"За Україну не потрібно вмирати, за Україну потрібно перемагати". Ветеран ЗСУ з Кропивницького

Ексклюзивно

Ветеран Збройних Сил України, командир взводу 57 бригади сухопутних військ Михайло Дроботенко з Кропивницького. Війна для нього почалася у 2015 році. П’ять років воював у спецпідрозділі на Сході України. Суспільному розповів, як з початку повномасштабної війни вивів людей з оточення та як підірвався на міні.

Ви пішли по мобілізації? (тут і далі пряма мова — ред.)

Я сам прийшов у воєнкомат, повісток мені не приносили. Потрапив у 28-му механізовану бригаду, в артдивізіон. Через деякий час в зоні бойових дій я вже виконував роботу старшого офіцера батареї, це людина, яка наводить артдивізіон і стріляє по противнику. Прослужив там рік і два місяці. Противник далеко, мені це було не цікаво.

Потім пішов у спецпідрозділ. Звідси весь досвід, що я робив під час повномасштабного вторгнення. Для мене це було нове, але головне, що фізично я був підготовлений для цього. Мені потрібно було освоїти тільки теоретичні заняття, навчитися краще тримати зброю в руках.

За два роки я став заступником командира групи. Прослужив до 2021 року, згодом потрапив у 57 бригаду.

Чи знав, що готується масштабне вторгнення?

За вісім місяців до повномасштабної війни я потрапив на ротацію на Луганський напрямок. Коли людей, котрих міняв запитував, як тут з активністю, вони казали: більш-менш спокійно. Мені стало це дивно, що тихо. Не покидало відчуття, що це якийсь плацдарм.

Що на це вказувало?

Розриви між позиціями були дуже великі, активність маленька. У росіян був полігон, і дуже працювала артилерія на полігоні. Вони до чогось готувались. Це були мої думки, досвід в службі. За три-чотири дні до повномасштабного вторгнення оця вся артилерія, яка працювала на полігоні, почала працювати по нас.

Ми були готові, але не до таких масштабів.

Чи знали ви, що вторгнення відбувається по всьому периметру кордону?

Я не знав, що відбувалось. У мене не було ні інтернету, нічого. Тільки знав, що у нас біда. Так трапилось, що у нас противник не спереду, прийшов, а з тилу. У нас фланг був відкритий. Це 24 лютого 2022 року о четвертій ранку. Ми залишилися в оточенні. Але не здавалися. Нас було понад тридцять бійців. Коли ми виходили, всі були живі. Один потрапив в полон, але його вже звільнили. Тоді я умудрився щей бойову машину вивести. Під моїм керівництвом, два командири відділення були в машині. Я сказав її виганяти та загружати туди людей, які не зможуть довго йти. Я крайній виходив з командиром роти, тоді росіяни вже були за 20-30 кілометрів від нас. Я хлопців відправив на БМП прориватись з боєм, вони прорвалися. А ми, девять бійців, залишились. Працювали "туристами" — шкоду заподіювали росіянам. Три-чотири дні я не міг звідти вийти, а потім знайшов прохід, яким провів людей.

Проходили полями, посадками, впадинами, щоб нас менше було видно. Йшли тільки вдень. У нас не було нічних засобів спостереження, а у росіян їх було достатньо. Якби ми вночі йшли, нас би було видно. Ми залягали на ніч і чекали світанку.

Шість днів вибиралися з оточення.

Що їли коли вибиралися з оточення?

В мене було декілька схронів. За вісім місяців я наробив декілька непомітних бліндажів, де був сухпайок: переважно консерви та вода. Звісно, що на дев'ять людей їжі мало, але з голоду не померли. Ці схрони робив про всяк випадок. Навіть не знаю, що мене на це підбило. Вода, яка там була, давала присмак, але пити хотілося і доводилося пити.

Я зрозумів, що не можна там довго залишатись. Почали з’являтись собаки, а собаки нас почують. Треба швидше звідти тікати.

Ми дійшли до населеного пункту Воронового під Сєверодонецьком, де базувалися наш батальйон.

Коли вийшли з оточення командири сказали, що це повномасштабний наступ, що під Києвом російські війська, дуже важкі бої йдуть.

Почав працювати далі. Командиру роти казати, де є нюанси стосовно нашої лінії оборони. ЗСУ зайняли позиції в самому селі, навколо був ліс. Кажу, треба на околиці лісу копати окопи та не пускати противника до села, треба опорні пункти з’єднувати окопами. Бо по позиціях ніхто ходити не буде.

Спрацював і бойовий досвід, і теорію я читав, як воно правильно повинно бути. Я просто служив, а у командирів тільки п'ять років академії. Те, що я рекомендував, воно допомогло. Але противник настільки був агресивний, що хлопці не витримували морально. Хтось міг сказати: все, я не можу. І таку людину треба з позиції знімати.Тому що це – потенційний двохсотий. І може ще хтось постраждати.

Спочатку були кадрові військові. Через тиждень після того, як почалось масштабне вторгнення почали присилати мобілізованих. Були мотивовані люди, деякі проходили до цього службу, але звільнилися. З цими людьми нам було набагато простіше працювати. Були такі, що зброю не тримали в руках. Якось прислали пару дідів, по 50 років. Я дуже сварився, що я з ними робити буду. Розумію, що потрібні люди, але я завжди за якість, а не за кількість. Краще в мене буде замість тридцяти бійців десять, але кожен буде знати свою позицію і знати як працювати.

Як підірвався на міні

Це трапилося 24 березня 2022 року під Сєверодонецьком Луганської області. Зранку мені поступила команда завести людей на позицію. Я був і командиром взводу, працював і за розвідку, і за інженерів, був універсальним. Але коли я туди йшов, передчуття було… не хотілось це робити. Я знав місцину, всі стежки у лісі, що і де заміновано. Завів людей. Але зрозумів, тут було мінне загородження росіян. Залишати ці міни не потрібно. Якщо піде наступ, може хтось з хлопців на них підірватися. Їх потрібно зняти. Звісно, методом підриву, як це правильно робиться, я не зробив, тому що розумів, якщо почну їх підривати, то вже до першого бою будуть знати, що хлопці тут стоять. Я пішов розміновувати з побратимом. Зняли дві чи три міни. На той час був ще сніг. Він не повністю розтанув. Ніяких слідів не бачив, йшов, дивився. І в один момент наступив на міну, відбувся підрив. Побратим мені казав, що підлетів на три метри вверх. Я був у свідомості. Коли падав дуже вдарився головою.

Одразу шок, намагався встати. Коли трохи піднявся, побачив ноги. Вони були, але нижче коліна зовсім як ганчір’я. Я зрозумів, що всьо. Почав собі накладати турнікети, один наклав і затягнув. Другий, коли почав затягувати, вже сил не було в руках. Велика втрата крові. Побратим до мене підповз і затягнув другий. Перше, що я попросив, це води. Хоча кажуть, що не можна. Тому що кров буде швидше циркулювати, але хоч губи змочити. Дуже хотілося пити, спати, плакати. Різні стани були. Я і сміявся, і плакав, шоковий стан, але розумів, що відбувається.

Ми визвали евакуацію, через 25 хвилин приїхала машина. Прийшли ще хлопці з командиром роти. Надали домедичну допомогу, перевірили джгути, погрузили мене на ноші й винесли звідти. Далі мене повезли до Лисичанська. Потім у лікарню Дніпра. Там пробув два дні. Мені зробили декілька операцій поставили апарат фіксації на праве стегно, тому що там була перебита кістка. Потім доставили мене у Вінницю. Там почалися усі ці кошмари. У Дніпрі я болю не відчував, мені сильні знеболювальні кололи, а у Вінниці трохи слабіші препарати мені давали. Я навіть не знаю, як передати цей біль. Протягом двох з половиною місяців температура скакала, тиск. Кожні три дні були операції. Всього — 13. Довго збирали праве стегно і праву ногу. Я місяць пролежав в реанімації. Потім перевели в травматологію.

Через деякий час сів на візок. Перший раз по палаті трохи покатався, на другий виїхав в коридор, а на третій день поїхав на вулицю. Коли виїжджав на вулицю, просив, щоб вкололи знеболювальне, коли трусився на візку, воно віддавало на культі, боляче було. Так потроху звикав. Далі були ще операції.

Ви відчуваєте себе переможцем?

Звісно. Я виборов життя. 1,5 року – медичне лікування і пів року реабілітація.

Михайло в студію прийшов на протезах, як реагують люди?

Реакції різні. Мені дуже подобається, коли люди підходять, обіймають, або просто дякують. Це приємно. З’являється одразу посмішка. Подобається, як діти реагують: "термінатор, трансформер". Коли питають, а де в дяді ноги? Звісно, я не кажу, що відірвало, кажу, що заморилися, потрібно було їх змінити. Діти в захваті. Дозволяю їм торкатися, вони з радістю це роблять.

Деякі люди, не те щоб з негативом, можливо, через те, що для них це диво, очі відвертають…. Що мені не подобається, коли забирають дітей і йдуть. Я вважаю, цьому поколінню дітей потрібно розповідати, щоб дитина розуміла. Але це не всі роблять.

Чим плануєте займатися?

Планів багато. Зараз я займаюся спортом, зі стронгменами і джиу-джитсу. Я – тренер з адаптивних видів спорту. Можу тренувати хлопців. Я коли почав проходити реабілітацію, спорт, відклав, розумів, що насамперед мені потрібно стати на протези, а не змагатися десь.

Що говорите військовим коли відвідуєте їх в госпіталі?

Кажу, що їм потрібне терпіння. Якби їх не лікували, щоб вони не хотіли, щоб швидше було, цього не буде. Це ілюзії. Кожна кістка, кожен м’яз потребує часу для того, аби почати працювати. Звісно, потрібно якісь вправи робити. Пропоную в шахи грати, книжки читати. Якось розвиватися. Якщо фізично людина ще не може працювати, то треба займатись хоч чимось. Щоб не думати про погане і не хотілось чарку випити. Деякі хлопці мені кажуть, ну ти мотиватор! Я приходжу і не підбираю слів. Я проходив це, краще скажу як воно є.

Я їм кажу: за Україну не потрібно вмирати, за Україну потрібно перемагати.