Бойова медикиня Аліна Глодовська на війні з 2016 року. В мирному житті вона тренерка та викладачка з легкої атлетики. На початку повномасштабного вторгнення жінка разом з побратимами боронила Херсонщину, згодом — Миколаївщину.
Своєю історією та про роботу бойових медиків Аліна поділилася в етері програми "Радіодень".
Війна показала хто є друзі, хто є рідні. Дуже багато відійшло непотрібного з мого життя, лишилися самі вірні та надійні люди. Війна зриває маски і показує, хто є хто.
Жінки на війні
"Багато чоловіків патріотично були налаштовані, багато відмовлялися йти. Хотілося довести, що жінки теж можуть допомагати в цій війні. Одразу по волонтерству ходила допомагати дівчатам, а потім вирішила, що піду в ЗСУ. Спочатку я пішла служити в 53-ту бригаду, була в Костянтинівці та Торецьку, що на Донеччині. Там була головним сержантом медичної роти. Наше формування на той час було в зоні АТОАнтитерористична операція на сході України.", — каже медикиня.
Розповідає, одразу після місяця навчання у Десні, поїхала в Торецьк.
"Але такого бою, як був у 2022 році, ми не бачили. Були обстріли та поранені. Була робота, але не до такої міри, яка почалася з повномасштабним вторгненням. Для себе вирішила, що почну допомагати людям та рятувати життя. Одразу я прийшла, як діловод. Потім стала головним сержантом. Далі на одну евакуацію, на другу. Не було рук, медиків завжди не вистачає", — говорить Аліна.
Початок повномасштабного вторгнення на Херсонщині
Початок повномасштабного вторгнення Росії Аліна зустріла на Херсонщині, перебуваючи в складі 59-ї окремої мотопіхотної бригади.
"Ми були на Херсонщині, на Олешківських пісках. Бригада наша прийняла бій на Антонівському мосту. Так склалася наша доля, що нам потрібно було відступати. Ми поїхали на бойове чергування, хоча вже "орки" були в Каховці. Ми про це ще не знали, нам уже сказали цивільні. Довелося відступити до Олешок. Почався бій на Антонівському мосту. Ми стали на евакуацію, коли ми перейшли міст близько 17:00. Стали одразу, два екіпажі стали на евакуацію поранених", — пригадує вона.
Аліна Глодовська каже, на той момент було багато поранених.
"Відходила наша бригада, на допомогу йшли інші. Тоді не розбиралися хто є хто. Кого витягнули, того врятували. Майже добу ми були на евакуації. Залишалася з батальйону одна рота із командиром батальйону, також ми, дві машини на евакуації. Потім вже підходили різні підрозділи та бригади. Навіть і не знали хто вони, але свої, тому рятували", — згадує бойова медикиня.
Далі, каже Глодовська, відбулася евакуація до Херсонської обласної лікарні.
"Там були лікарі, дуже чуйні та приємні. Ми виснажені, але була моральна та фізична підтримка. Ми добу працювали на великому ентузіазмі, ще не вірили в те, що воно так затягнеться. Думали, що от зараз прийде допомога, ми їх виб'ємо, і в Херсон вони не зайдуть. Ну, а потім, коли вже довелося відступати від Херсону, ще була така надія, що ми повернемося через день-два", — говорить Аліна.
Військовослужбовиця згадує, залишилися поранені, яких не можна було евакуювати, тому що були дуже "тяжкі".
Їх стабілізували , провели їм операції, і хлопці були там. Потім їм довелося вибиратися. Двоє вийшло, ще двоє — ні. Командир першої на той час роти Чалеваг Дмитро отримав звання Героя України і Задорожний Олександр, це третя механізована рота, він вийшов, а двох взяли в полон. Ми не знаємо їхню долю.
Аліні найбільше болить, коли вона нічим не може допомогти. Тоді, в перші дні повномасштабного вторгнення все відбувалося так швидко, що не завжди був час відповідно зреагувати, згадує Аліна.
Вже коли ми виїжджали, стільки цивільних людей, попри дорогу, лежали вже мертвими, машини підірвані.
"Це ще все на такому якомусь адреналіні все йшло. Воно вже потім дійсно дійшло десь через тиждень. Ми ще виїжджали зі сторони, Кринок горів ліс, з правої сторони стояла колона "Градів", повернута на Херсон. І я ще кажу до чоловіка, ну як це так, кажу, чого це наші повернуті на Херсон. До нас потім вже, через пару днів дійшло, що то були вже "орки". А ми просто опинилися у дуже глибокому їхньому тилу", — каже жінка.
Дивом, вважає Аліна, випадок, коли вона з чоловіком, теж медиком, врятувалися з російської засідки. Під час одного з виїздів на евакуацію поранених надто пізно зрозуміли, що попереду російські військові. Але замість того, щоб підкоритися команді, вийти з машини, чоловік Аліни повернувся. Попри постріли, зумів вивести машину з-під ворожого вогню.
Подружжя впевнені, їхнім янголом-охоронцем була донька, яку Аліна тоді "носила під серцем". Це була п'ята вагітність бойової медикині, і друга за час служби у війську з 2016 року. Жінка жартує, що Аня, наймолодша донечка, ще до свого народження стала учасником бойових дій.
"Я не могла залишити тоді своїх хлопців, тому що знала, потрібно їх рятувати".
"Багато дуже людей вдячних. Це, напевне, саме головне у теперішньому житті. Бойовий медик — це про терпіння. На цю хвилину ти не маєш права відійти в сторону. Ти повинен робити все по тому, як ти собі запланував. Ти повинен все контролювати. Свою доброту ти повинен заховати далеко-далеко. Потім ти можеш показати її, відійти в сторону, поплакати, чи ще щось. Ніколи не варто показувати, який ти вразливий, це дуже заважає роботі. Емоції вийдуть потім, потрібно розряджатися", — стверджує військова.
Можна через це ,що морально, що фізично зламатися просто. Дуже багато таких ситуацій, що люди не вивозять просто цього всього. Ми неготові були до цього. І хлопці в мене дзвонили і просили, щоб поміняти їх, бо вони вже не можуть. Їм треба морально переключитися.
"Дуже тяжко працювати, багато відірваних кінцівок".
Також медикиня зазначає, у військових було багато черепно-мозкових травм.
"У бойових медиків було таке поняття — це "золота година". Ця година не працює. Ти ніколи не евакуюєш, якщо інтенсивні бойові дії. Доходить до десяти, до 12 годин. Тому потрібно відпрацьовувати навички, потрібно з усіма працювати. Кульових поранень виходить одиниці. Більше це "скиди" з дронів і артобстріли. Важко поранені звідти повертаються, а суспільство цього не розуміє", — говорить Аліна.
Добре пам’ятає Аліна Глодовська і бої на Миколаївщині. Тут бійці 59-ї бригади тримали позиції після того, як довелося відійти від Херсона.
"59-та бригада, 11 окремий батальйон. Це був дуже сильний бойовий батальйон та саме командування. Складалася вона тоді, на початок війни, з контрактників, потім вже прийшли мобілізовані. Ми стояли по цю сторону: Шевченкове, Зоря та Мирне. Це були наші позиції, дуже "гарячі" точки. З 27-го лютого 2022 року по жовтень місяць ми там тримали оборону. Багато полягло у нас хлопців там. Дуже тяжко це все було, але старалися, виконували свою роботу", — згадує про оборону Миколаївщини жінка.
Військовослужбовиця пригадує випадок, який найбільше запам'ятався за час бойових дій.
"Під обстріл попав теж один наш ротний, молодий хлопчина. Виїхали його рятувати та нас не підпускали, бо почався танковий обстріл. І вже нам вивезли його мертвим. Дуже тяжко. А перед цим з ним спілкувалися, говорили, сміялися. Таких епізодів було дуже багато", — говорить Аліна.
Також розповідає ще одну історію за час служби.
"У нас був уродженець Миколаївщини, прізвища не пам'ятаю. Ми стояли на Шевченкове, там базар такий великий овочевий. Той базар вже був розбитий, ми стояли там вкраю, чекали на евакуацію. Він підійшов, запропонував цукерку, пригостив мене. Каже: "Від'їжджай звідси, ти нам ще потрібна жива". І рівно через п'ять хвилин мене викликали до нього на евакуацію, тому що він потрапив під мінометний обстріл. Довезла живим, але не вдалося йому вижити. Добу він пролежав і помер", — каже вона.
Аліна Глодовська розповідає про відчуття, коли її викликають на евакуацію поранених бійців.
Хоч би довести живим та врятувати. Душевний настрой такий, щоб не дай Боже на твоїх руках він не помер. Дуже велика відповідальність за життя. Щоб його врятувати, щоб він повернувся до сім'ї. Його дома хтось чекає. І мама, і діти, і дружина. Кожен хоче жити. Тяжко, коли ти везеш, він при пам'яті, ти бачиш, що у нього дуже важкі поранення. Він хапає тебе за руки: "Врятуй, тільки довези". У нас настільки вже була евакуація по хвилинам відсчитана, що ми вже знали хвилина у хвилину, в скільки ми можемо приїхати та ми передамо людину.
"На бойових діях матеріальні потреби, як бездонний колодязь".
На думку військової, медиків, як і інших військових, катастрофічно не вистачає. Бракує і ресурсів для надання необхідної медичної допомоги.
"Потреби дуже великі, колосальні. На бойових діях ці потреби як бездонний колодязь. Найперше — це транспорт. Буває, машини навіть добу не "живуть". Дуже сильні обстріли артилерійські. Зараз війна дронів, багато "скидів". Не вистачає людських рук, бо дуже великі втрати. Женевських конвенційЖеневські конвенції — міжнародний договір, який закріплює у міжнародному праві норми щодо гуманного ставлення під час війни. зовсім ніхто не дотримується. Ми як виходили з Антонівського мосту, нам обстріляли санітарну машину "Богдан", — говорить Аліна.
Відчуває і зміни настрою людей у тилу, це дуже засмучує жінку. Розповідає про недавній похорон побратима в одній з громад поблизу Миколаєва. Попрощатися з героєм прийшло небагато односельців.
Люди розчарувалися. Зрівняти два роки Миколаїв, як тільки почалася війна, і зараз — це небо і земля. Люди забули, скільки поклали людських життів для того, щоб Миколаїв жив прекрасно. Так, він обстрілюється зараз, ця війна від нас далеко не пішла, але зовсім інші люди. Відійшли від них бойові дії, вони починають жити своїм життям.
Вважає, нині люди дивляться на військових зневажливо.
"Ми в перші дні як були в Миколаєві, тоді ні хліба, ні води, нічого не було. Нас бабусі зустрічали на вулиці з торбинками, з якимись пиріжками, огірками, куском сала. Бо знали, що ми голодні, без нічого. А зараз це якась така людська байдужість. Мотивованих лишилися одиниці, нам не можна ламатися. Ви просто не бачили того, що може бути. Що за два дні село зітруть з лиця землі", — стверджує медикиня.
Аліна Глодовська не може насолоджуватися материнством. Понад усе, хоче, щоб у її п'ятьох дітей було мирне майбутнє. А ще знає, як потрібна хлопцям і дівчатам там, на передовій. Бо відчуває своє покликання — у боях рятувати життя. Тож вже через два місяці після народження наймолодшої доньки, повернулася до роботи. Цього разу на Донецький напрямок, в "найгарячіші" точки.
Ми ідемо до перемоги. Я сподіваюсь, що вона буде, з великою підтримкою . Людям треба трошки поміняти свої думки. Потрібна допомога, велика допомога суспільства, вона треба для армії.
На думку бойової медикині Аліни Глодовської, нині людям потрібна така сама згуртованість, як у 2022 році, щоб досягти миру в Україні.
