Повномасштабне вторгнення Росії в Україну застало мешканця Дніпра, а нині – військовослужбовця 93 окремої механізованої бригади "Холодний Яр" Антона Мороза у потязі. Тієї ночі він повертався до рідного місто з відрядження. Поїзд запізнився на шість годин.
Як розповів Суспільному Антон Мороз, він очікував нападу Росії на Україну. Чоловік стежив за новинами і розумів, що Росія не просто так збирає багатотисячне військо коло кордонів України. То ж рішення йти до війська ухвалив задовго до 24 лютого 2022 року.
"Батьки моє рішення йти у військкомат сприйняли не дуже добре. У мами відразу скочив тиск, довелося викликати "швидку". Але рішення я не змінив", — говорить військовослужбовець.
Завершивши вдома всі свої справи та узгодивши з партнером по бізнесу як далі має працювати цей бізнес, Антон попрямував до військкомату у Дніпрі. Побачивши черги, вирішив, знайшов знайомого, який допоміг йому обійти ті черги. Той же знайомий запропонував залишитися йому служити у ТЦК. Але такий варіант Антона не влаштовував.
"У 2014 році я вже приходив у військкомат. Але тоді мені відмовили за станом здоров'я. Цього разу вже ніхто нічого не питав. Швиденько пройшов ВЛК та чекав на відряджання у підрозділ", — розповідає він.
Перехід на українську мову
Боєць каже, що до 2022 року розмовляв російською мовою. Проте як тільки переступив поріг військкомату, ухвалив, що жодного слова російською не вимовить. В цьому його підтримали бойові побратими.
"Спочатку це було дуже смішно. Ми не могли дібрати слів. Намагалися щось сказати, допомагаючи собі жестами", — сміється Антон.
Зараз, за якого словами, з ним усі, навіть батьки, розмовляють українською мовою.
"Батьки між собою розмовляють російською, але до мене – тільки українською", — каже він.
Ненависть до росіян збільшилася, коли він разом з побратимами заходив у визволені села Сумщини та бачив тіла цивільних українців, яких вбили російські військові. Каже, що загиблі лежали на дорогах та у своїх подвір’ях.
Тоді ж побратими Антона взяли в полон російських військовослужбовців.
"Ми накрили їхню колону з міномета. А потім пішли зачищати. Парочку спіймали, вони по лісах бігали — регулярна армія, кантемирівська танкова дивізія. Їм пощастило, що там наш командир був, сказав: "Навіть не думайте, за ними зараз СБУ приїде". Я попросив, щоби їх тримали якомога далі від мене", — говорить військовослужбовець.
Але було дещо й гарне у визволених селах. Це – місцеві бабусі.
"Ми ще повністю село не зачистили. А вони вибігають до нас і: "Ай, хлопчики наші". І суне мені 200 гривень. Молоко нам несли, борщ тепленький. От від борщу я не відмовлявся, так тепленького хотілося, бо дуже холодно було, особливо вночі", — каже боєць.
В перші ж дні служби Антон отримав свій позивний, який йому вигадав нині вже покійний побратим, — Бандерас.
Шість патронів на полігоні
Військовослужбовця мобілізували на посаду стрільця. І видали зброю. Це було вперше, коли він взяв до рук зброю.
"Це був АКМ (автомат Калашнікова модернізований) випуску 1963 року. Ми їх витирали від оливи, бо до нас з них ще ніхто не стріляв. Ще день ми вчилися розбирати та збирати його. Ще один день виділили на стрільби. Нам дали по 11 патронів кожному. Я 5 разів вцілив у мішень. Вважаю, що це гарний результат. Я вже знав, що автомат добре стріляє, не клинить", — говорить Антон.
Наступні стрільби були вже у зоні бойових дій. Навчали новобранців їхні ж побратими, яка мали бойовий досвід. І найбільшу увагу робили на наданні медичної допомоги. Увесь тиждень, поки бійці очікували на виїзд на позиції, вони вчили медицину.
"В нашій роті відсотків 20 мали бойовий досвід", — каже військовослужбовець
Ще за деякий час Антона та ще 14 бійців стали одиницями мінометного розрахунку.
"Моє завдання було підносити. Спочатку ми йшли на позиції. Нижня тарілка від міномета важить понад сто кілограмів. Міномет теж багатенько важить. Ну і міни. Треба було нести кілька ящиків з мінами. Добре, якщо дещо вдавалося принести та заникати заздалегідь. Як відпрацювали, встигли зібратися, то й слава Богові. Встигли самі втекти, теж слава Богові", — говорить він.
Під час бою боєць подавав міни. Вага однієї – від 14 до 16 кг. Бувало, що доводилося підносити двадцять таких мін.
Під час виконання бойового завдання він намагався навчитися й роботи навідника.
"Запитуєш – тобі кажуть. За кілька годин знов запитуєш. Так і вчишся. Але я так і не навчився, не встиг", — каже Антон Мороз.
Поранення на Сумщині
Зріст Антона – два метри. Жартує, що окопи йому не підходять. Тому він рив "могилки".
"Тільки прибуваєш на позиції, починаєш рити для себе "могилку". Це така невеличка яма, глибиною в 40-50 сантиметрів, куди можна сховатися під час обстрілів. Ми їх називали "могилками": землею присиплеш, хрест поставиш і все, готово. Окопи ми рили, але не встигали їх доводити до пуття, бо ми дуже швидко наступали", — говорить боєць.
Військовослужбовець вже мріяв як в районі Сумщини дійде разом з побратимами до українського кордону. Але за два дні до цього його поранили.
"День з самого ранку був невдалим. Накривала нас арта, міномети. Мабуть, нас шукали. Били все ближче і ближче. І остання касета "граду" – була якраз вона. Я побіг в бік "могилок", тому що ніякої ямки поблизу не було. Але я бачив, що не встигну добігти, тому ліг на землю. Відчув, ніби щось камінчиком в ногу поцілило. Лежу далі. Відчув, що тепло в берці. Воно не боляче зовсім. Підіймаю ногу, а вона згинається там, де не має згинатися. Намотав на себе турнікет. Вже після завершення обстрілу підійшли пацани й дотягнули турнікет. Недаремно ж ми медицині вчилися", — каже Антон.
Скінчився обстріл, почалася перекличка. Всі – живі, але один боєць не зміг озватися, бо отримав важкі поранення щелепи.
Виносили Антона шестеро побратимів. Одного разу випустили ноші з пораненим. Тоді він відчув біль.
"Цікаво було дуже, коли мені робили операцію. Відрубуватися не можна. Мене обкололи, щоби не відчував. Я ніколи не бачив свою ногу такою розволоченою, не щодня таке побачиш: як там все чистять, дістають уламки, як кістку свердлять. Поруч стояла медсестра і стежила, щоби я був при тямі, бо у мене була велика крововтрата. Я їй обіцяв, що не зомлію, бо хочу дивитися в її гарні очі", — жартує боєць.
Каже, що коли отримав поранення, то засмутився. І тільки згодом зрозумів, що має щастя, що залишився живим.
З лікарні Антон зателефонував батькові.
"Спитав чи мама поруч, сказав відійти, щоби вона не чула. А тоді сказав, що поранений. Батько довго мовчав. З мамою я вже поговорив за кілька днів. Вона плакала, думала, що я в штабі сиджу. Я ж наперед наробив фоток. І присилав їй та переконував, що я у безпеці, в тилу", — каже військовослужбовець.
Подорож шпиталями України
Після поранення Антон Мороз встиг побувати у медичних закладах Харкова, Вінниці, Дніпра та Львова. Усього лікувався та проходив реабілітацію у 15 шпиталях.
"Я ще ніколи так Україною не подорожував, як оце зараз", — жартує він.
Також вдалося полікуватися та пройти реабілітацію у Франції.
"Привезли мене у Францію з ногою в апараті Ілізарова. Медики прийшли та питають, що воно таке. А я їм кажу: у лісі в бойових умовах треба було якось рятувати ногу, то повитягали з рушниць шомполи та й скрутили таку конструкцію", — сміється боєць.
Каже, що закордоном лікували його дуже добре. Але йому було нудно. То ж, як тільки зміг ходити, почав допомагати іншим пацієнтам, наприклад, підштовхував їхні візки колісні.
"Коли я повертався додому, то мене питали чи не схочу я там залишитися і працювати помічником. Але я додому хочу", — каже Антон.
А ще лікарі-фізіотерапевти в чергу ставали, щоб попрацювати з ним. Тому що Антон не скаржився, а вставав з ліжка і йшов виконувати вправи, аби тільки якнайшвидше стати на ноги та повернуся додому.
Зараз військовослужбовець відновлюється у Львові після чергової операції та чекає висновку від лікарів. Каже, що готовий повернутися на бойові позиції або ж демобілізуватися й повернутися до цивільного життя.
