Ветеран Збройних сил України Віктор Кваша із села Зелений Гай Кіровоградської області 15 місяців пробув у російському полоні. Він повернувся в Україну під час обміну військовополоненими 31 січня 2024 року, коли звільнили 207 військових.
Чоловік розповів Суспільному, що коли почалося повномасштабне вторгнення він перебував за кордоном, та одразу вирішив повернутися, щоб стати на захист України (далі — пряма мова).
Я одразу вирішив, що буду повертатись. Коли приїхав у Прагу і побачив мітинг, я зрозумів, що Україна не одна в цій війні, що наші люди небайдужі. Я відчув підтримку, на вулиці вийшло багато людей з українськими прапорами. Там ще намет стояв, де записували добровольців.
Коли приїхав у Кропивницький, на в'їзді будували блокпости, ставили плити. Хлопці з територіальної оборони стояли зі зброєю. На Ковалівці (мікрорайон Кропивницького — ред.) вперше почув набатний дзвін — так тоді сповіщали про повітряну тривогу.
10 березня я прийшов у військкомат і отримав тимчасовий військовий квиток, на якому було написано "56-та бригада". Я тоді ще не знав, що це за бригада. В інтернеті прочитав, що це Маріупольська мотопіхотна бригада.
Я розраховував, що можливо в навчальний центр поїду, хоча б чомусь навчитися, бо я не знаю, як проходить служба. Я вперше з автомата вже на Донбасі стріляв.
У березні ми були в Селидовому, на початку квітня нас перекинули на Первомайське.
Потім я потрапив у взвод охорони. Ми охороняли все. Звісно, до гармати мене ніхто не підпускав, я ж її вперше тоді побачив.
Восени, коли ми були на бойовому розрахунку, отримав повідомлення, що мене переводять у піхоту. Я вже не пам'ятаю, який батальйон. Вранці ми вийшли — треба було закріпити лівий фланг — це було біля Невельського. Сказали, що нас поміняють через дві години, але потім почала працювати артилерія. Пройшло вже 12 годин, а нас ніхто не міняв. Зв'язку не було. Я там з одним бійцем був. Ми вдвох стояли на тому фланзі, у нас не було вже й боєкомплекту, ми ж розраховували на дві години, а не на добу, яка вже минула.
Вночі був наступ росіян, техніка пішла, почали висаджувати десант. Там, де кулеметник наш сидів, я побачив п'ятьох чоловіків, думав, що це наше підкріплення і підійшов до них, розмовляв з ними російською мовою. Спитав, хто командує. А вони самі перелякані стояли, кажуть: "Ми самі не знаємо, де хто. Ми тут кругову оборону зараз займаємо". Це був листопад 2022 року, ми всі були в багні. Ні в нас не було пов'язок на руках, ні в них. Потім вони кажуть: "Давайте до ранку дочекаємось, а там розберемося". Спитали скільки нас, я сказав, що двоє. Ще попросив у них води, вони дали. Вранці, коли розвиднилось, я побачив, що їх вже восьмеро. Кричу їм: "Привіт, хлопці. Зараз артобстріл знову почнеться. У вас там бліндаж, давайте ми до вас у бліндаж, бо, нас тут розвалять". Вони мені сказали запам'ятати позивний та пароль, спитали чи є 200-300 і сказали чекати. Так ми й лишились. Коли набридло чекати — це вже була перша чи друга година дня — я підійшов до одного, і кажу: "У тебе зв'язок же є? Давай, зв'язуйся з командуванням. Ми тут вже другу добу стоїмо, у нас ані води, ані боєкомплекту немає". А він дивиться, а в мене на плечі український прапор. Тоді він питає: "А що то у тебе за прапор?" Кажу: "Наш, а чого ти питаєш?"
Що з ним тоді сталося. Він ухопив автомат, почав стріляти. До мене ще не дійшло, що це росіяни. Він каже: "Знімай бронежилет і йди туди". Показав на їхні позиції. І тоді тільки до мене дійшло, що це не наші. Так я потрапив у полон.
На закинутій шахті у них перевальна база була. Там п'ять днів нас катували. Мені тоді вибили 11 зубів та поламали три ребра. За ребра я вже дізнався після обміну, коли рентген проходив. У мене так все тіло боліло, що я дихати не міг. Думав, це такий фізичний стан.
Мене п'ять годин катували. Те, що били, то терпимо було, я цього не боявся. Саме страшне був тапік.тапік — це військово-польовий телефон, дроти якого людям накручували на пальці ніг, рук або геніталії. Це коли в тебе очі вилітають. Як вони мене вперше на підвал завели, росіянин сказав: "Можеш нічого не розказувати, я хочу, щоб тобі було боляче". Вони взагалі ні про що не питали. Це були ДНРівці. І вони кажуть: "Зараз ми тобі остеохондроз вилікуємо". Взяли два крокодильчики, один почепили мені за сосок, а другий за шию і як крутанули два рази, мене до стелі підкинуло. Я упав, вони вилили на мене два відра води, щоб пилюка не підіймалася і продовжували тортури. Я сподівався, що втрачу свідомість, але не втратив.
Потім мене зв'язали, поклали на піддони — так чотири дні я лежав. Іноді розв'язували, щоб поїв. Але я не хотів, тільки воду пив.
Потім мене привезли на гауптвахту в Донецьку область. Там я пробув 2,5 місяці. Там допити почалися офіційні. Приїхала федеральна служба безпеки (ФСБ). Самі фсбшники не били. Там був відділ взаємодії, то вони на нас робили фізичний вплив. У них дубинки — палки гумові, і вони ними били, а потом кажуть: "Зараз з тобою будуть спілкуватися представники ФСБ і, будь ласка, відповідай на їхні питання. Якщо ти не будеш відповідати, то ти будеш знову спілкуватись з нами".
Після того, як мене привезли, не чіпали з тиждень. Я лежав, мені хлопці воду приносили та їжу, я встати не міг. Згодом викликали до себе офіцери ФСБ, поставили на коліна, і дали купу документів, але не дозволили їх читати, сказали підписувати. І ти підписуєш. Він гортає, а ти підписуєш, підписуєш. Що підписуєш? Я досі не знаю.
Гауптвахта була велика — перший і другий поверхи. Це була перевальна база. Але українських полонених було тільки дві камери. Решта — їхні затримані за порушення, дезертирство, відмову від виконання наказу.
Звідти, у січні 2023 року, нас етапували у табір для військовополонених в Горлівці. Там дуже багато хлопців були, які з "Азовсталі" виходили.
Коли ти приходиш етапом, тебе одразу у штрафний ізолятор відправляють, в камери, як на карантин. Але поки ти доберешся до цієї камери: росіяни ставали в шаховому порядку й поки біжиш вони без розбору тебе б'ють. Це як комп'ютерна гра. Ти біжиш, вони б'ють. Одні — палками, інші — шлангами, дубинками, кулаками. Попереду біг чоловік 60 років, його дуже сильно вдарили, він упав. Я зупинився, щоб допомогти йому піднятися, мені по нирці вдарили, я коло нього впав. Потім треба вставати й бігти, ніхто тобі допомоги надавати не буде. Ти встаєш, повзеш, вони тебе луплять. По голові б'ють. Зетки (літера "Z") "малювали" на спині шлангами. Мені нирку пробили. Скільки часу там побудеш, залежить від них, коли вони захочуть тебе підняти. Це називається "підняти з ями".
Ця яма — штрафний ізолятор. Звідти тебе підіймають в барак. Барак — це як локальний сектор, двір здоровий, і там 200 чоловіків. Охоронці на територію не заходять, відкривають двері, тебе туди запустили й закрили за тобою. Там можна вільно пересуватися. І я там був майже увесь час. Там ми з хлопцями організували гурток. Я хлопцям переказував книжки, фільми. З "Азова" були хлопці, які дуже добре знали історію. Ми згадували Наполеонівські війни, Першу та Другу світові війни. Один хлопець знав англійську, мене вчив. Були книжки. Але їх заходило дуже мало на барак.
Новини дізнавалися тільки у тих, хто новий потрапляв у барак. Ти до нього біжиш, щоб дізнатися, що в Україні.
Найстрашніша в'язниця, яка була — це у Таганрозі. Хлопців, яких в Росію відправляли, вони через Таганрог їхали. Коли на обмін — завжди через Таганрог. Ми там на тиждень затримались.
В тебе руки скотчем змотані, очі замотані, сидиш в кузові машини — вони підходять до тебе, хапають і скидають на бетонну підлогу. Коли нас в лазню повели, ми ще бруднішими повернулись. Це була зима, вода крижана, гарячої взагалі не було. Після сніданку — екзекуція. Її треба було пережити. Били ногами. Знущалися.
24 січня нас мали обміняти. Прийшов начальник зміни, назвав наші прізвища. Сказав, що у нас є п'ять хвилин, щоб зібрати свої речі. Ми зібралися. Не знали, куди нас — або на етап, або в іншу в'язницю. Запхали нас у вантажівку і ми поїхали. Зима, холодно, страшно, туалету немає. Привезли на аеродром. У літак посадили, ми злетіли. Вже сподівалися, що обмін. Все тільки на слух — ти ж замотаний. Ми політали й знову повернулися в Таганрог. Тоді сказали, що збили якийсь літак.
Нас знов посадили у вантажівку й повезли у в'язницю — і все спочатку: знову прийом, знову б'ють.
Згодом нас посадили в машини й кудись повезли, їхали довго. Як виявилося, з Таганрогу приїхали до Ростова. Там стояв здоровий літак, хлопців було дуже багато. Ми прилетіли в Білгородську область. І хлопці кажуть: "Якщо зараз будуть автобуси, значить обмін. А якщо ні, то знову етап".
Нас пересадили автобуси. Ще не розв'язали, але вже інше геть ставлення до себе відчули. А коли приїхали на контрольний пункт, кажуть: "Зніміть з них пов'язки". Розстібнули нас, в інші автобуси пересадили. Зайшов наш військовий і сказав: "Хлопці, все, заспокойтеся, ви вже вдома".
Емоції хлопці по-різному свої показували: хтось плакав, хтось падав. Я вискочив і кажу: "Я витримав це все, я зміг".
Нас спочатку відвезли у Суми, потім — в реабілітаційний центр Національної гвардії України.
Місяць Віктор Кваша був на реабілітації. Пізніше лікувався у госпіталі в Кропивницькому.