Перейти до основного змісту

"З війни залишилася звичка спати уривками". Історія ветерана Андрія Лібича

Ветеран ЗСУ Андрій Лібич під час служби. З архіву Андрія Лібича

Психолог Львівського центру надання послуг учасникам бойових дій, ветеран російсько-української війни Андрій Лібич брав участь у Революції Гідності, воював під час антитерористичної операції під керівництвом Андрія Гергерта, визволяв Ірпінь та Гостомель у 2022 році.

Про свій бойовий досвід та реабілітацію після поранення Андрій Лібич розповів Суспільному.

Поїхав на Майдан після побиття студентів

У грудні 2013 року Андрій Лібич навчався у Львівському національному університеті імені Івана Франка на історичному факультеті.

"Я поїхав на Майдан після побиття студентів. Брав участь у подіях на Грушевського. А ось у найбільш жорстоких, лютневих, — ні. У мене був іспит і я тоді повернувся додому. Поїхав знову на Майдан 20 лютого з розумінням, що ми їдемо на реальну бійню. Ми їхали різними об’їзними шляхами. Нам перекривали дороги. Ми приїхали опівночі, 21 числа. Нас зустрічали радо: підмога під’їхала. Але вже ті постріли закінчилися", — розповідає він.

Юнак долучився до сотні Лева, яка утворилася на Майдані. Згодом, разом з побратимами з сотні пішов на війну.

"Ми прибилися до друзів з 80 бригади під Слов'янськом. Так, неофіційно. Я воював червень-липень 2014 року. Коли Слов'янськ звільнили, я повернувся до Львова і провчився ще рік в університеті. А коли закінчив університет, то поїхав знову і надовго", — каже ветеран.

Воював він у складі батальйону "Аратта" добровольчого корпусу. Комбатом батальйону був Андрій Гергерт.

"Це дуже цікавий період життя був. Дуже романтичний, світлий. Ми брали участь в боях за Широкине, Водіно. Було багато небезпек. Комбат неодноразово казав: ви будете згадувати це як найкращі роки свого життя. Зараз, на жаль, багатьох побратимів вже нема", — говорить Андрій.

У 2018 році військовослужбовець вступив навчатися на психолога. Але, каже, що ніколи не думав, що колись доведеться надавати психологічну допомогу побратимам.

Повномасштабне вторгнення

Про те, що Росія піде великою війною в Україну, ветеран не сумнівався. Покладався в цьому на свій бойовий досвід та знання.

"Я очікував повномасштабного вторгнення. Колись я переглядав події в Грузії напередодні російсько-грузинської війни. Було дуже схожим на те, як зараз діяв агресор. Ми ще напередодні зустрілися з побратимами, обговорювали свої майбутні дії. Хтось вже знав, куди мобілізується. В ту ніч я допізна не спав. А потім заснув і пробудився від дзвінка побратима. Він каже: "Все, почалося", — згадує чоловік.

Розбудив батьків та поставив їх перед фактом, що йде на війну. Він знов долучився до батальйону "Аратта" Української добровольчої армії.

"Батальйон розгорнувся на Львівщині. Була домовленість, що ми батальйоном виїдемо на певну ділянку фронту для допомоги збройним силам. Але нас все не відправляли. Казали чекати. А я не хотів чекати. Бачив, що діялося на Київщині. Нас зібралося сім осіб і ми виїхали на Київ 28 лютого. Знайшли якийсь автобус, бо тоді мало що туди їхало. Заїхали ми через Фастів", – розповідає Андрій.

Місце, куди прагнули потрапити захисники у Києві, був Свято-Михайлівський Золотоверхий монастир. Там вже розташовувалися бійці з УДА.

"Ми вирішили, що нема чого чекати, долучаємося до тих сил, які вже беруть участь в обороні. Ми дізналися, що батальйон "Свобода" вирушає на передову. Там було багато знайомих, то ж ми до них долучилися", — говорить ветеран.

Разом зі збройними силами бійці Української добровольчої армії визволяли Ірпінь та Гостомель.

"Зайшли в Ірпінь. Це були декілька останніх днів визволення міста. Побачив там руїни, активні обстріли, бої", — каже він.

У Гостомель військовослужбовці заходили пішки.

"Край дороги, коло моста лежали тіла людей. Ми не зупинялися коло кожного. Але ми їх бачили", — говорить Андрій.

Натомість з місцевими мешканцями, які пережили окупацію, військовослужбовці спілкувалися радо.

"Вони так раділи нам. Підійшла молода жінка, казала, що їй не вдалося виїхати, що у неї зруйнований будинок, розповідала як росіяни мародерили. Багато старших людей приходило. Показували, де росіяни базувалися, де вони озброєння тримали. Ми познаходили багато боєприпасів. Старші жінки нас обіймали, їсти приносили. Щось домашнє. Хоч вони й самі не дуже добре жили. Ми якісь сухпайки їли нашвидкуруч. А тут приносять домашню випічку. Нас зворушила така увага", — каже ветеран.

Коли підрозділ дислокувався в одному з сіл Баришівської громади, місцеві мешканці коло школи поставили величезний казан і щодня, поки військовослужбовці там жили, готували для них борщ та іншу гарячу їжу.

"Ми жартували, що вони відгодують нас як кабанчиків", — згадує Андрій.

Побратим загинув…

Після звільнення Київщини він вирішив їхати на Ізюм до добровольчого батальйону "Карпатська Січ".

"Тут я вже мобілізувався. Згодом батальйон ввійшов у склад ЗСУ як 49 окремий стрілецький батальйон. Я був стрільцем. Ходив у розвідку, лазив по посадках, ходив по кілька кілометрів. Раз повернувся, а у мене всі штани стерті та подерті різним терням", — говорить військовослужбовець.

А також надавав допомогу пораненим побратимам.

"Виносили побратима з суміжного підрозділу. Вони тоді пішли на штурм. У нього було дуже важке поранення, осколок потрапив у голову. Ми його евакуювали. Взяли ноші й несли. Але евакуація довго не могла під’їхати, тому що нас накривали. На жаль, він помер, не доїхав до стабпункту", — розповідає Андрій.

Доводилося витягувати й загиблих.

"Одіссей, мій побратим, який був зі мною в "Аратті" та прийшов у "Карпатську Січ", загинув. Я тоді не був на позиціях. Мені сказали, що він там. Я поїхав. Я витягував загиблого. Але побачив, що це не він. Потім побачив і його. Увесь обгорілий. Важко це все", — каже ветеран.

В ході харківського контрнаступу Андрій Лібич зазнав поранення.

"Вже звільнили Ізюм. Ми рухалися в бік Лимана. Треба було звільнити населений пункт Терни. Ми зайшли туди двома зведеними групами. Там були кілька озер. Ми обійшли з іншого боку, майже з тилу. Ми завалили прямо в центр села. Зав’язався бій. Ми почали їх оточувати. В ході цього бою я отримав кульове поранення", — розповідає він.

Куля потрапила в таз і пройшла наскрізь. Згодом лікар витягне з тіла пораненого. А тоді побратим на псевдо Француз (він загинув пізніше) швидко надав допомогу та відтягнув Андрія.

"Це був сильний удар. Я намагався відбігти в укриття: попереду було поле, а позаду була будівля. Вогонь був рясний. Удар був сильний, здалося, що по всій спині. Я впав, крикнув побратимам, що я поранений, по рації теж передав. Мене відтягнули, швидко під'їхала наша БМП, мене завантажили й швидко приїхала наша медичка й відвезла на стабпункт", — згадує Андрій.

Під час евакуації коло нього був побратим Фенікс (він згодом загинув).

"Він говорив до мене, казав: "Не заплющуй очі, я тут, не засинай". Пригадую, що я йому дякував та погоджувався", — каже він.

Пішки на 9 поверх

Мама про поранення сина дізналася, коли він був уже в Харкові в госпіталі.

"Перед пораненням я їй кілька днів не дзвонив, бо не було зв’язку. І після – теж кілька днів минуло. Мама сказала, що у неї були погані передчуття. Я її заспокоював, що у мене все добре. Мама заплакала. Цікаво, що у Харкові мене оперували хірурги зі Львова. Ми там з ними познайомилися", — говорить Андрій.

Далі на нього очікували місяці лікування та реабілітації у різних шпиталях. Наприкінці листопада 2022 року його виписали додому. Чоловік вирішив, що вдома йому лежати буде набагато приємніше, ніж на лікарняному ліжку.

"Через три місяці, я вперше встав. Було запаморочення та в’ялість у ногах. Ноги були дуже слабкі та худі від постійного лежання. Але за кілька днів я таки пішов. Я змушував себе ходити. Тоді були знеструмлення, а ми мешкаємо на дев’ятому поверсі. Я змусив себе піднятися по сходах додому. Йшов, відпочивав, але сходинка за сходинкою здолав путь", — каже ветеран.

Наприкінці червня військовослужбовець повернувся на службу. Каже, було сильне бажання знову воювати. Хоча лікарі попереджали, що він вже не зможе воювати.

"Я вже не бігав, не міг носити бронежилет. Займався іншими справами. Але в серпні знову повернувся на лікування. У харківському госпіталі ВЛК надало висновок про звільнення. Але я ще повернувся і місяць очікував на звільнення. Знову отримав поранення й довелося ампутувати палець. Практично, перед звільненням", — говорить Андрій.

У Львові чоловік продовжує свою реабілітацію, відвідує спортивний зал.

"Вже можу пробігти коло-два на стадіоні", — говорить він.

Зараз Андрій надає психологічну допомогу чинним військовослужбовцям та ветеранам. Каже, що побратими розповідають йому те, що не розкажуть родині. Вони знають, що психолог-ветеран їх зрозуміє, адже пережив таке ж.

"З війни залишилася звичка спати уривками. Там, на війні, не поспиш. Спиш кілька годин, потім пробуджуєшся, бо є робота. Зараз я теж засинаю, за кілька годин прокидаюся, читаю щось", — підсумовує Андрій Лібич.

Топ дня
Вибір редакції