Валерія Христова з Одещини має дитячий церебральний параліч (ДЦП), не розмовляє і не користується руками. Але щодня вона вишиває хрестиком, складає пазли та працює за комп’ютером — усе це виконує ногами. За роки вона навчилася робити це самостійно, крок за кроком, під наглядом і підтримкою бабусі.
Діагноз у дитинстві та початок реабілітації
З раннього дитинства дівчинка потребувала постійного догляду та лікування, розповідає її бабуся, Поліна Христова, яка займається її вихованням. Вона згадує перші роки життя онуки, коли лікарі встановили діагноз і порадили починати реабілітацію вже після піврічного віку.
"Нам сказали, що вона має ДЦП, хвора, і треба її до половини року вдома, а потім з половини року треба лікувати. Більше року вона лежача була. А потім почали її лікувати, і вона трішки почала підніматися, за візок тримати".
Родина активно шукала можливості для покращення стану дівчини. Вони зверталися до лікарів в Одесі, Євпаторії, Києві та Дніпрі.
Перші захоплення та шлях до вишивки
Коли Валерії було близько 6-7 років, у неї з’явився інтерес до пазлів, згадує бабуся. Це стало першим заняттям, яке дівчинка виконувала самостійно та зосереджено. Побачивши, що онука впевнено складає пазли, бабуся запропонувала спробувати інше заняття — вишивку.
Шлях до вишивки був поступовим. Спершу дівчина пробувала писати олівцем і ручкою, але літери не виходили. Тоді бабуся запропонувала спробувати стіжкову вишивку — і саме з цього почався поступовий розвиток навичок.
"Відразу було важко. Вона спочатку пробувала олівцем, ручкою, щоб писати цифри, букви. Але в неї не вийшло. Вона сильно велика на весь лист, цифра вийшла, а не буква. Я кажу, давай спробуємо вишивати".
Перші кроки вона робила у техніці шва, однак саме після знайомства з хрестиком зацікавлення переросло в постійне захоплення. Бабуся показала, як це робити, і дівчина швидко опанувала нову техніку.
"Спробувала вишивати стіжком. Важкувато було, але вона почала. Добре пішла в неї ця робота. Але потім вона захотіла хрестиком. Я вишиваю хрестиком, і вона подивилася, показала їй, як хрестик вийшов. І так до цих пір вже", — каже Поліна Христова.
Як організоване робоче місце
Бабуся Валерії розповіла, як вони організовують роботу. Спочатку жінка готує схему, розраховує кількість хрестиків, визначає початок, а онука одразу береться до роботи.
"На килим кладу їй доріжку. На доріжку вона вже кладе собі вишивку. Включаємо настільну лампу і вона починає вишивати, розкладає і пішла. Оце все її робоче місце: стільчик, на стільчик подушечка і вишиває", — розказала жінка.
За словами бабусі, її онука самостійно дістає все необхідне для вишивки, а у разі складнощів, наприклад, коли потрібно розплутати нитки, просить допомоги.
За роки роботи накопичилася ціла колекція. За словами пані Поліни, її онука вишила понад 15 робіт, зокрема великі полотна та рушники, які вже брали участь у виставках в Одесі.
Розпорядок дня і спілкування
Окрім рукоділля, дівчина освоїла й комп’ютер. Її день має чітку структуру: бабуся розповідає, що онука прокидається о восьмій ранку, вдень займається вишивкою, а потім переходить до комп’ютера — переглядає фотографії, фільми, розмальовки та пазли.
Хоч жінка й не говорить, вона спілкується різними способами, каже бабуся:
"Вона може сказати «да», «не», «ам», «пія», «пійте», щось таке. А то мімікою. Як спати хоче, вона показує: закриває голову — спати хоче. І мімікою, і так може трошки підказати".
Валерія старається говорити, але її слова важко зрозуміти. Вона думає, що сказала, розповідає Поліна Христова.
"Я завжди могла її залишати вдома. Вона шкоди не зробить. Вона така спокійна. Так що я могла її залишати. Навіть в район їздила переоформлювати там папери. То вона сама собі вдома", — зазначила бабуся.
Читайте нас у Telegram, WhatsApp, Viber, Facebook та Instagram: головні новини Одеси та області