі спати, знімаєш верхній одяг і використовуєш його як додатковий, щоб зігрітися, бо твоє ліжко біля вікна, в якому великі щілини, з яких просто дує. На вулиці був сніг, дуже було холодно", — згадує Тетяна.

Повернення до України

5 грудня був черговий переїзд. Цього разу на жінок одягли чорні пакети та наручники замість стяжок, чого раніше не було. Коли врешті полонених привезли до якогось спорткомплексу, Тетяна вперше за довгий час побачила себе у дзеркалі і дуже злякалась відображення. Жінка не могла себе впізнати: за 8 місяців полону вона посивіла, дуже змарніла та схудла на 20 кілограмів. Крім того, згадує, почалися проблеми зі здоровʼям, які по сьогодні до кінця не пройшли.

"Ми розчісувалися старою зубною щіткою. Розчісували волосся, співали, тихенько собі бурмотіли, співали. Коли вони за нами спостерігали, вони казали, що ми якісь чокнуті українці, що як би нас не принижували, щоб нам не робили, а ми знаходимо все одно вихід", — розповіла Тетяна.

6 грудня 2023 року, в День Збройних Сил, полонені, захисники та захисниці Азовсталі, вперше почули довгоочікувані слова “Слава Україні! Ми вітаємо вас на українській землі, ми вітаємо вас вдома!”. Тетяна згадує, що до останнього боялась підняти очі, бо не могла повірити в те, що весь жах нарешті скінчився:

"Людина, яка підійшла до мене, назвала моє прізвище. У неї течуть сльози, течуть сльози в мене. Знаєте, перший мій рух... Як ти звик? Став зі свого місця, нагинаєш голову і заводиш руки за спину. Так ця людина підійшла до мене і каже: ніколи більше цього не робіть. Ви вільна і ви вдома. І я, вийшовши з автобуса, мабуть, не бачила землі перед собою. Я підняла високо голову, опустила руки і йшла до свого автобуса«.я

Після обміну, коли всі почали дзвонити своїм рідним, Тетяна згадала тільки єдиний номер — свого чоловіка, але додзвонитися не могла. Жінка тремтячими руками набирала номер знову і знову і не знала що думати. Каже, що у той момент почула омріяні слова: "не переживайте, в Одесі все добре, Одеса наша, Херсон наш, знаєте. І взагалі всі цілі, які ми собі ставили, чорта з два їм, а не України. Ми ще поборемо за наші території".

"6 грудня – це мій другий день народження"

Як потім з'ясувала жінка, рідні не знали що її везуть на обмін в той день. Вони шукали її в кожній дівчині, кожного обміну, але до останнього не знали чи буде їх мама, дружина та бабуся саме в цьому обміні полонених. Після обміну жінка ще довго не хотіла, щоб рідні бачили її такою...

Перша зустріч з чоловіком сталася за місяць після повернення — у реабілітаційному центрі. Чоловік приїхав за Тетяною тільки 30 грудня. А коли повернув її додому, то там, каже, була перша зустріч вже з другою онучкою та колективом, який приїхав.

"6 грудня – це для мене не просто День Збройних Україн, це мій другий день народження. Життя мені показало, яке воно може бути. Ти б не захотів більше пережити це ще раз, але б хотілося, щоб люди дійсно говорили і знали, що таке полон. Полон — це дійсно пекло. Дуже багато ще дівчат та хлопців ще там. Для них цей кошмар триває, і ніхто не знає, скільки ще триватиме. Але маємо надію, що все скоро закінчиться, всі будуть вдома, ми віримо. Ми дуже хочемо цього".

Читайте нас у Telegram, WhatsApp, Viber, Facebook та Instagram: головні новини Одеси та області

Топ дня
Вибір редакції