"Врятувала сотні людей, але не врятували її": у Києві прощалися з 25-річною парамедикинею "Госпітальєрів" Іриною Цибух

Прощання з учасницею добровольчого медичного батальйону "Госпітальєри" Іриною Цибух у Михайлівському Золотоверхому соборі, Київ, 2 червня 2024 р. Суспільне Новини/Тетяна Джафарова

Сьогодні, 2 червня, у Михайлівському Золотоверхому соборі в Києві попрощалися з парамедикинею "Госпітальєрів" Іриною Цибух із позивним "Чека".

Про це з місця події повідомляє кореспондентка Суспільного.

Провести в останню путь журналістку і парамедикиню прийшли друзі, колеги, бойові побратими.

Труна з тілом Ірини Цибух у Михайлівському Золотоверхому соборі.

Прощання з Іриною Цибух.

Військові прощаються з Іриною Цибух.

До повномасштабного вторгнення дівчина була менеджеркою реформи Суспільного, також реалізовувала освітні проєкти у віддалених селах Донеччини й Луганщини.

У лютому 2022 року вона долучилася до добровольчого батальйону і зайняла позицію старшої екіпажу.

Ірина Цибух "Чека" загинула під час ротації на Харківському напрямку 29 травня, за кілька днів до свого дня народження. 1 червня їй мало виповнитися 26 років.

Сьогодні, 2 червня, з "госпітальєркою" прощалися в Києві — у Михайлівському соборі та на Майдані Незалежності.

Після панахиди в соборі похоронна процесія перемістилася на Майдан, де зібрались більше сотні людей, щоб попрощатися з Іриною.

"Вона врятувала сотні людей, і страшенно боляче, що ми не врятували її", — розповіла на церемонії прощання на Майдані її подруга Юлія Кочетова.

Вони були знайомі з часів великої війни, але подруга описує Ірину, як людину, що "дуже близька серцю".

"Іра завжди житиме у своєму служінні…Вона писала, що єдине, що ми винні нашим військовим – це замінити їх на позиції. І тому я хочу, щоб всі, хто сьогодні проливав сльози, також були або в Силах оборони, або допомагали Силам оборони", – говорить Юлія.

"Щира, добра людина. З цінностями. З відчуттям справедливості, з відчуттям правди…Нас познайомила війна і розлучила теж війна", — ділиться спогадами про Ірину Цибух військовослужбовиця Оксана з позивним "Ксена".

Дівчата кілька разів перетиналися, рятуючи бійців на різних напрямках фронту. Для Ірини останнім був — Харківський напрямок.

Ірина не лише надавала медичну допомогу бійцям, вона боролася ще й за визнання героїв, ветеранів, які загинули під час захисту України, говорить її посестра. Її команда залишилася, каже військова. Вона закликає людей підтримувати справу, якій Іра дала основу.

"Це — Герой України, який назавжди залишиться, однозначно, в моєму серці і в серцях багатьох людей, які її знали особисто або ж заочно", — переконана командир взводу ЗСУ "Ксена".

Військовий біля труни Ірини Цибух на Майдані Незалежності, Київ, 2 червня 2024 р.

Брат Ірини Цибух, Юрій, розповів, що напередодні її загибелі сім'я приготувала їй святкову посилку до дня народження. Мама поклала туди кульки, квіти, різні смаколики. За кілька днів в Ірини мала бути відпустка і вона мала їхати на проєкт у Швецію.

"Вона мала багато справ та планів, але це все перервала Росія", — говорить брат. Він зачитав для присутніх посмертного листа, який залишила Ірина. У ньому вона висловлює переконання, що "найвищою цінністю є свобода".

"Щоб мати свободу, треба мати ще й інші цінності. Треба розуміти себе, добре знати, хто ти для себе є, що таке особисте щастя і як тобі до нього дійти. Маючи відповідь на ці запитання, найважливіше залишається йти", — зачитав рядки листа брат парамедикині.
"Я впевнений, вся ця потуга, що вона залишила по собі за своє коротке життя, має стати нашим джерелом сили, нашою мотивацією на рух далі", — сказав під час прощання на Майдані Юрій Цибух.

3 червня відбудеться прощання у Львові.

"Чека" залишила близьким побажання, як має виглядати церемонія прощання із нею. Замість квітів — донати на батальйон та допомога сім’ям загиблих. Ніяких штучних квітів чи пластику. Одяг — вишиванка або камуфляж (для чинних військових та ветеранів/нок)", — повідомляють на сторінці медичного батальйону "Госпітальєри".

Також вона попросила, аби присутні співали на її прощанні, і залишила список пісень для виконання на Майдані.

Ким була Ірина Цибух

1 червня Ірині мало виповнитись 26 років, вона народилась у 1998 році у Львові, закінчила Національний університет "Львівська політехніка", до команди Суспільного приєдналась у 2017 році. Там вона працювала з філіями, готувала міжрегіональні спецефіри, втілювала грантові проєкти та знімала документальні фільми, була медіатренеркою. Поза роботою брала участь в освітніх проєктах, де розвивала критичне мислення та медіаграмотність дітей у школах.

"Що мене мотивує і звідки я знаходжу ресурс? Мабуть, раніше я могла б відповісти на це питання якимись конкретними прикладами, розповісти про людей, натхнення. А зараз це просто рутина. Треба працювати, бо я інакшого життя для себе не бачу. Або це про відстоювання особистої гідності, або бажання, щоб моїм загиблим побратимам не було за мене соромно. Поза тим уже немає ніяких мрійливих романтичних мотивів продовжувати", — 8 грудня 2023 для видання "Детектор медіа".

Повномасштабне вторгнення застало Ірину Цибух на сході України: 22 та 23 лютого 2022 року в Покровську та Краматорську вона презентувала свій документальний фільм про дітей із віддалених сіл Донеччини й Луганщини, яким бракує інклюзії. 24 лютого презентація мала відбутися в Сіверськодонецьку, а наступного дня — в Києві. Але домівки героїв фільму Ірини Цибух опинились у російській окупації, а вона повернулася до лав добровольчого батальйону "Госпітальєри", де відбула кілька ротацій на передовій ще з 2014-го. У складі батальйону Ірина забезпечувала евакуацію поранених бійців із найгарячіших місць і надавала домедичну допомогу.

В інтерв'ю для "ELLE Україна" 30 липня 2022 Ірина говорила: "Я така ж молода дівчина, як будь-яка у Франції чи Іспанії. Ми відрізняємося тільки тим, що на нашому кордоні тоталітарний режим, котрий напав на країну, яку я дуже люблю. Мені подобається подорожувати, але жити я хочу тут. І тому я захищаю свою країну, тому й готова померти, щоб мати волю у своїй країні".

Ірина врятувала чимало бійців, неодноразово ризикуючи власним життям під час евакуацій. Крім того, регулярно з’являлась у медіа, надавала інформацію колегам журналістам щодо роботи парамедиків та медиків у зоні бойових дій, інформувала про можливості навчання й підготовки добровольців для надання якісної домедичної допомоги.

"Думаю, щоб не бачити війни на власні очі, треба бути сліпим. Натомість, щоб уникати розуміння, що твоя участь у війні є обов’язковою – треба бути інфантильним ідіотом і мені шкода тих цивільних людей, які вірять, що їх щось врятує від участі у цій війні", — 8 жовтня 2023, інтерв'ю виданню "Букви".

Разом із колегами з Суспільного Ірина стала переможницею конкурсу професійної журналістики "Честь Професії" у 2021 році у категорії "Найкраща публіцистика в локальному медіа" та фіналісткою у номінації "Найкращий репортаж" у 2018 році. У листопаді 2023-го отримала відзнаку від президента України орден "За заслуги" III ступеня, у березні 2024 року стала лауреаткою премії "УП 100. Сила жінок".