Мобілізований у 2014 році Іван із псевдо "Татар" добровольцем став до лав ЗСУ у лютому 2022 року. На фронті він із побратимами потрапив в засідку й отримав поранення. Наразі чоловік служить в одному з районних ТЦК та СП Територіальний центр комплектування та соціальної підтримкиМиколаївщини.
Про оборону Миколаївщини та участь у боях на сході України чоловік розповів журналістам Суспільного.
Початок повномасштабної війни
"24-го числа, о 03:00, мама розбудила. Тітка у мене жила у Харкові, подзвонила їй і каже: "Олю, Харків бомблять". У мене валіза була зібрана ще з 2015 року, я знав, що ця війна буде 100 відсотків. Просто не знали, коли вона почнеться. Валізу витягнув, зателефонував своїм пацанам", — говорить Іван.
Іван залишив вдома родину, дітей, власне підприємство. Разом із товаришем потрапили до 80-ї ОДШБ. Брав участь у боях на Миколаївщині. Підрозділ "Татара" зустрів окупаційні війська у Вознесенську.
Коли перший танк заїхав на міст, міст був підірваний разом із тим танком і почався бій. Почали стріляти протитанковими засобами. Підбили декілька бех, танк згорів одразу, був спалений ще один БТР. Коли російські війська зрозуміли, що ми тут їх дуже міцно чекали, вони вирішили відступити і почали займати двори у самій Болгарці.
Чоловік каже, російські військові користувались старими радянськими картами під час боїв у Вознесенську.
"У них було дві дороги — залізна дорога й автомобільний міст. Поки ми ці підривали, хлопці через цю гниленьку річку кинули кілька труб засипали щебенем, аби ми могли перескочити. Ми вискочили, закрили їх у Болгарці та дві доби слухали як наша спецура їх там вбила", — говорить Іван.
Коли ворога відсунули від Вознесенська, підрозділ "Татара" висунувся в бік міста Снігурівка.
"Пішли на Снігурівку, потрапили у танкову засідку. Було розбито два наших БТРи з першого батальйону, там були наші загиблі хлопці. Нам довелось потім пішки йти, витягувати їх звідти", — розповідає військовий.
Переведення до іншого підрозділу та постійні бої
У квітні 2022 року Іван отримав наказ на переведення до іншого підрозділу — 81-ї окремої аеромобільної бригади. Подальша служба відбувалась на Донеччині. Тоді після завдання останніми виходили з Лисичанська, забравши залишки техніки.
"Техніка залишилась, машини, навіть Таврія, наша запорізька. Я не хотів її там лишати, мені було шкода, я казав, росіяни не повинні їздити на українських машинах, її треба забрати. Все, що не влізло нам, що не змогли забрати, ми замінували й при виході все підірвали", — говорить Іван.
Наступною локацією для взводу "Татара" був "Шервудський ліс" поблизу Богородичного.
Страшне місце. Дуже страшне, мабуть, одне з найстрашніших, де я був, там було найстрашніше. Там було незрозуміло вже, де хто стоїть, бо так було, що тут ми пройшли доріжкою, а через 15 хвилин цю доріжку перетинали вже росіяни. Йшли бої, вони на 10 метрів до нас підходили.
У лісі тривали постійні бої.
"Вони зрозуміли, що мінометами вони нас не дістають, відправляли декілька груп розвідки, аби визначити точне місце, де ми перебуваємо в лісі, саме щоб поставити точку на GPS і точно навести на нас арту. Але їм не щастило, щоразу нам щастило вбивати того, хто ставив цю точку", — розповідає "Татар".
Шукали позицію "Татара" та його побратимів різні підрозділи. Деяким вдавалось підійти близько.
"Запарили мівіну собі, у мене була залізна миска і залізна ложка. Як зараз памʼятаю, їм і тою ложкою калать-калать. Підіймаю голову, у мене так брустер заложений гілками і шолом був кучерявий. Їм, підіймаю голову і розумію, що за 10 метрів від мене стоїть п***р і вицілює мого заступника прямо в "жбан".
"Він мене не бачив, він бачив мого побратима позаду, хоча я ближче до нього був. Я взяв автомат, у мене всі магазини були заряджені бронебійними, я встав перед ним, як чорт з пляшки виліз і в район живота висадив йому пів рожка і він упав. І одразу у відповідь почав працювати кулемет, кидати по нас гранати", — говорить Іван.
По вмісту рюкзака ліквідованого ворога військові зрозуміли, що той був представником одного зі спецпідрозділів російської армії.
Поранення та подальша доля військового
Потрапивши в засідку із побратимами "Татар" отримав поранення.
"Я Сані кажу: "Саня, я 300". І бачу, що через дірку юшка прямо струєю вилітає, я зрозумів, що там задіто артерію, бо йшов фонтан. Він мені затягнув турнікет. Я голову повернув, побачив вирву від 152-ї, і прийняв рішення, що потрібно туди. Взяв автомат, притиснув до себе, закотились ми туди, почали читати всі молитви, які знали і не знали, бо лягало в 2-3 метри від нас", — розповідає Іван.
Далі була евакуація в Дніпро, потому до Києва. Шість операцій протягом двох місяців. Після лікування був прикомандированим до 82-ї ОДШБ. Через вісім місяців отримав наказ на перевід до одного з ТЦК та СП на Миколаївщині.
"Якщо буде така необхідність візьму зброю до рук. У нас немає іншого виходу, просто нема. Я розумію, що якщо ми програємо, то програємо всі, й цивільні й військові. Як буде перемога наша — перемога буде для всіх", — говорить військовий.
Я заради перемоги багато на що готовий, у мене малі діти, у мене є для кого Україні процвітати, я хочу, щоб мої діти жили в Україні.
Слідкуйте за головними новинами Миколаєва та області у Telegram, Viber, YouTube, Facebook та Instagram.