Український письменник Макс Кідрук — автор багатьох книг і травелогівТравелог — це літературний жанр, назва якого походить від англійського слова Travelogue (подорож), коли автор не просто викладає хронологія поїздки, а презентує реакцію на побачене з допомогою тексту, ілюстрацій і географічних мап., видавець і популяризатор науки. У Луцьку він побував під час міжнародного літературного фестивалю "Фронтера".
Суспільному письменник розповів, чому література не може протистояти тиранії. Для чого він змальовує у своїх фантастичних творах найгірші сценарії розвитку подій для України і світу і що його надихає та дає сил у час війни.
— Як часто відвідуєте такі заходи і чи активно берете участь у мистецьких літературних фестивалях? Яка зараз ситуація з фестивалями в Україні, на вашу думку?
Загалом ситуація ок. За останні 2 тижні я отримав, напевно, 3 запрошення на фестивалі впродовж серпня на початку вересня, що теж свідчить про те, що все загалом з фестивалями окей і це не може не тішити, зважаючи на те, в якому стані під час чого ці фестивалі відбуваються.
— Вас читають, вас коментують, багато обговорюють ваші твори в інтернеті. Чи відчуваєте ви цю популярність, як до неї ставитеся, як її сприймаєте?
Не відчуваю. Будьмо відверті: ми говоримо про письменництво. Я не шоумен, я не популярний блогер, я не співак чи рок-зірка, я просто автор. Я думаю, що ви знайдете чимало людей, які взагалі не знають про моє існування і не знають, хто я такий. В цьому немає нічого поганого, це окей.
Ми просто мусимо розуміти, що література зараз конкурує з цілою купи інших речей: і з YouTube, і з TikTok, соцмережами.
— Найчастіше який зворотний зв'язок від свого читача ви отримуєте? Чи наштовхують вони вас на якісь нові ідеї, нові задуми?
Не можу пригадати жодного випадку, коли чиясь рефлексія якось би мене надихнула. Я не хочу звучати якось зневажливо, знецінювати, але річ у тім, що я просто інакше пробудовую свої історії. Я читаю багато інших книг як науково-популярних, так і художніх, і читаю їх дуже багато. В якийсь момент з цих всіх історій, з цих об’ємів інформації починає використовуватися щось нове, щось своє.
— На вашу думку, чому ваші книги знаходить відгук у людей?
Чесна відповідь — я не знаю. Я як автор не намагаюся уявити, що могло б сподобатися моєму потенційному читачеві. Я не намагаюся комусь сподобатися, бо щойно я почну це робити це буде загравання, це буде кон’юнктура.
А ще це дуже похила і слизька площина, на яку ти стаєш і в кінці тебе чекає написання дешевих порнороманів, або чогось ще гіршого. Насправді все працює інакше. Я сам читач і читаю дуже багато. Є тексти, які мені не просто подобаються, в які я провалююсь.
Наприклад — "Пісня льоду і полум'я" Мартіна. Я не намагаюся прирівнятися до Джорджа Мартіна. Я розумію, де я і де Джордж Мартін, але я хочу робити щось подібне: я хочу будувати світи, я хочу вгадувати історії. І тому я пишу те, що насамперед, сподобається мені.
— На Фронтері ви брали участь в дискусії "Література проти тиранії". Які головні тези можливо можна винести з цієї дискусії? Тиранія наповнена злом і негативом, як література може її пробити?
Ніяк. Напевно, не та відповідь, яку ви хотіли би почути, але ось це і є основна теза, яку я намагався донести на цій дискусії, що ми надто багато хочемо від культури, ми надто багато вимагаємо від літератури, що література не поборе тиранію. Це реальне життя значно складніше.
Я не хочу знецінювати чиюсь роботу. Я сам письменник, я сам є частиною культури. Але будьмо відверті те, що відбувається зараз в Україні, повномасштабне вторгнення, якраз і є свідченням того, що культура не впоралася зі своїм основним завданням. Це вже не вперше.
Якщо нас чогось і навчила Друга світова війна — це те, що рівень розвитку культури певного суспільства аж ніяк не є гарантією, що це суспільство не піде зчиняти геноцид проти своїх сусідів.
— Але література, можливо, може полікувати тих, хто пережив якісь страшні такі речі тиранії, диктатури?
Я дуже сподіваюсь, що це так. Але я намагаюся не ставати на цей крихкий лід, тому що я боюсь, що в такий спосіб я буду сам для себе обґрунтовувати свою потрібність. Що начебто я роблю щось важливе, щось корисне.
Так, я роблю свої книжки, я сподіваюсь, що вони когось надихають, що вони когось веселять, що вони комусь дозволять про щось замислитися, щось банально несуть щось нове і круте. Реальний світ значно більш складний і значно більш жорстокий. І зважаючи на те, як мало людей читають... Будьмо реалістами Це нічого не змінює. Це не означає, що книжки погані. Книжки чудові, їх треба читати, це прекрасно. Але це те, з чого я почав: ви не маєте вимагати від культури те, чого вона в принципі не здатна зробити. Культура не робить з нас кращих істот.
— Повномасштабна війна в Україні. Ви у своєму творі "Колонія" пишете про майбутнє. І там є і росіяни, і українці. Це історія протистоянь, постійної російської агресії, їхня зневага до українців є у романі. Ви описуєте, що і через роки. Ви вважаєте, протистояння не згасне в реальному житті?
Я можу зараз ставити якийсь прогноз, який через два тижні буде мати несерйозний вигляд. Але так, я вважаю, що це протистояння в тій чи іншій формі триватиме ще десятиліття, а можливо навіть століття, до того періоду, про який я пишу.
Ви маєте розуміти, що "Колонія" і весь цикл "Нові темні віки" — це такий собі найгірший можливий сценарій майбутнього. Тобто було б дивно очікувати іншого від книжки чи від циклу, який має таку назву.
Мета, чому я це пишу — це зобразити перед вами лячну картинку майбутнього і зробити її максимально реалістичною, щоб ви мені повірили. І роблю це я для того, щоб ми всі сіли між собою, проговорили: окей, що ми можемо зробити, щоб цього не сталося? І тому так, я впевнений, що Росія існуватиме. Я впевнений, що Росія буде авторитарною, що Росія буде шовіністичною і що Росія і далі буде загрожувати нам. І я знаю, як це багатьом не подобається.
Якщо ви хочете почитати про квіточки і котиків — це не до мене. Коли ви берете книжку, на якій написано "Нові темні віки", ви маєте здогадуватися про що там буде. "Колонія" — перша книжка циклу, на 90% текст був завершений до початку повномасштабного вторгнення. І коли я перечитав його, коли я редагував ось ці розділи про Харків, про сіру зону, про донецьку демілітаризовану зону, я розумів, що вони не сподобаються читачам.
Мета цієї книжки — налякати вас. Ця картинка, яку я зображаю, вона очевидно не подобається, бо що в ній може подобатися? Але мета в цьому всьому, щоб ми замислилися, що ми можемо зробити, щоб цього не відбулося. Бо це майбутнє абсолютно реальне, Росія нікуди не зникне і нам доведеться їм протистояти ще впродовж десятиліть. Коли хтось каже інше — це просто видавання бажаного за дійсне, ховання голови в пісок. І це значно більш небезпечно і це значно гірше, ніж те, про що я пишу.
— Що вас надихає, можливо, дає вам сил для оптимізму, для віри?
Ніщо не дає. Що більше я читаю, дізнаюся, аналізую, то все більше стаю скептиком. Я сказав би що я реаліст. Я розумію, що це не те, що ви хотіли б зараз почути, але я би збрехав, якби сказав інакше. І це стосується зокрема нас, України і загалом ситуації в світі. Я можу багато про це говорити, але мене дуже непокоять процеси всюди.
— Ви зараз продовжуєте роботу над колапсом? Коли вийде книга?
Так, працюю. Напевно, що грудень 2025, або січень 2026. Це якщо все буде гаразд. Ми то собі плануємо, працюємо, але реальний горизонт планування у всіх нас зараз — це 2 тижні.
Термінові новини читайте в Telegram та Viber Суспільного Луцьк.