Кропивничанка Наталія Сорока добровільно стала до лав Збройних сил України у перші дні повномасштабного вторгнення РФ. З березня 2022-го по лютий 2023 року вона служила на посаді бойової медикині у 57-ій мотопіхотній бригаді, надавала допомогу бійцям у Лисичанську, Херсоні, Бахмуті та Часовому Ярі, а після демобілізації повернулась до роботи медичної сестри в обласному центрі екстреної медичної допомоги та медицини катастроф. Суспільному жінка розповіла про свій бойовий досвід та повернення до цивільного життя.
Про початок російського вторгнення й рішення служити (тут і далі – пряма мова)
Я до останнього не вірила в те, що розпочалася повномасштабна війна. А чоловік їздив облаштовувати блокпости, і в один з вечорів він мені сказав, що не може бути осторонь, що не може сидіти вдома, що хоче стати на захист України. Він звернувся у військкомат, пройшов комісію і йому сказали, коли виправлення. Він пишався цим, радів. Я ж йому одразу сказала: якщо він піде воювати, то і я піду. Він сприйняв це за жарт.
Я добу думала, а на другу добу, відпрацювавши зміну – я працювала на швидкій допомозі – прийшла додому, взяла свій тимчасовий військовий квиток, паспорт і звернулася до нашого терцентру комплектування. Пішла напряму до комісара, попросилась у 57 бригаду, бо дізналась, що там служить мій чоловік. Сказала, що я медик, хочу допомагати. На мене глянули з посмішкою, почали відмовляти, та я стояла на своєму. На другий день я пройшла медкомісію і вже о 16:00 я сіла в автобус і нас повезли. Куди їхали – ніхто не казав, а коли під ранок 24 березня ми приїхали, я зрозуміла, що ми у Лисичанську.
Про обстріл під час першого шикування
Привезли нас на шикування, де мали видати форму, зброю, проінструктувати – як поводитися з мінами, зі зброєю, як надавати першу медичну допомогу. А за пів години почався мінометний обстріл. Моя перша реакція – падати на підлогу, прикривати голову й чекати, поки обстріл закінчиться.
До такого ніхто з призовників тоді не був готовий, ми не знали, як діяти в такій ситуації, жодного досвіду не було. Але – чи інтуїція спрацювала, чи людський страх – все обійшлося. Після обстрілу нам видали одяг, зброю, провели інструктаж та розподілили по підрозділах. Я просилася у підрозділ до свого чоловіка – у польовий відділ зв’язку. Мене вмовляли служити у безпечнішій медичній роті, я відмовилась. Чоловік же увесь цей час не знав, що я приїду до нього.
Про забезпечення бойових медиків на початку повномасштабної війни
Я була готова надавати медичну допомогу, розраховувала, що для цього матиму все необхідне, як під час роботи на швидкій. Але там не було ані турнікетів, ані найелементарнішого – бинта не було.
Я шукала волонтерів через соцмережі – волонтери з усієї України допомагали, і тижні за три я спакувала свою власну аптечку. А до того ременем перетягували, щоб зупинити кровотечу, рвали футболки й інші речі, щоб бинтувати. На початку повномасштабної війни не було такої кількості засобів та медичних препаратів, яка є зараз.
Про перший бій
Мій перший бій відбувся 1 травня 2022 року. Це було в Лисичанську. О 9:00 нас почали обстрілювати ракетами, з мінометів, артилерією – з усього, чого могли. Нас було бійців 35 десь.
Нас врятувало лише дві стіни: ми стояли в Лисичанську, в будівлі ліцею англійської мови – це був польовий відділ зв’язку, який російським військовим потрібно було знищити для кращого нападу в майбутньому.
Горіло все. Посадки навколо нас були повністю викошені. Земля була перевернута, наче заїхав трактор і переорав її. Машини зв’язку розліталися вщент.
Я забігла у підвал, а чоловік лишився в будівлі. Ми вже навчилися відчувати, коли вихід, а коли прихід: чули вихід, рахували секунди – я знала, що маю п’ять секунд, щоб вибігти з підвалу і побігти до чоловіка. І мені це вдалося. Три з половиною години нас обстрілювали. Потім притихли. У нас було хвилин 30, щоб зібратися, вийти й перебігти десь у спокійніше місце. Тоді жоден з нас не отримав поранення.
Про перший випадок надання допомоги
3 травня під час шикування у Лисичанську почався обстріл. Ми були у школі – туди звезли усіх мобілізованих для видачі форми, зброї, проведення інструктажу. Там же перебували медики, зберігали медичне обладнання.
Тоді було пряме влучання у боєкомплект на другому поверсі, бо у тих школах не було підвалу. Все почало вибухати, були поранені. Допомогу надавали під сходовими майданчиками. Але тоді я ще не сформувала свою медичну валізку, турнікетів на всіх не вистачало – знімали їх один з одного.
Сформована моя медична валізка була, коли ми вже вийшли з Лисичанська, коли російські військові захопили Лисичанськ і нас перекинули на Херсонський напрямок. Мене тоді перевели у стрілецький батальйон. Це був період з березня по липень.
Про різницю між бойовим медиком та парамедиком
Про те, хто такі парамедики, я дізналась у Бахмуті – вже після Лисичанська і Херсона. Ми привезли пораненого в стабілізаційний центр, де працюють хірурги, анестезіологи. І там були парамедики з Франції, Німеччини, Польщі, які приїхали допомогти. З їхніх розповідей я дізналась, що парамедик – це той, хто допомагає піднести, забрати, подати. Тоді як в Україні вважають, що парамедик – це той, хто лікує.
Тобто це вільні робочі руки – вони подавали ноші, бинти, системи, фізрозчин.
Завдання ж бойових медиків – рятувати життя, працюючи безпосередньо на полі бою, під обстрілами: витягнути бійця у безпечне місце, де можна накласти турнікети, де можна знеболити. А найважливіше – швидко довезти до стабілізаційного центру.
Про вдячність за врятоване життя
В один з ранків на Херсонському напрямку, годині о п’ятій, отримали повідомлення про пораненого. Ми швидко зібрались, поїхали. Це був 26-річний боєць, красивий хлопчина. У нього були множинні осколкові поранення та відкрита черепно-мозкова травма. Знеболювальне я не могла йому вколоти, бо мені треба було його довезти до стабілізаційного центру у свідомості, лише перевірила турнікети, бо нам його передали вже з ними.
Найближчий стабілізаційний центр був за 15 кілометрів. Везли його хвилин 20 по бездоріжжю, через переправи – я стояла біля нього навколішки, тримала голову, щоб не трясло, говорила до нього, щоб він був притомний.
Через місяць-півтора мені комбат сказав, що мене розшукує мама цього бійця, дав її номер телефону. Я перетелефонувала – почула заплакану матір, яка крізь сльози дякувала за врятоване життя сина.
Я пишаюсь тим, що всі, кого я супроводжувала до стабілізаційних центрів, нині живі (Наталію відзначили медаллю "За врятовані життя" – ред.).
Про поранення
У Лисичанську в ніч на 1 травня був мінометний обстріл. Як наслідок – осколкове поранення правої лопатки та контузія. Я сама встала на ноги, наказуючи бути сильною і йти вперед.
Осколок дістав мій чоловік, коли я забігла в будівлю. Лікування, як такого, не було – чоловік сам замінював пов’язку, обробляв рану.
Про побутові умови
Важко було в Лисичанську під час боїв. Були такі ситуації, що одну хлібину ділили на п’ятьох, а то й на десятьох. Бувало, що вода була виключно питна – пляшка на чотирьох чи п’ятьох. Про гігієну годі й казати. Поле бою, окоп, постійний обстріл – поповнити запаси, щось підвезти, за чимось поїхати чи піти не було можливості. Так тривало близько двох місяців.
На Херсонському напрямку було набагато легше. Там і місцеві нам допомагали.
В Бахмуті знову стало важче: з Херсона ми вийшли з мінімальними втратами, а в Бахмуті втрати були з перших днів, коли ми туди тільки заходили, щоб замінити іншу бригаду. Ми не могли навіть забрати з поля бою загиблих, щоб поховати – всі ті позиції вже були зайняти російською армією. Там досі є тіла наших побратимів.
Про втрату 95% бійців бригади
У Часовому Ярі в нас був маленький медичний пункт – у покинутій хатці ми лишали техніку, боєприпаси, медикаменти. Пару годин могли й самі там перепочити: одна виїзна евакуаційна бригада відпочивала, а друга протягом доби перебувала у Бахмуті. У Часовому Ярі ми приймали соматичних хворих – побратимів із застудами, болями в спині, підвищеним тиском.
Прильоти були й у Часовому Ярі, та головна трагедія відбулася у Бахмуті, де із семи сотень бійців бригади залишилось людей 35. Фактично не стало бригади, було дуже багато поранених – і нас вивели на доукомплектування.
Про повернення до цивільного життя
Я демобілізувалася в лютому 2023 року, повернулась до роботи медсестри швидкої допомоги. Думала, що повернуся в сім’ю, в місто, де ракети літають вкрай рідко, де немає мін та обстрілів, де спокійно можеш пройти вулицею, постояти поговорити з кимось, та, прийшовши додому після першої робочої зміни, розплакалась. Виявилось, що моя сім’я – там, на фронті. Там більше цінують кожен прожитий день.
Людяність, допомога – тут, у тилу, такого немає. Там всі один за одного, тут – кожен думає лише про себе, немає ані допомоги, ані підтримки.
Ми ж із чоловіком продовжуємо допомагати своїй бригаді. Якщо кожен хоч чимось допомагатиме, то, вважаю, це пришвидшить нашу перемогу. Бути байдужим не можна.